Глава 24

Яка ж Аня щаслива. З моменту заручин вона просто літала по квартирі, сміялася, стрибала, кидала в повітря руки, наче з кожним рухом могла виплеснути щастя на весь світ. Я справді була рада за неї, бо Льоша просто неймовірний — не лише сильний та харизматичний, а й чутливий, уважний до дрібниць, що робило його ідеальним партнером для такої тонкої та чутливої душі, як Аня. Він вмів робити маленькі речі великими: тримав двері, підніс куртку, коли вона забула її вдома, або просто обіймав, коли їй хотілося тихого тепла. І це робило її сяючою, щасливою, справжньою.

На наступний день вони вже подали заяву до РАГСу. Вже за місяць вони стануть чоловіком і дружиною. Проте підготовку до весілля час було починати вже зараз, адже воно обіцяло бути грандіозним. Ще б пак — двох відомих людей не омине увага преси, і гостей буде стільки, що можна було б заповнити невеликий стадіон. Треба було продумати все: від запрошень і декору до місць розташування столів, освітлення, музики та навіть дрібних деталей, як-от підставки для фотографій чи кольорові серветки на кожному столі. Ні найменшої помилки, інакше атмосфера могла постраждати.

Я хвилювалася, чи витримає Аня такий ритм, але їй не звикати до напруженого графіка і високих вимог. Вона завжди була організованою, вимогливою до себе, але й надзвичайно витривалою, тож я знала, що вона впорається.

І, якщо чесно, я трохи заздрила їй. Ні, у мене є Матвій, і це справді чудово. Але я бачила, як палають їхні очі, як вони не можуть дочекатися весілля, як тримаються за руки, дивлячись один на одного так, ніби світ зник навколо. А у нас…

Здається, я закохалася по-справжньому, і це відчуття вже не пройде. І слова Артема ніяк не залишали моєї голови. Що, якщо для нього це все тимчасово? Може, він просто отримує задоволення від моєї присутності, а не від щирого кохання.

Я намагалася не думати про це, але сумніви вперто проростали, як бур’яни, що ніяк не хочуть піддаватися видаленню. Кожен його жест, кожне слово могли здатися мені сигналом або натяком, і я розбирала їх у голові годинами.

Через кілька днів ми з Аньою відправилися обирати сукню в один із найкращих магазинів столиці, де могли підігнати плаття по фігурі та додати індивідуальні елементи. Особисто я б обрала щось скромніше, але Аня хотіла все з розмахом. І не важливо, що до весілля залишався лише місяць — плаття вона хотіла вже. Ніхто не міг її переконати, і я навіть не намагалася.

— Я не хочу пишне, хочу рибкою, у мене ж така ідеальна фігура, — посміхнулась Аня, блищачи очима. — Але з дитинства мрію про довгий шлейф. І, бажано, мереживний верх. А також довгі рукави. От так я уявляю свою весільну сукню. Але якщо немає з рукавами, то можна і на бретельках.

Консультант кивнула, записуючи все в блокнот, а потім швидко зникла, підшукуючи варіанти. Я спостерігала, як Аня обережно торкається тканин, вивчає мереживо, погладжує шовк. Вона була схожа на художника, який обирає фарби для свого шедевру, і від цього світ навколо здавалося світлішим, повним тепла. Її очі горіли від нетерпіння, а усмішка не сходила з обличчя. Я ловила себе на думці, що хочу для неї тільки найкращого, адже вона заслуговує на справжню казку.

Ми приміряли десятки суконь, фотографувалися, сперечалися, радилися. І нарешті зупинилися на двох варіантах. Перша — на бретельках, обтягуюча до середини стегна, прикрашена мереживами, а далі розпускалася пишна спідниця з довгим шлейфом. Все як Аня хотіла, але без рукавів. Друга була короткою, з відкритими плечима та пишною мереживною спідницею.

Коли Аня крутилася перед дзеркалом, вона виглядала як принцеса з дитячих мультфільмів — казкова і ніжна водночас. Мені здалося, що вона навіть трохи застигла від захвату, і я не могла стримати посмішку.

Я думала про її життя, про шлях, який вона пройшла. Маленька Аня, що втратила найрідніших, яка росла у чужих руках, отримала другий шанс завдяки двом добрим «чарівникам», які дали їй любов і турботу. І тепер вона стоїть тут, готова вийти заміж за свого принца, і в її очах сяє справжнє щастя. І я щиро раділа разом із нею, відчуваючи, як її щастя зігріває мене, як кожна її посмішка відображається у моєму серці теплом.

Ми сміялися, приміряючи аксесуари — діадеми, сережки, фату, підбираючи ту, яка підкреслить її красу. Аня жартувала, намагаючись виглядати серйозно перед дзеркалом, але насправді кожне її рух було наповнене дитячою радістю. Мені здавалося, що ми обидві знову повернулися в дитинство, коли мріяли про казкове весілля і принців, які рятують із замків.

Коли ми нарешті залишили магазин із сумками та пакунками, Аня щось бурмотіла, ніби рахуючи години до власного свята, а я тихо спостерігала за нею, відчуваючи тепло і легке хвилювання. Її щастя було таким щирим і сильним, що я могла б впевнено сказати: у світі немає більшого дива, ніж бачити, як людина, яку ти любиш, сяє від радості.

Я думала про те, що зовсім скоро вона піде під вінець, і це відчуття трепету, хвилювання та радості одночасно наповнювало мене. І водночас я розуміла: наше життя теж має свої моменти, і колись, можливо, ми будемо стояти у власних казкових сценах, переживати свої радощі та сміятися, як зараз Аня.

Але поки що я просто насолоджувалася цим моментом, спостерігаючи, як її мрія про весільне свято стає реальністю, і серце моє билося швидше, відчуваючи, що любов — це найчистіше і найсильніше відчуття у світі.

Після всіх цих турбот я залишилася ночувати в Матвія. Ми лежали на розстеленій ковдрі на підлозі перед панорамними вікнами його квартири. Місто мерехтіло нічними вогнями, і я могла годинами розглядати їх, відчуваючи, як у темряві сяє кожен маленький промінь. Здавалося, що кожен вогник — це маленька історія, маленьке життя, що живе паралельно з нашим. А ми просто лежали тут, віддалені від усього шумного світу, і цей маленький острівок спокою належав лише нам.

Його рука ніжно обіймала мене, пальці тихо торкалися моєї руки, а іноді самі відчували потребу ковзнути по плечу чи спині. Я відчувала тепло його тіла, ритм серця, який співпадав із моїм. Мені здавалося, що ми можемо залишитися так назавжди, і ніхто і ніщо не зможе порушити цю тишу.