Глава 20

— Та ти що, ніколи сам не ходив в магазин по продукти? — спитала я, влаштувавшись у машині так, щоб спостерігати за його реакцією. — Навіть коли жив вдома? Та тебе б мала відправляти бабуся.

Матвій мовчки усміхнувся, не ображаючись, що трохи заспокоїло мене. Я не знала точно, що сталося з його сім’єю і де вони зараз, лише приблизно розуміла: довгий час він жив у інтернаті, де познайомився з іншими дітьми. Та з усіх них йому пощастило найбільше — він був бажаною дитиною, до того ж його часто навідували. А після інтернату він жив з бабусею. Можливо, я ще не зустрічалася з його родиною, і все попереду.

Матвій, як завжди, виглядав неймовірно. Навіть якщо складалося враження, що він збирався поспіхом або щойно прокинувся. От же ж заразюка, і я що тепер маю комплексувати поряд із ним? Я нарешті зрозуміла, що відчувають героїні книг та фільмів, коли поруч красень, від якого важко відвести очі. Але наш випадок був інший: я симпатична, розумна та скоро буду популярною акторкою, тож мені теж є чим похвалитися.

— Колись ходив. В дитинстві, — потиснув плечима Матвій. — Та мені не сподобалося. Стільки людей, нестерпні черги, літні люди, що весь час давали поради.

— І як ти ще не загнувся з таким-то способом життя, — я фиркнула, намагаючись приховати посмішку. — Це ж просто жахливо. Розумію, що ти можеш дозволити собі ресторани, але домашня їжа в рази краща. Хоч би інколи спробував приготувати самостійно. Як ти так живеш…

— Зі мною все буде добре, — сказав він, беручи мене за руку. — Тепер ти поряд. Будеш приглядати за мною. Я впевнений, що тепер у надійних руках. Та ще стільки всього попереду: познайомити мене з твоїми батьками, навчити готувати, відбиватися від моїх фанаток.

— Ніби вони в тебе є, — розсміялась я. — Тобі би до психіатра. Якщо хочеш, можу попросити Аню, вона знайде тобі якогось спеціаліста. Ах, він же з маніяками працює. Ну нічого, потерпиш.

Ми посміялися, і я зрозуміла, що навіть попри початок наших стосунків, наші перепалки нікуди не зникли. Я ще подовбаю йому мозок чайною ложечкою, щоб не розслаблявся. Аня ніколи не влаштовувала сцен Льоші — це не в її характері. Але я не могла з собою нічого вдіяти. Ми не ідеальна пара без проблем; це привілей чужих стосунків. Коли Аня розповідала мені історію їхніх стосунків, я була вражена — тепер зрозуміло, чому вони так дорожили одне одним: шлях до щастя був непростий.

Ми під’їхали до супермаркету «Метро». Його площа вражала: відділи на будь-який смак, стелажі, що тяглися до стелі, яскраві цінники, аромат свіжого хліба, спецій і кави. Вдягнувши сонцезахисні окуляри, аби нас ніхто не впізнав, ми попрямували всередину. І це спрацювало: ніхто не помітив Матвія, не підходив за автографами чи фото. Для входу потрібно було лише сканувати картку — простіше нікуди.

— Слухай, автомобіль твого розміру, — жартома сказав він, показуючи на дитячий візочок у вигляді жовтої машини. — Сідай, я тебе підвезу.

— Та ну тебе, — посміхнулась я. — Бери нормальний, і поїхали.

Взявши звичайний візок, ми рушили вглиб супермаркету, серед ароматів свіжого хліба, фруктів і спецій. Довелося навіть взяти столове приладдя — ніж, виделки, ложки, тарілки — бо у Матвія нічого цього не було. Добре, що хоч мінімум інструментів на кухні знайшовся.

Ми вже встигли набрати купу продуктів, але ще навіть не дійшли до фруктового відділу. Я відчувала себе ніби нянька, що наглядає за маленьким, але було так мило, що я не стримала посмішки.

— Це що таке? — здивовано запитав Матвій, піднімаючи манго.

— Ти що, ніколи манго не бачив? — здивувалась я.

— Не в цілому вигляді. Воно нам треба? — він оглянув його, наче це була екзотична річ.

Я кивнула, але всередині сміялася: треба було заздалегідь підготуватися, дізнатися, що це таке. Він виглядав безпорадним серед всіх цих вітрин, і це було одночасно смішно й зворушливо.

— Для цього є я, — усміхнулась я. — Навчу готувати, але не зараз. Ще руки поріжеш, а мені потрібен цілий.

— Але я хочу допомогти, — тихо промовив він, дивлячись на мене з легким сум’яттям.

— Будь хорошим хлопчиком, — я погладила його по голові. — Штовхай візок і посміхайся. Це буде найкраща допомога.

Хлопець насупився, але послухався. Я продовжувала обирати продукти, пояснювала, що до чого, а він все питав, для чого потрібні ті чи інші речі.

— А що це за штука? — запитав він, тримаючи пакет із сушеними травами. — Мені щось підказує, що воно не просто для прикраси.

— Це для супу, — пояснила я, усміхаючись. — Я ж не можу просто купити курку і картоплю. Трохи спецій, трішки любові — і вийде смачніше, ніж у ресторані.

— Любов? — Матвій насупився, але в очах блиснула іскра. — Це звучить страшно.

Я розсміялася, втягаючи його далі в лабіринт полиць. Кожен наш крок здавався маленькою пригодою: вибирали фрукти, складали овочі, сперечалися, чи брати ще соуси, чи цього достатньо. Матвій уважно дивився на все, намагаючись зрозуміти, навіщо нам потрібна ця дрібниця.

— Готово, — сказала я нарешті, коли візок майже був повний. — Тепер підійдемо до каси.

Черга була величезною, але ми терпляче чекали, переглядаючи пакети і перевіряючи список. Матвій не дозволив мені нести жодного пакета — лише упаковку соку, яку я сама взяла. Як же мені подобались такі стосунки. Так приємно відчувати турботу, любов, увагу. От би так було завжди…

Коли ми нарешті вийшли з магазину, вечірнє сонце вже падало на асфальт, фарби неба переливалися від ніжного рожевого до насиченого синього. Ми обидва сміялися з дрібних пригод, які сталися під час походу по продуктам, і я відчувала дивну, теплу легкість у грудях. Такі моменти — прості, повсякденні, — залишаються в пам’яті назавжди. Я зрозуміла, що любов — це не лише великі жесті, а й такі буденні миті, коли ти поруч з тим, хто важливий.