Глава 2

Що ж, треба знайти щось гарне, адже я маю виглядати чудово перед друзями, яких толком не бачила цілий рік. Кого я обманюю, я хотіла показати Матвію, що мені байдуже на нього, що я не зламалася. За цей рік я трохи змінилась. По-перше, моє волосся стало трохи довшим, і в одному чудовому салоні мені пояснили, що при правильному догляді я матиму завжди такий чудовий карамельний колір. Так і сталося.

Також я похудала на цілих десять кілограмів, і тепер виглядала не просто худою, а як анорексичка, що трошки набрала вагу. Та мені так навіть більше подобалося. Ще й майже незмінним атрибутом стали підбори. Я стала ефектною дівчиною, і нехай Матвій бачить, що він втратив.

А квартиру вибрали шикарну. Вона була доволі просторою, з вітальною та спальною. І все зроблено в гарних сріблясто-блакитних тонах. І ніякого жовтого, адже я його ненавиділа. Сучасні меблі, величезні панорамні вікна, плазмовий телевізор та багато різних дрібничок, що створювали затишок. Треба буде подякувати Ані та Льоші, адже це справді неймовірно. А фотошпалери в спальній просто неймовірні.

Обравши коротке зелене плаття, що вигідно підкреслювало всі мої принади, я нанесла макіяж та накрутила волосся. Виглядала так, ніби якась суперзірка. Сьогодні Матвій має побачити, як я живу без нього.

Задзвонив телефон, і я побачила, що це був Артем. Піднявши слухавку, я одразу ж почула його голос. От тільки голос був настільки радісний, що мені одразу ж стало соромно. Я ж його обманюю, говорячи, що він мені дуже сильно подобається. Хоча, я просто не уточнюю, що в мене почуття до нього лише як до друга.

– Привіт, Оксанко, – він звучав весело. – Ти вже готова?

– Майже, – відповіла я. – Лишилось зовсім трохи. Десь хвилин за двадцять я буду повністю готова. Ти заїдеш по мене?

– Звичайно, кохана. Впевнений, що ти сьогодні будеш просто неймовірна і вразиш всіх, - він явно посміхався. – А я пишатимусь, що маю таку прекрасну дівчину.

І він роз’єднав дзвінок. А от я не хотіла його так називати. Я розуміла, що це буде не справедливо щодо Артема, адже я нічого такого не відчувала. Як шкода, що серцю не можна наказати. Тоді я би змогла покохати хлопця і бути з ним відвертою.

Я подивилася на себе у дзеркало. Зелене плаття сиділо ідеально. Воно підкреслювало талію, облягало стегна, а довжина дозволяла показати ноги. Підбори додавали декілька сантиметрів і змушували відчувати себе впевнено. Волосся акуратно спало хвилями на плечі, а макіяж робив погляд яскравим і виразним.

Я відчула дивне хвилювання: сьогоднішній вечір обіцяв бути важливим. За двадцять хвилин приїхав Артем. Він вийшов із машини і посміхався, як завжди.

– Привіт! – сказав він, підходячи. – Ти неймовірно виглядаєш!

– Дякую, – тихо відповіла я, відчуваючи, як щоки червоніють. – Ти теж гарно виглядаєш.

Ми сіли в машину, і він рушив. Дорога здавалась коротшою, ніж зазвичай, бо я постійно спостерігала за ним, намагаючись не показати своє хвилювання.

– Ти нервуєш, – сказав Артем, помітивши мою напругу.

– Трошки, – зізналася я. – Я не бачу друзів цілий рік, і сьогодні буде багато знайомих облич.

– Не хвилюйся, – підморгнув він. – Ти завжди вражаєш людей, навіть якщо сама цього не помічаєш.

Увійшовши до ресторану, я дуже нервувала. Цілий рік я бачила Матвія лише на фотографіях та відео. Так, Оксано, спокійно. Мені байдуже на нього. Він розбив мені серце, і тепер я просто не могла більше когось покохати. Він зруйнував всі мої мрії, і мені має бути все одно на нього. Та чому ж я шукала його поглядом? Хотілось, аби він побачив, якою я стала. Зрозумів, що зробив зі мною. А я буду триматись та радіти життю з Артемом.

Але все відразу зруйнувалося, коли я побачила його. Матвій майже не змінився, лише волосся стало трохи довшим. Все та ж посмішка, ті ж очі, що дивились так пронизливо. І, ніби відчувши, він знайшов мене поглядом. Сотні емоцій одразу пронеслись в його очах, від чого нестерпно защемило серце.

Він так був схожий на того хлопця, що ночами шепотів мені про кохання. Хлопця, що мріяв разом зі мною побудувати стосунки та створити родину. Хлопця, якого насправді ніколи й не було. Ні, не змогла я забути його. Таке відчуття, ніби почуття до Матвія стали в рази сильніші. Так хотілось побігти до нього та зануритися в ці обійми. Аби він знову сказав, що більше нікуди не відпустить...

Але ні. Ми більше ніколи не зможемо бути разом. Занадто різні, ніби знаходимося на двох полюсах. І не зустрінемось. Чи завжди це буде так боляче? З часом я стану легше сприймати це, але біль не пройде ніколи. І навіть через десять років нагадуватиме про себе, ніби старе поранення.

– Привіт, – сказала я, намагаючись контролювати свій голос.

Аня та Льоша по черзі обійняли мене, ніби збираючись задушити. Та я вже звикла до такого. До того ж, мені дуже не вистачало їх цього року. І настала черга Матвія. Він обережно встав та легенько притягнув до себе. І на мить я просто забула, як дихати. Такий близький та рідний, але вже не мій. І ніколи ним не буде. Перед очима пронеслись всі моменти, коли він був зі мною.

Він тримав мене за плечі, і я відчувала, як тепло його тіла передається крізь шкіру. Мить здавалася вічністю, і в ній змішувалися біль, спогади та дивна, гірка радість. Я хотіла, щоб він не відпускав, та знала, що це неможливо.

Напевно, було весело сьогодні. Проте важко було відвести погляд від Матвія, що навіть не приховував свого інтересу до мене. Чи це його нова гра? Але я не готова для другого раунду. Не зараз, коли я тільки вчилася жити без нього.

Весь вечір Артем обіймав мене, показуючи, що я його дівчина. Його присутність давала відчуття захисту, надійності та спокою. І на якусь мить мені здалося, що Матвій просто вдарить свого кращого друга. І десь в глибині душі я цього хотіла. Так, от така я жорстока.

– Ти виглядаєш неймовірно, – прошепотів Артем, коли ми разом сиділи за столом. – І я хочу, щоб ти завжди відчувала себе такою.

– Дякую, – відповіла я, посміхаючись. – Це важливо чути.