Розділ ІІ

Така знайома ситуація… Квартира, я та він, що стоїть поряд. І навіть запах тут такий самий — трохи кави, трохи пилу, і ще відлуння вечірнього дощу за вікном. Тільки зараз усе зовсім не так. Тепер не я в ролі постраждалої сторони. Тепер моє слово ріже його серце, а не навпаки. Як усе могло так швидко змінитися? Ще рік тому я була закоханою, будувала ілюзії, мріяла про весілля, уявляла білу сукню та обручки. А зараз… моє серце ніби закам’яніло. Воно не хоче нічого відчувати.

— Я кохаю тебе, Оксано, — тихо промовив хлопець, і в цих словах було стільки щирості, що мене наче прошило зсередини.

Я відчула, як груди стискає провина. Але водночас усередині стояла холодна, непохитна істина. Я знала вже, що має зараз статись. І що я буду казати.

— На жаль, я тебе ні, — вимовила я, і це було абсолютною правдою. — Ти дуже хороший хлопець. І я справді намагалась бути такою дівчиною, на яку ти заслуговуєш. Але я не героїня твоєї казки. Вибач…

Мені здалося, що слова впали на підлогу, розбилися, розлетілися гострими уламками. Йому довелося поранитися об кожен. Він лише понуро опустив голову, відводячи погляд кудись убік. Його плечі злегка здригнулися, наче він збирався щось сказати, але ковтнув усе всередину.

Я розуміла, що роблю йому боляче. Розуміла й те, що руйную щось дуже крихке, що він так старанно будував між нами. Але я не могла більше вдавати з себе люблячу дівчину. Не могла дарувати йому марної надії.

Весь цей час, що ми провели разом, я не відчувала абсолютно нічого. Тільки вдячність і провину. І, можливо, трохи тепла — але не того, що перетворює серце на полум’я.

— Тобто, це кінець… — він не питав. Просто констатував. Його голос звучав так глухо, ніби в ньому вимкнули усі барви.

— Так, — я зітхнула. — Але я не хочу втрачати тебе остаточно. Ти став для мене дуже близьким…

Довга пауза. Він повільно підняв голову, й на його обличчі з’явилася крива, майже дитяча посмішка. Вона була сумна, але в ній жевріла якась надія.

— Ти й не втратиш, — промовив він. — Можливо, не одразу… Та я впораюся з цим. І ми зможемо бути друзями. Все-таки, у нас одна компанія.

Його слова різонули мене сильніше, ніж очікування сліз чи звинувачень. Він не лаявся, не дорікав, не благав. Він просто прийняв моє рішення — хоч і не до кінця, але так, як міг. Я відчула, що в грудях піднімається клубок, і щоб його заглушити, я встала та міцно його обійняла.

Його руки нерішуче обійняли мене у відповідь, і я раптом відчула, наскільки він рідний. Але не той рідний, якого кохають. А той, якого цінують, якого не хочуть втрачати, бо без нього ніби порожньо стає навколо.

Я не заслуговую на тебе, пронеслося в голові. Він занадто добрий, занадто щирий, занадто готовий віддавати більше, ніж отримує. А я… я не можу відповісти тим самим. Моє серце лишається холодним.

Я впевнена, що він ще знайде дівчину, яка подарує йому справжнє кохання. Він закохається знову, по-справжньому, і стане щасливим. Його очі знову засяють, і він знову навчиться сміятися так, як сміявся колись зі мною. Але не зі мною…

Я відпускаю його, хоч це й боляче. Болить не тому, що я втрачаю кохання — його я й не мала. Болить від усвідомлення, що я зламала людину, яка не заслуговувала на біль.

У кімнаті було тихо, тільки за вікном шумів дощ. І мені здалося, що кожна крапля стукає по склу так, ніби нагадує: тепер ми обоє підемо різними шляхами. І, можливо, колись ці шляхи перетнуться знову — але вже як друзів.