Глава 22

Я якраз сиділа вдома, пишучи продовження своєї книги, а Аня поруч щось малювала. Завжди дивувалась, як в ній поміщається стільки талантів. Коли ми тільки почали спілкуватися, я думала, що це неможливо — усе це магія. Але поступово я бачила, як на моїх очах вона творить справжнє диво: від ескізів на папері до музики, якою наповнювала кімнату, і навіть власного співу.

Вона могла буквально все. Її руки, здавалось, створювали чарівність із нічого, а очі завжди блищали від натхнення. Кожен рух її кисті або пальців на гітарі здавався продуманим, але водночас неймовірно спонтанним. Я сиділа поруч і просто дивувалася, як можна вміщати у своєму житті стільки таланту і стільки любові до життя.

Кімната була заповнена теплом сонця, що пробивалося крізь високі вікна, і ароматом свіжозавареної кави, який відчувався на всьому поверсі. Навіть запах фарб, що залишався на руках Ані після малювання, здавався мені чарівним. Я відчувала, що перебуваю в маленькому світі, де всі проблеми залишаються за дверима, а життя сповнене творчості, світла і тепла.

Час був втілювати наш план у життя. Льоша вже давно збирався освідчитися Ані. Це було так мило, що я ледве не розтанула. Два метри зросту, широкі плечі, підкачане тіло — і він, цей величезний чоловік, перетворювався на маленького закоханого хлопчиська, який не міг жити без дівчини.

І це здавалося навіть трохи кумедним, адже вони зустрічалися лише кілька місяців, але те, що я бачила, було справжнім коханням. Я відчувала це в його очах, у кожному русі, у всій його поведінці: у тому, як він нервово тер руки, коли думає про неї, як посміхається, навіть згадуючи дрібниці, що їй подобаються.

Я не могла не думати про себе: а що як би Матвій різко зважився зробити мені пропозицію? Чи наважилась би я? Навіть серйозно про це не думала. Ми лише трохи зустрічаємося, і про таке говорити зарано. Але серце все одно калатало від цієї думки, а душа несамовито тремтіла від передчуття. Отже, треба було обговорити ситуацію з подругою.

— Аня, а можна нескромне питання? — запитала я, не вміючи обережно підводити тему.

Це завжди було моєю проблемою. Я говорила все, як є, без обхідних шляхів. Мама постійно бурчала, що я не тактовна. Та на мою думку, краще так — чесно і прямо. Жодних тіней, жодних невисловлених думок.

— Якщо в рамках пристойності, — посміхнулась вона, не відриваючи рук від ескізу. — Хоча, я відповім на будь-яке питання, що не стосується підручників з біології. Ненавиділа цей урок. І, звісно, не питай, кого я люблю більше — цього я не зможу визначити.

— Та ні, я стосовно Льоші, — уточнила я, дивлячись на неї. — Ти його кохаєш?

— Звичайно, — вона потиснула плечима. — А що?

— А як ти це зрозуміла? — спитала я, адже це було справді важливо для мене.

Вона відклала альбом та олівець, сіла прямо, наче готуючись ділитися серйозними думками. Я спостерігала за нею, помічаючи, як змінюється її вираз обличчя, як очі блищать і в них відображається щось таке, чого словами не передати. Якби хтось спитав мене, чому я закохана в Матвія, я навіть не знала б, що відповісти. Що в ньому особливого? Для мене це очевидно: він почув мою власну пісню серця, і все.

— Навіть не знаю, — відповіла Аня уважно, її очі світліли від спогадів. — Просто в один момент зрозуміла, що не можу навіть дихати без нього. Спершу я дуже злякалася — такі відчуття були для мене новинкою. Боялася прив’язатися, адже втрачати було б боляче. Кохання — це коли хочеш його бачити постійно, навіть без особливих побачень. І при цьому ми обидва маємо купу недоліків, але вони ніби зникають, коли ти поруч.

Вона важко видихнула, і я бачила, що кожне її слово пронизане щирістю і теплом. Було видно, що це справді важливо для неї.

— Інколи я думаю, чому він саме мене обрав, — продовжила вона, уважно дивлячись на мене. — Я боюся, що він розчаруються у власному виборі. Я втратила дуже багато людей у своєму житті. Лише тоді я знайшла родину, яка прийняла мене та полюбила. Так само і зі стосунками. Ти знаєш мою історію… Важко повірити, що хтось здатен кохати мене щиро, по-справжньому. Я така дивна, з купою недоліків…

— Повір, я бачила, як Льоша дивиться на тебе. Для нього ти ідеальна. І навіть думати про зраду не варто, він тебе не покине, — сказала я, посміхаючись. — А ти хотіла б чогось більшого з ним?

— Дуже, — поспішно відповіла вона. — Але ми зустрічаємося лише кілька місяців, і я не знаю, чи думає він про це. Я не поспішатиму. Мрію жити з ним разом, можливо, зіграти весілля. Потім, через кілька років, бачити дітей, які бігають тут. Але треба жити сьогоднішнім днем і насолоджуватись тим, що є. Це тобі порада від мудрої тьоті Ані.

Я лише розсміялась, намагаючись не кинути в неї подушкою. Ось і все вирішили. Як я й казала Льоші, Аня точно скаже «так». Вона кохає його щиро. Я ледве стримувалася, щоб усе не розповісти їй — тоді всі сумніви розвіялися б. Вони такі милі, що на очах знову могли виступити сльози. Так хотілось відчути щось схоже…

Відчуття було таким, ніби повітря в кімнаті стало густішим, наповненим очікуванням. Сонце вже повільно заходило, освітлюючи кімнату теплим золотим світлом, а я відчувала, як серце тремтить і готове вистрибнути з грудей від передчуття майбутньої радості. Цей момент, ця розмова з подругою — маленький етап у великій історії, що скоро перетвориться на справжнє свято кохання.

— Так і що вона сказала? — я була на зйомках, коли мені зателефонував Льоша.

Я навмисне не дзвонила хлопцю з самого ранку, аби трохи провчити його. Ну та, от така я зла. Хай трохи помучається, щоб ще сильніше цінував мою подругу. Хоча трохи жорстоко.

— Сказала, що ти дурень, — відповіла я, стримуючи сміх.

— Аня не могла такого сказати… - почав він.

— А я так, — я серйозно глянула на телефон, аби він повірив. — Кохає вона тебе, навіть не смій сумніватися. Сміливо можеш робити їй пропозицію. Впевнена, Аня буде найщасливішою дівчиною. Ви подивіться на нього, весь такий розпереживався. Сотні хлопців освідчуються, не уявляючи, що їх чекає, а ти… як ви взагалі з Аньою уживаєтесь? Певно, після весілля повбиваєте одне одного.