Глава 27

Решта часу до весілля Ані пролетіла непомітно швидко. Здавалося, ще вчора ми тільки жартували про те, якою вона бачить цей день, а сьогодні вона вже контролювала кожну дрібницю, ніби від того залежало її життя. Вона могла годинами сидіти з блокнотом у руках, розписуючи список завдань, а потім, із тією ж пристрастю, телефонувати всім підряд, нагадуючи про дедлайни.

Для початку вона обрала ресторан. І це було щось неймовірне. Я, звісно, очікувала, що Аня знайде щось гарне, але коли ми поїхали туди вперше, я була приголомшена. Простора зала, прикрашена високими арками, великі панорамні вікна, через які ввечері видно місто у вогнях, і водночас — затишок, теплі відтінки кольорів, легкість у кожному елементі. Я стояла посередині залу й думала: «От як їй вдалося відшукати саме це місце?» Мені здавалося, ніби ресторан був створений спеціально для них.

Далі Аня взялася за планування самої церемонії та розважальної програми. Її цікавило все: від того, як стоятимуть свічки біля арки, до того, які пісні лунатимуть у перервах між тостами. Вона без вагань занурилася у світ весільних організаторів, ведучих, флористів і фотографів.

— Як думаєш, чи не забагато троянд? — питала вона мене, показуючи фото майбутніх композицій.

— Якщо ти хочеш, щоб було гарно, то це не забагато, — відповідала я й сміялася.

Мою думку справді питали, я намагалася бути корисною, але остаточне слово завжди було за Анею. І це було правильно: це її свято, її день. А я тільки допомагала, як могла. А ще ж список гостей. Через те, що і Аня, і Льоша були медійними особистостями, весілля не могло бути камерним. Було очевидно: свято буде з розмахом. Сотні людей, серед яких друзі, рідні, колеги, знайомі з інших міст і навіть країн.

Я дивилася на це все й відчувала, як мене затягує у цей вир весільних приготувань. Настільки, що я навіть не помітила, як Матвій поступово почав віддалятися від мене. Спершу це було ледь помітно: він рідше телефонував, відповідав коротко, говорив, що зайнятий. Потім ми все менше бачилися. А коли нарешті зустрічалися, я ловила його погляд, зосереджений десь далеко, ніби він думав про щось важливе, але не наважувався сказати.

Я намагалася переконати себе, що це нормально. Що він просто зайнятий: адже і Льоша нервував, мабуть, навіть більше, ніж сама Аня. Його можна було зрозуміти — це ж його весілля, і він хотів, щоб усе пройшло ідеально. І Матвій, і Артем завжди були поруч із другом. На них теж навішали не менше відповідальності, ніж на організаторів. І я намагалася виправдати відсутність Матвія цим. Та все одно в душі жила тривога. Було відчуття, ніби між нами щось віддаляється.

Згодом приїхала родина Ковальських, і я нарешті мала змогу познайомитися з ними. Я давно знала, що вони для Ані не рідні батьки, але те, як вони ставилися до неї… мене це вражало. Аня сяяла від щастя, коли обіймала їх. У її очах була така щирість, така любов, що ніхто б ніколи не повірив, що це не кровні батько й мати.

І справді, коли я познайомилася з ними, мене вразила їхня теплота. Це були люди, в яких відчувалася сила. У їхніх словах, у посмішках, у тому, як вони дивилися на Аню. Я не могла повірити, що хтось може настільки сильно любити прийомну дитину.

Чи змогла б я так? Чи вистачило б у мене сміливості й відданості? Не знаю. Мені здавалося, що це під силу тільки справді мужнім людям. І вони такими були.

Вони одразу ж приєдналися до підготовки. Батько Ані допомагав Льоші з організаційними питаннями, а мати приєдналася до нас із Анею. Це було логічно, але водночас дуже гармонійно. Я бачила, що вони не тиснуть, не нав’язують свою думку, дозволяють дітям самим робити своє весілля. Вони лише підказували, коли їх про це просили, і завжди говорили м’яко.

— Це ваше свято, — казала мати Ані. — І воно має бути саме таким, як ви хочете.

Ці слова залишили у мене слід. Я раптом задумалася: а мої батьки були б такими ж? Чи дали б вони мені свободу робити власні вибори? Чи не почали б диктувати, як має бути «правильно»? Я не знала відповіді. І від цього на душі ставало трохи сумно.

Дні проминали в клопотах, зустрічах, репетиціях, телефонних дзвінках. Місто здавалося більшим і гучнішим, ніж будь-коли. Київ жив своїм життям, але для нас він звузився до весільних турбот.

А я все частіше ловила себе на думці, що в цьому вирі гублю щось важливе. Моє серце. Моє кохання. Матвій був десь поруч, але водночас далеко. І хоч я намагалася не драматизувати, десь у глибині душі зростав страх: а що, як він і справді віддаляється не через підготовку, а через щось інше?

— Оксано, з тобою все добре? — спитала подруга.

Ми якраз сиділи над ресторанним меню, схилившись над товстими папками з кольоровими вкладками. Кухар ресторану роздрукував стільки варіантів банкетних страв, що від кількості буклетів буквально розбігалися очі. Тут були все: від класичних салатів до вишуканих делікатесів, назви яких я навіть не могла правильно вимовити. Аня ж із серйозним виглядом перегортала сторінку за сторінкою, щось позначала ручкою, щось викреслювала.

Я ж не могла зосередитися на цьому. Мої думки вперто поверталися до іншого — до Матвія. До аналізу кожної його останньої фрази, кожної зустрічі чи дзвінка. Щось змінилося між нами, і я не могла це заперечувати. Але ж це не може бути кінець… Ні, я не готова так думати. Це просто складний період. Можливо, ми обидва зараз занадто зайняті чужими справами.

Я згадала, як і в Ані з Олексієм був час, коли вони втомилися один від одного. Це було зовсім недавно. Тоді вони менше бачилися, почали частіше сваритися через дрібниці. Але навіть тоді вони не думали про розставання. Вони обоє розуміли: треба перечекати, набратися терпіння — і все буде добре. І от результат: вони одружуються. Їхні обручки вже лежать у шкатулці, готові до великого дня.

— Так, — розсіяно відповіла я, намагаючись відвести очі від її уважного погляду. — Зі мною все добре.

— Щось з Матвієм? – сказала вона.

Я здригнулася. Як вона знову так влучно відчула? У мене завжди було відчуття, що в Ані вбудований якийсь внутрішній датчик — чутливий, мов у психолога. Вона завжди вчасно вловлювала мої емоції й підбирала правильні слова. Але саме цього я зараз боялася найбільше. Якщо озвучити свої страхи, вони стануть реальними.