Глава 30

Я не знаю як, та мені вдалося завершити зйомки. Вважаю це своєю особистою перемогою над почуттями. Так, було дуже боляче згадувати все, що трапилося з Матвієм, але я витримала. Напевно, це завдяки підтримці Артема, що весь час був поряд, коли мені було важко. Він мав у собі ту дивну силу мовчазної присутності, яка лікувала краще за будь-які слова. Варто було йому просто сісти поруч, дати мені чашку кави чи кинути легку усмішку — і біль неначе приглушувався.

Аня, яка писала мені щодня, як тільки все дізналась, поривалась приїхати. Вона ладна була кинути навіть свій медовий місяць, аби лиш підтримати мене. Та я заборонила їй. Все-таки в них з Льошею особливий час, і вони заслуговували на те, аби трохи відпочити. Подруга ж дуже хотіла прибити Матвія, не дивлячись на те, що він її друг. «Хай лиш з’явиться мені на очі, — писала вона, — я йому таке влаштую!» А ще вона постійно повторювала: «Має бути якась причина. Таке кохання не могло пройти просто так». Але для мене все було очевидно. Просто, насправді, ніяких почуттів і не було. Принаймні, в нього.

Матвія ж я бачила кожен раз на зйомках. І кожен раз моє серце боліло лише при одному погляді на нього. Він наче тінь самого себе: виснажений, мовчазний, ніби жив на автоматі. Мені навіть здавалося, що його очі потьмяніли, втратили той блиск, яким колись світилися, коли він жартував або щиро сміявся. Але ж не може бути, щоб він жалкував про свої слова? Ні. Тоді він висловив усе доволі чітко, без натяків. А я звикла вірити тому, що мені прямо кажуть.

Було важко грати сцени кохання Мел та Кайла, але нам вдавалося. Камера ловила наші обійми, погляди, ніжність. І щоразу я відчувала, як дві реальності перетинаються: моя справжня любов до нього і його акторське вміння вдати почуття. Для глядачів це буде романтика, а для мене — ще один удар у груди.

Доводилося весь час придушувати дике бажання підійти та обійняти його. Хотілося крикнути: «Скажи, що це все неправда! Скажи, що любиш мене хоч трошки!» Але замість цього я вчилася тримати рівну спину, робити вигляд, що мені байдуже, і продовжувати грати свою роль.

Я очікувала, що Артем казатиме щось типу: «Я ж тебе попереджав, він не для тебе». Але він ніколи не дозволяв собі подібних слів. Просто мовчки був поряд у ті моменти, коли це справді було потрібно. І за це я йому була дуже вдячна. Тим паче, все частіше я ловила на собі його дивні, теплі погляди. Вони відрізнялися від його дружніх усмішок. У цих поглядах було більше — і турботи, і прихильності, і, можливо, зародок того, що могло б стати коханням.

І от чому я не могла закохатися саме в нього? У милого, доброго, щирого Артема? Він завжди знав, коли пожартувати, а коли просто обійняти мовчки. Він ніколи не принижував, не робив боляче, не грав у чужі почуття. На жаль, серцю неможливо наказати, як би я цього не хотіла.

Коли ми завершили зйомки першого сезону, де Мелоді отримала фінал своєї історії, я навіть не уявляла, що мені робити далі. Здавалося, разом із серіалом закінчився ще один етап мого життя. На рахунку з’явилася пристойна сума — грошей вистачить надовго. Та все ж я відчувала порожнечу. Повертатися додому? Ні, адже тепер я точно цього не хотіла. Там би мене задушили спогади.

Залишусь у Києві, вирішила я. Знайду хоч якусь роботу, нехай навіть не пов’язану з акторством, а далі вже щось вигадаю. Головне — відволікти себе, не сидіти без діла.

Та сталося дещо неймовірне. Наш серіал буквально відразу вийшов в ефір. Ми ще не встигли як слід перевести дух, як у соцмережах вже вирували обговорення, глядачі закохувалися у героїв, цитували сцени. Мені писали незнайомі люди, дякували за емоції. Я вперше зрозуміла, що акторська робота справді може змінювати серця.

І буквально за кілька днів мені надійшла нова пропозиція: роль Єви у серіалі «Жорстоке кохання», знятому за мотивами бестселерів Ксани Рейлі. Коли я прочитала сценарій, то відчула мурахи по шкірі. Історія була зовсім іншою — більш глибокою, драматичною, з болем і пристрастю. А ще я дізналася, що Артура зіграє Артем.

Це здавалося знаком. Можливістю почати все заново. А коли оголосили, що зйомки проходитимуть у Туреччині, я вже не вагалася. Хотілося втекти, відволіктися від своїх почуттів, нехай і ненадовго. Місто, вулиці, де ми з Матвієм колись гуляли разом, квартира, де він лишив свої речі, навіть запах кави в улюбленій кав’ярні — все нагадувало про нього. Я мусила поїхати.

Я повернуся, і тоді, сподіваюся, все вже буде по-іншому. Мені стане байдуже на Матвія, і я буду щасливою. Саме в це я вірила, стискаючи в руках квиток до нової країни, до нового життя.