Глава 25

Підготовка до весілля йшла повним ходом. Щодня з самого ранку, десь о шостій, Аня мене будила й тягнула по справах, а відпускала лише о дванадцятій ночі. І то вона вже змилувалась, бо бачила, що я ходжу, як сонна муха.

Вероніка, здається, взагалі не спала. Вона, мабуть, уже звикла до такого темпу. Постійно бігала з блокнотом у руках, телефонувала по сто разів на день, узгоджувала квіти, музику, ресторан, перевіряла, чи точно всім шлють запрошення. Її нерви були міцнішими, ніж у будь-кого з нас. Вона лише жартувала, що виспиться після весілля. Не знаю, я б так точно не змогла. Для мене спати — то частковий сенс життя. А тут — марафон без права на перепочинок.

Чим ближче наближалась дата весілля, тим більше нервував Олексій. Він міг прокидатися серед ночі, писати Ані повідомлення з питанням, чи не забули вони купити ті серветки в тон до скатертин, або чи точно музиканти приїдуть вчасно. В його очах була справжня паніка: ніби якщо щось піде не так, то світ перевернеться з ніг на голову.

А от Аня залишалась абсолютно спокійною. Її ніщо не вибивало з рівноваги. Вона могла сидіти на дивані, пити чай, гортаючи журнал, і спокійно казати: «Льош, все буде добре. Навіть якщо щось зіпсується, ми одружуємось, і це головне».

Я дивилась на них і думала: який цікавий парадокс. Наречений більше схожий на наречену — нервує, переживає, тримає все під контролем, тоді як наречена розслаблена й навіть трохи філософська.

На наступному тижні вони мали їхати до родичів Ані, аби познайомитись. Для мене це була ще одна можливість видихнути: три дні повної свободи, адже батьків Льоші не буде вдома. Я досі мало знала про його родину, та серед запрошених гостей був його батько, і це теж трохи інтригувало.

В будь-якому разі, три дні квартира буде повністю моєю. Аня, сміючись, сказала, що після весілля я можу тут залишитися жити. Проте я все ж мріяла про власну квартиру. Хотілось простору, де кожна деталь була б моєю, а не позиченою у когось.

Я вже почала в голові складати список: які шпалери, яку кухню, які полиці для книжок. Люблю будувати плани у вільний від зйомок час. Та тільки-но встигла зручніше вмоститися на дивані з блокнотом у руках, як пролунав дзвінок. На екрані висвітилась мама.

— Доню, привіт, — почула я її голос, від якого одразу стало тепло. — Я вже так скучила за тобою, сонечко моє.

— І я. Дуже сильно, — прошепотіла я, і від цих слів у мене мало сльози не виступили на очах.

Колись я приїжджала додому часто, навіть занадто. Тоді здавалося, що це звична рутина, і я не завжди цінувала ті миті. А тепер, коли поїздки стали рідкістю, кожна думка про дім гріла серце. Як хотілось, аби мама була поряд щодня.

— Загалом, я вирішила зробити тобі невеличкий сюрприз, — сказала вона. — Наталя зараз у Львові, тому я подумала, що можу приїхати до тебе на кілька днів. Якщо ти не проти.

— Звичайно, я тільки за! — вигукнула я одразу. — До того ж, з деким тебе познайомлю.

— Тоді я правильно зробила, що купила квиток, - я знала, що вона посміхалась. – Виїжджаю ввечері, тому завтра чекай мене. Цілую, донечко.

— Бувай, мамо, — відповіла я й поклала трубку.

Я сиділа з телефоном у руках і довго не могла повірити в те, що вже завтра зможу обійняти свою маму. Усередині мене розливалось тепло, ніби я знову маленька дівчинка, яка рахує години до зустрічі з батьками після табору.

Та водночас у мене виникло хвилювання: я дуже хотіла познайомити її з Матвієм. Але як він сприйме це? Як поведе себе? Він завжди здавався впевненим, але знайомство з батьками — це завжди випробування. Особливо, якщо йдеться про маму, яка бачить крізь тебе наскрізь і з першого слова може зрозуміти, чи людина тобі підходить. Я сподівалась, що все пройде добре, але в душі відчувала дрібні іскри страху.

Я згадала дитинство. Як мама вечорами розчісувала мені волосся й тихо співала пісеньку, щоб я заснула. Як готувала мою улюблену шарлотку з яблуками, коли я поверталася зі школи засмучена. Як вчила мене завжди залишатися чесною і ніколи не зраджувати себе. Саме вона була тією людиною, завдяки якій я навчилася відчувати світ глибше. І тепер так хотілося, аби вона побачила: поруч зі мною той, хто дійсно вартий.

А ще я згадала свої дитячі мрії. Зізнаюсь чесно, у мене був справжній «краш» — я була закохана в Леонардо Ді Капріо. І хоча він набагато старший за мене, та я вірила, що коли виросту, то обов’язково познайомлюся з ним і вийду заміж. Дитяча мрія, звісно, але після перегляду «Титаніку» так думала, мабуть, половина дівчат світу. Я навіть вирізала його фото з журналів і ховала під подушку, ніби це був мій оберіг.

Тепер смішно уявляти, як би на це відреагувала моя мама. Вона, мабуть, зітхнула б і сказала: «Доню, знайди когось реального, з нашого міста, хто любитиме тебе справжньою». І я б образилась тоді. А тепер усміхаюсь: вона була права.

Бо моя мрія тепер виглядала зовсім інакше. Я вже не прагнула далеких зірок екрану. Моє серце належало іншому — реальному, близькому, тому, з ким я ділила свої сни й ранкову каву. Моєму Матвію. І я сподівалась, що завтра мама побачить його очима, якими бачу його я.

Сьогодні була лише зйомка з Артемом, адже у Мел і Тайлера за сценарієм романтичний момент. Я ж мала зіграти свою сцену, і, як не дивно, у мене вийшло доволі непогано. Чесно кажучи, я й сама була здивована: іноді здається, що знімальний майданчик забирає всю мою енергію, змушує відчувати себе наче маріонеткою, яку смикають за ниточки. Та цього разу я відчувала силу, відчувала, що можу дати потрібну емоцію. А вдалось мені це лише тому, що на місці Артема я уявляла Матвія. Лише він міг викликати в мені ті справжні почуття, які камера ніколи не пропустить повз.

Артем же поводився дивно. У мене не виходило зрозуміти, чи то він занадто занурився в образ, чи щось відбувалось насправді. Він постійно ловив мій погляд, ніби намагався зафіксувати його на собі, утримати довше, ніж вимагав сценарій.

Його дотики, спочатку випадкові, з часом здавалися більш навмисними. І той поцілунок… камери ще навіть не були настільки близько, щоб кожен рух виглядав правдоподібно, але він торкнувся мене так, ніби справді хотів цього. А я? В мені це не викликало жодних емоцій. Порожнеча. Це було простою роботою, ще однією сценою, від якої залежав мій гонорар, але точно не моє серце.