Глава 29

Аня з Льошою на два тижні полетіли в Домінікану на відпочинок. Вони були такі щасливі, такі легкі й закохані, що навіть по телефону їхні голоси звучали інакше — мов дві пташки, які нарешті звили своє гніздо й тепер насолоджуються теплом.

Я не раз ловила себе на думці, що це справжнє диво — бачити, як двоє людей настільки органічно поєдналися. Вони немов завжди були створені одне для одного, а весілля лише поставило крапку у старому житті й відкрило для них нову сторінку.

Ще до весілля Аня перевезла свої речі до Олексія. Залишаючи мені ключі, вона, жартома підморгнувши, сказала, що тепер квартира повністю у моєму розпорядженні. Живи тут скільки заманеться, почуватимешся як удома. Її слова тоді прозвучали так щиро, що я не стримала посмішку. І справді, це було зручно. Проте десь у глибині душі я відчувала: чужа квартира ніколи не стане моєю домівкою. Навіть якщо вона належить найближчій подрузі.

Я почала дедалі частіше замислюватися про власне житло. Про місце, де кожна річ стоїть саме там, де я її поставлю, де запахи будуть мої, де стіни запам’ятають лише мої кроки й мої сни. Іноді я уявляла, як обиратиму шпалери — світлі, з легким орнаментом. Як купуватиму диван і сперечатимусь із продавцем щодо якості тканини. Або як розставлятиму книжки на полицях у вітальні, залишаючи порожні місця для тих, що ще чекатимуть на мене в майбутньому.

Може, саме на це я і витрачу свій гонорар. Сподіваюся, його вистачить хоча б на початок — на маленьку квартиру десь у затишному районі. А ремонт та меблі вже будуть поступово. Це навіть приємно — облаштовувати все крок за кроком, ніби ліпити власне життя з глини.

Аня ж наполягала, аби я поки не переймалася цим. Вона навіть сміялася: "Ти ще встигнеш намучитися з ремонтом. А зараз живи тут і насолоджуйся тишею, поки ми з Льошею не повернулися з Домінікани". І чоловік її підтримував. Які ж вони хороші. І як я могла не радіти за них? Я справді раділа. Якби не одне "але".

Матвій.

Його поведінка мене останнім часом неабияк дивувала. З кожним днем він ставав дедалі відстороненішим. Усе рідше писав чи телефонував, а востаннє ми бачилися саме на весіллі. І тоді, серед музики та сміху, він здавався таким далеким, ніби вже перебував в іншому світі, куди мене не пускав. Це мене насторожувало.

Звісно, я знала: перед великою подією люди часто занурюються у свої думки. Пам’ятаю, як Льоша був нервовим перед тим, як робити пропозицію Ані. Тоді він теж віддалявся, уникав розмов, виглядав розгубленим. Але в тому випадку я розуміла причину. А тут… тут усе було інакше.

А може, в нього справді щось сталося? Я ж досі навіть не знаю, як звуть його батьків. Він ніколи про них не говорить. Жодного разу я не бачила, щоб вони телефонували йому чи навпаки. Це здавалося дивним, майже підозрілим. Але щоразу, коли в рідкісних розмовах він усе ж згадував про них, у його голосі звучала така ніжність, така тепла нота, що я просто губилася. Ніби десь там, далеко, у нього є родина, яку він щиро любить, але з якихось причин не може чи не хоче наближати її до мене.

Можливо, в нього з ними якісь давні образи? Можливо, він тримає у собі біль, який не хоче виносити назовні? Але жодних натяків на це я не бачила. І тому залишалося тільки гадати. І водночас у моїй голові все частіше з’являлася ще одна, найстрашніша думка: а раптом він почав сумніватися у своїх почуттях до мене? А раптом охолов?

Це припущення різало душу, мов ножем. Я намагалася його відкидати, переконувала себе, що це лише тимчасово, що в усьому винна втома, справи, можливо, робота. Та що більше я повторювала ці аргументи, то менше сама в них вірила.

І що найдивніше — чомусь саме вночі всі ці думки ставали особливо гострими. Я лежала у великому ліжку, що залишила мені Аня, і дивилася в стелю. У квартирі було тихо, лише інколи десь із вулиці долинав звук машин чи крик перехожих. І в цій тиші мені здавалося, що я зовсім одна. Що Матвій дедалі більше зникає з мого життя.

Я почала згадувати всі наші розмови, його жести, інтонації, погляди. Чи було в них щось, чого я раніше не помічала? Може, натяки, які я ігнорувала? Іноді мені навіть хотілося схопитися й поїхати до нього серед ночі, аби просто запитати в очі: що відбувається? Але я стримувала себе. Я не хотіла здатися нав’язливою чи надто емоційною. Я прагнула дочекатися слушного моменту, щоб усе розставити на свої місця.

І я вирішила: завтра ми поговоримо. Я маю з ним про все відверто поговорити. Інакше ця невизначеність мене знищить. Потрібно розібратися й почати жити далі — спокійно, впевнено, без цих мук. Та він мене випередив.

Я тільки встигла перевдягнутись у шорти та футболку, коли у двері подзвонили. Звук дзвінка здався мені таким різким, ніби він розрізав повітря навпіл. У квартирі було тихо, тільки мої кроки відлунювали в коридорі. І яке ж було моє здивування, коли, відчинивши, я побачила на порозі Матвія.

Він виглядав… гірше, ніж будь-коли. Сумний, змучений, ніби тільки-но дізнався якусь страшну новину, яка не давала йому ні дихати, ні спати. Волосся скуйовджене, очі почервонілі, під ними темні кола. Було таке враження, що він не спав кілька днів поспіль. Серце одразу ж стиснулось — мені захотілося торкнутись його щоки, обійняти, притиснути до себе й захистити від усього світу. І водночас накотила хвиля страху. Що трапилось? Чому він такий?

— Матвію… — ледве прошепотіла я, але він лише мовчки пройшов у квартиру.

Пройшовши до кімнати, він обперся об стіну, ніби ноги більше не тримали його, і відвів погляд убік. У цій позі було щось незвично безпорадне для нього — людини, яка завжди випромінювала силу, впевненість і навіть певну зверхність.

Мені вже стало страшно, адже я гадки не мала, що зараз буде. Хотілося натиснути уявну кнопку «паузи» й відмотати час назад — до самого початку наших стосунків. У ті дні, коли все було простим і легким, коли я була найщасливішою дівчиною на світі, коли ми планували майбутнє, будували мрії й сміялися з дрібниць. Але цього разу втекти від реальності не вдавалося.