Глава 28

Що ж, от і настав день весілля. Чесно, я його дуже чекала, адже цей день був по-справжньому особливим. Сьогодні казка знайде своє логічне продовження. Все було так схоже на ті Діснеївські мультфільми, коли дівчина виходить заміж за принца та отримує своє "довго та щасливо". От тільки я ніколи не думала, що все може так статися і в реальному житті. Тим паче, на моїх очах.

Аня вирішила не влаштовувати дівич-вечір, бо не любила просто цю традицію. Ну, я не розділяла це бажання, але все-таки прийняла її. От коли в мене буде весілля, то я обов'язково влаштую таку вечірку, що ще тиждень будемо відходити. Я навіть уже уявляла, як це буде: море сміху, музика, вечірні вогні та обов’язковий торт у формі серця.

Але Аня завжди була іншою. Її "розвага" напередодні весілля — писати продовження своєї книги. І що найцікавіше — вона аргументувала це тим, що так заспокоюється. Відверто кажучи, я не розуміла, як можна відволіктися від нервів писаниною, та й хто взагалі може занурюватися у вигадані світи, коли завтра на тебе чекає найважливіший день у житті? Але вона могла. І це було щиро її.

Я бачила, що подруга нервує. Дуже сильно. Її пальці тремтіли, коли вона щось записувала, а очі раз по раз ковзали до вікна, немов там можна було знайти відповідь на всі запитання.

Ще вчора вона зробила собі манікюр — блакитні нігтики з білими малюнками музичних нот. Щоб гармонія завжди була поруч, пояснила вона, і це було дуже схоже на неї. Сьогодні справ було не менше.

Для початку дівчині накрутили волосся великими, ніжними локонами, що тепер спадали на спину. Відтоді, як я приїхала, його довжина значно виросла, і Аня повернула свій натуральний чорний колір. Весь останній місяць вона ретельно доглядала за ним: маски, масла, жодних експериментів, лише щоб у цей день воно виглядало бездоганно.

Макіяж зробили легким — ледь помітний рум’янець, трохи підкреслені очі, ніжний блиск на губах. Але цього було достатньо, щоб її природна краса заграла ще яскравіше. Її великі карі очі здавались ще більшими й сяяли так, ніби відображали все щастя світу.

На голову дівчина вдягнула невеличку корону, що притримувала фату, — витончену й майже прозору, немов створену для справжньої принцеси. До образу додалися прикраси: підвіска у вигляді крил, яку подарував їй Льоша, і тонкий браслет — єдина пам'ять від рідної матері. Я знала, наскільки важливими були ці дрібниці для Ані. Це було не просто прикраси, це був місток між минулим і теперішнім, між її біологічними батьками й теперішньою родиною, між болем і щастям.

І ось нарешті настала черга сукні.

Я навіть затамувала подих, коли вона вийшла з кімнати, тримаючи поділ у руках. Її весільна сукня була схожа на ті, що я бачила лише у журналах. Легка, повітряна, у відтінку ніжного айворі з легким бузковим переливом. Вона ніби світилася зсередини.

На ліфі переливалося тонке мереживо, прикрашене дрібними кристаликами, які відбивали світло так, що здавалося, ніби на Аню сиплеться зоряний пил. Спідниця спадала м'якими хвилями, кожен рух створював відчуття, що тканина пливе за нею. Вона й справді була принцесою. І цього дня — справжньою королевою.

Я теж була готова. Вдягнула свою бузкову сукню, як і домовлялися. Усі подружки нареченої були у пастельних відтінках — бузковому та світло-блакитному. Навіть зал прикрасили в цих кольорах: ніжні арки з лілій та троянд, фатинові стрічки, свічки у прозорих скляних підсвічниках. Атмосфера була настільки казковою, що, здавалося, ми опинилися десь у світі романтичних фільмів.

Коли Льоша побачив Аню, яка йшла до вівтаря (виїзна церемонія, американські традиції й усе таке), його обличчя було схожим на відкрите море емоцій. Спершу — шок, потім — усмішка до вух, яка швидко змінилася на розчулення. В його очах блиснули сльози, але він навіть не намагався їх приховати. Здавалося, що хлопець досі не може повірити, що ця дівчина, його Аня, справді стане його дружиною. Що все це відбувається з ним.

Мені було так складно стримати емоції, що я навіть не намагалась. Сльози котилися щоками самі собою. І я була не одна. Прийомні батьки Ані сиділи поруч і плакали не менше за мене. Батько навіть більше, ніж мати. Його сильні руки тремтіли, коли він діставав хустинку, а погляд не відривався від доньки. Ще б пак — сьогодні вони віддавали свою єдину дитину, яку любили більше за власне життя.

І я вкотре подумала, що родина — це не завжди про кров. Інколи абсолютно чужі люди можуть стати найріднішими, бо люблять щиро й безумовно. Я була впевнена, що десь там, високо, рідні батьки Ані також дивляться на неї й пишаються. Вони бачать, яка вона щаслива. І це — найголовніше.

Поки всі милувалися подругою, я краєм ока дивилась на Матвія. Він тримав мене за руку, і цей дотик мав би заспокоювати, але замість тепла я відчувала його напругу. Його пальці були холодні, ніби він хвилювався навіть більше, ніж наречений. Чоло ледь-ледь зібране в зморшки, погляд час від часу вислизав кудись убік, наче він думав про щось зовсім інше. Його щелепа напружено стиснута.

Я намагалася не звертати уваги, але всередині зароджувалося тривожне відчуття. Що ж із ним? Чому він такий відсторонений? Чому не посміхається, коли всі довкола сяють від щастя? Хотілося запитати, та сьогодні був день Ані. Її день. І я вирішила не псувати святкову атмосферу жодними розмовами. Завтра. Завтра ми обов’язково поговоримо. А сьогодні... сьогодні все мало бути лише про любов.

Ресторан ми вибрали дуже крутий. Усе було зроблено в стилістиці лісу. По-перше, він і знаходився серед багатовікових дерев, що створювали якусь особливу атмосферу. Уже сама дорога сюди була схожа на маленьку подорож у казку: вузька стежка, вкрита крихітними ліхтариками, вела крізь зелень, де листя шелестіло від легкого вітру, а повітря пахло сосною та вологою землею. Скляна стеля залу лише додавала чарівності — крізь неї видно було вечірнє небо, яке поступово темніло, а коли з’явилися перші зірки, здавалося, що вони світять просто для нас.

Посередині зали височіло штучне дерево з розлогими гілками, на яких виблискували маленькі вогники. Воно нагадувало дивовижне чарівне дерево з казки, де й розташували пульт і музиканта. Навколо простягався танцмайданчик — просторий, залитий м’яким золотим світлом. Трохи далі, по колу, стояли дерев’яні столи, прикрашені зеленим листям, гілками та свічками в скляних банках.