Глава 26

Матвій останнім часом усе частіше натякав, що хоче познайомитися з моєю мамою. Я спершу думала, що це жарт, але він був серйозний. І хоча вона вже знала, що я зустрічаюся з ним, та й навіть кілька разів говорила з ним по телефону чи у вайбері, це було зовсім інше. Вони знали одне одного лише заочно, через мої розповіді та голос у слухавці. А тут — зустріч наживо. Коли я розповіла про це Ані, вона здивувалася.

— Це зовсім на нього не схоже, — сказала подруга, нахилившись ближче, ніби відкривала якусь таємницю. — Хлопець, який усе життя уникав будь-яких натяків на серйозні стосунки, раптом вирішив сам познайомитися з твоєю мамою? Це не Матвій, а якийсь його двійник.

Її слова змусили мене замислитись. Бо справді: наскільки я знала Матвія, він не любив прив’язуватися, не любив «офіційності». Йому було добре жити сьогоднішнім днем, не заморочуючись завтрашнім. І все ж тепер він поводився інакше.

Я знала від Ані й дещо інше, чого він мені сам не розповідав. Колись він кохав. Так сильно, що навіть змінився на якийсь час. Але все закінчилося несподівано: і він, і Артем закохалися в одну й ту ж дівчину. Вони знали її ще з інтернату. Вона була тією, хто дарував відчуття тепла в холодних стінах, тінню і водночас світлом. Але вона не обрала жодного з них.

Я пам’ятаю, як Аня розповідала: спочатку хлопці навіть перестали з нею спілкуватися, бо образа була занадто глибока. Серця обох розбиті одним рішенням. А потім виявилося, що дівчина просто не хотіла руйнувати їхню дружбу, бо й справді не відчувала до них кохання. Вона зробила, мабуть, найправильніший вибір. І я знала, хто вона. У моєму серці не було ненависті чи ревнощів — лише якесь дивне розуміння й повага.

Матвій же тепер пропонував зустріти мою маму разом. Потім підемо потім у ресторан чи просто посидимо вдома, поспілкуємося. Він так багато думав про цей день, що я почала хвилюватися не менше за нього. Усі дні наперед він планував, як це буде.

А найбільше мене вразило, коли я побачила, у що він вирішив вдягнутися. Я спершу навіть розсміялася. Ніколи раніше не бачила його таким офіційним: чорна сорочка, застібнута на всі ґудзики, темно-синій піджак, чорні джинси, акуратні туфлі. Він виглядав так, ніби йшов на співбесіду в якусь міжнародну компанію, а не на зустріч із моєю мамою.

Суворість і стриманість у кожній деталі. Мені навіть здалося, що десь у кишені він ховає краватку. Може, варто пошукати? Я вже уявляла: якщо ми поїдемо знайомити його з моїм батьком, він напевно вдягне смокінг і метелика.

— Слухай, моя мама дуже мила жінка, — сказала я йому, намагаючись зняти з нього хвилювання. — Не треба було так нервувати. Вона ж не влаштовуватиме тобі іспит чи допит. Просто познайомитесь, трохи поспілкуєтесь. Хто знає, може ти мене кинеш, бо закохаєшся в неї.

— Не думаю, — відповів він серйозно. Його очі світилися напруженням. — Хочу справити на неї хороше враження. Тим паче, якщо вона чула щось про мою репутацію… А то ще не дозволить мені зустрічатися з тобою. А я без маминого благословення нікуди.

Він нарешті усміхнувся, і я теж розсміялася. Потягнулася до нього, щоб поцілувати, і швиденько розстібнула верхній ґудзик сорочки.

— Ти їй сподобаєшся, — прошепотіла я. — У нас із нею дуже схожі смаки. А для мене ти нічого такий.

Він хмикнув, але я відчула, як напруга трохи відступила. Саме в цей момент на вокзалі оголосили прибуття потягу. Ми піднялися на третій перон і стали чекати. Я дивилася на рейки, що тремтіли від наближення, і відчувала, як серце б’ється швидше.

Залізничний вокзал Києва мав особливий запах — суміш металу, гарячої гальмівної системи та кави з автоматів, які стояли в коридорах. Люди поспішали, хтось тягнув валізи, хтось із квітами чекав своїх близьких. Усе навколо було сповнене емоцій зустрічей.

І ось — «Львів–Київ» прибув вчасно, без звичного запізнення. Ми встигли саме до того вагону, в якому їхала мама. Коли вона вийшла на перон, я одразу ж кинулася в її обійми. Не думала, що так скучила. Знайомий запах її парфумів, теплі руки, рідне обличчя — усе це відразу повернуло мене у відчуття дому.

Вона майже не змінилася. Хіба що стала трохи втомленішою, але її усмішка була такою ж щирою, як завжди. Для приїзду до столиці вона вдягла свою улюблену сукню й туфлі, в яких завжди почувалася впевнено.

— Донечко, а ти змінилася, — сказала мама, вдивляючись у мене. — Ще гарнішою стала. Я так скучила за тобою. Дуже сильно.

— Я теж, — ледь стримувала сльози я. — Мамо, познайомся. Це Матвій, мій хлопець. Ви й так знайомі, але тепер — особисто.

Я кинула погляд на нього — і не змогла не закотити очей: він знову застібнув той ґудзик. Серйозно? Придурок. Ну невже можна настільки хвилюватися через те, що скаже моя мама? У той момент я вирішила: треба буде розпитати його більше про його власних батьків. Бо ця надмірна напруга, ця потреба «справити враження» мали своє коріння.

— Дуже приємно, — нарешті заговорив він, простягаючи руку.

Але мама не взяла її. Замість цього вона одразу ж потягнула його в обійми. Це виглядало кумедно: він на дві голови вищий за неї, спершу напружився, розгубився, але потім обережно обійняв і навіть закрив очі. У мене в горлі піднявся клубок. Я ледь стримала сльози — настільки мило це виглядало.

— І мені, — сказала мама, усміхаючись йому. — Що ж, тепер я чекаю на чудову історію вашого кохання. Ви мені її розкажете просто зараз. І я не приймаю жодних відмов.

Ох, моя мама… Вона не змінюється. Щойно познайомилася, а вже розпитує про все, що цікавить. Ця її риса завжди захоплювала й трохи лякала. Вона вміла так легко знаходити спільну мову з будь-ким, ніби знала людину все життя. Хотілось би мені перейняти цю здатність, але вона повною мірою дісталася моїй сестрі. Ну що ж, думаю, нам буде весело втрьох.

А їй Матвій дуже сподобався. Мама пробула в нас лише три дні, але цього вистачило, щоб вона встигла полюбити його. І це було навіть трохи дивно: моя мама — жінка стримана, вона рідко одразу довіряє людям, зазвичай придивляється довго, оцінює кожну дрібницю, перш ніж зробити висновки. Але тут… наче якийсь бар’єр зник. Мабуть, тому, що він і справді поводився не так, як завжди.