Глава 1

Рік… Цілий рік я не була вдома. Навіть із близькими та з Анею бачилась не на батьківщині, а вже будучи у Стамбулі. Весь цей час життя ніби обнулилось і розпочалось із чистого аркуша. Шкода лише, що мама так і не приїхала до мене, хоча я дуже хотіла показати їй, як тут все влаштовано, якими вулицями я щодня ходжу, у яких кафе ми з колегами п’ємо каву після зйомок, які базари тут неймовірні.

Та все ж ми часто спілкувались по вайберу, і хоч відстань між нами була величезною, я знала, що вона поруч, що її любов і підтримка ніколи не зникнуть.

Ми відзняли такий крутий серіал, що він одразу стартував на телеекранах Туреччини та навіть кількох інших країн. І це було настільки дивно й водночас захопливо, адже імена в сценарії залишились українські, а от більшість акторів — турецькі. Лише ми з Артемом представляли іншу країну. Ця суміш культур створила щось нове, свіже, і глядачам це дуже сподобалось.

Зізнаюсь чесно, мені тут неймовірно подобалось. Стамбул підкорив мене одразу: шумний, контрастний, але такий живий і справжній. Місто на перехресті світів — між Європою та Азією. Я вивчила турецьку мову майже непомітно для себе: спершу кілька фраз, потім довгі діалоги з колегами. Тепер я вже могла спокійно спілкуватись без перекладача.

Щодня ми проводили час разом з іншими акторами — гуляли набережною, пили чай на дахах із видом на Босфор, їздили в сусідні міста. Я побувала навіть у Грузії та на Кіпрі, і здавалося, ніби моє життя перетворилося на одну велику мандрівку. Я знайомилася з новими людьми, відкривала для себе інші культури й відчувала, що стаю сильнішою, дорослішою.

Та попри всі ці враження одне лишалося незмінним. Я так і не змогла забути Матвія. Скільки б не минуло часу, він наче жив усередині мене. Я намагалась вирвати його зі свого серця, але натомість лише сильніше чіплялась за спогади. Я стежила за новинами про нього, була підписана на його сторінку з фейкового акаунта.

Та там майже нічого не з’являлось. Він різко зник із соціального життя, залишивши по собі лише образи на телеекранах. Жодних інтерв’ю, жодних особистих фото. Таке враження, ніби він свідомо сховався від світу.

Іноді я переконувала себе, що це на краще. Може, він нарешті знайшов когось, кого по-справжньому покохав. І тепер не хоче виставляти це напоказ, бережучи своє щастя від сторонніх очей. Але всередині мене щось стискалося від цієї думки.

Не допомогло навіть те, що у мене з’явився хлопець. Артем. Виявилось, що він давно був закоханий у мене. Його підтримка, його усмішка, його постійна турбота поступово ламали мої стіни. Він завжди був поруч, коли я плакала, коли не могла заснути після важких сцен, коли відчувала, що більше не витримаю. Йому вдалося повернути мене до життя, і я щиро вдячна йому за це.

Два місяці тому я погодилась дати шанс нашим стосункам. І Артем сяяв від щастя. Я бачила, як він намагається, як хоче, щоб у нас все вийшло. Але… щоразу, коли він обіймав мене, я відчувала холодну тінь усередині. Бо в моїх думках знову з’являвся Матвій.

Я ловила себе на тому, що підсвідомо уявляю його замість Артема. Це було жорстоко й несправедливо щодо мого хлопця, але я нічого не могла з собою зробити. Серце жило минулим, і розум безсилий перед ним.

Та навіть з усіма цими сумнівами я не могла не радіти своїм досягненням. У Туреччині я заробила величезні гроші. Частину регулярно відправляла батькам — вони вперше за довгий час змогли дозволити собі поїздку на море. Я ж купила затишну квартиру в Києві, про яку так мріяла, і навіть машину. Права я отримала ще на третьому курсі — тоді це була лише авантюра на спір з подругами, а тепер вміння виявилось дуже доречним.

Я облаштувала своє житло так, як завжди хотіла: світлі стіни, велике ліжко біля панорамного вікна, книжкові полиці, що займають половину кімнати. Нарешті я мала власний простір, де кожна дрібниця нагадувала про мою свободу. Я відчувала, що мрія поступово стає реальністю. Я більше не залежала від чужої доброти, не мусила орендувати квартиру чи тулитися десь у знайомих. Тепер у мене був дім.

І головне — у мене була робота. Я більше не була просто дівчиною, яка мріяла про сцени й ролі. Тепер я — відома акторка. Не суперзірка, звісно, але вже й не початківка. У мене було кілька пропозицій, і кожна з них відкривала нові двері.

Та найбільше хвилювала новина, яку принесла Аня. За її книгами розпочали знімати серіал «Королівська кров». Це мав бути масштабний проєкт на кілька сезонів. Перший вже вийшов у прокат, він розповідав передісторію головних персонажів — Людмили, Анастасії, Крістіни та Зоріни. Я дивилася його з захопленням і гордістю за подругу. Це було неймовірно круто — бачити, як вигаданий світ оживає на екрані.

А тепер мені дісталася роль Мелісси, принцеси ельфів. Я мріяла про це ще тоді, коли Аня тільки писала цю серію. Ми разом фантазували, що колись за нею знімуть серіал, і я обов’язково зіграю Меліссу. І тепер ця фантазія стала реальністю.

Заради цієї ролі я відмовилась від кількох пропозицій — не лише в Україні, а й у Туреччині. Бо саме цей проєкт був особливим. Він символізував не просто мою кар’єру, а нашу з Анею дружбу, нашу спільну мрію. Я поверталася додому. І серце билося швидше від цієї думки. Київ чекав на мене, чекав новий етап життя.

От тільки одне питання залишалося без відповіді: хто ж гратиме роль Грегорі? Цього персонажа я знала майже на пам’ять, адже ми часто обговорювали його з Анею. І я розуміла, що він стане ключовим у моїй сюжетній лінії.

Але інформації ніде не було. Точно знала лише одне: це не Артем. Він отримав іншу роль, і я навіть зраділа цьому, бо працювати разом у романтичних сценах було б складно.

А от хто втілить Грегорі — залишалося таємницею. Аня мовчала, як партизан. Я питала, благала, навіть намагалась підкупити її обіцянками — марно. Вона лише загадково усміхалась. У мене було кілька підозр. І серед них був він. Матвій.

Я відганяла цю думку, казала собі, що це неможливо. Але десь у глибині душі я відчувала: все йде саме до цього. І якщо так… то мені доведеться знову зустрітись із минулим. Зі своїм найбільшим болем. І, можливо, зі своїм єдиним коханням.