Глава 15

— Ох, краще б ти його поцілувала, — сказала Аня, коли ми вже були у квартирі. — Знаючи фантазію Матвія, він може вигадати будь-що... Як би тобі потім не довелося пошкодувати про це. І потім не кажи, що я тебе не попереджувала.

— Не хотіла я його цілувати, — буркнула я. — Нехай той придурок знає, що не все в житті буде так, як хоче він. А то поманив пальчиком — і я вже тут? Е ні, друже, я теж не так проста. Цілуватись буде зі своїми тимчасовими дівчатами, що чергою зібрались біля його дому. На його превеликий жаль, я до таких не відношуся.

Аня посміхнулася, сівши на диван, і закинула ногу на ногу. Дівчина була дуже задоволена тим, що в нас відбувалось. Можливо вона щось і знала.

— Дивна ти. Він же гарний, розумний, крутий. До того ж, відомий актор, та й не такий вже й дратуючий. І Матвій тобою явно зацікавлений, - Аня посміхалась. – І чого тобі не вистачає, то? Ото й старість зустрінеш в оточенні десяти собак. Можеш вже починати збирати колекцію.

Я глибоко зітхнула, дивлячись у вікно на вечірній Київ. Вогні міста мерехтіли, відбиваючись у калюжах на тротуарах, а тіні високих будівель рухалися разом з вітерцем. Мені здавалося, що кожен вогник — це чиясь історія, а я все ще стою на порозі власної.

— Я не витримаю з ним довго, — відповіла я. — Ми постійно сваримося та підколюємо одне одного. От що з того нормального може вийти?

— І що? Ми теж часто сваримося, зате яке в нас примирення! — Аня посміхнулася ще ширше, ніби підтверджуючи свої слова жестами. — Я ж не кажу, що ти маєш заміж виходити за нього, — вона закотила очі. — Тобі всього двадцять один. Мені здається, час погуляти. Тим паче тепер, коли ти в столиці, от-от станеш відомою акторкою і за твоїм життям слідкуватимуть тисячі людей. Ти тільки уяви: постійно під прицілом камер. Тоді ж сильно не розженешся.

Я закусила губу. Всі ці роки кастингів, репетицій, безсонних ночей, зйомок, коли серце то зупинялося від хвилювання, то калатало від радості, — усе це нарешті формувало життя, яке я обирала сама. Але як розібратися в собі, коли навколо стільки людей і думок, а серце продовжує бешкетувати?

— А Олексія ти теж собі погуляти шукала? — хитро посміхнулась я. — Він теж тимчасовий хлопець на кілька місяців?

— Я вже погуляла. Я ж старша від тебе, — насупилась Аня. — З Льошою я хочу чогось більшого.

— Ти старша за мене на рік, — буркнула я, трохи посміхаючись.

— До того ж, — Аня не чекала на мою реакцію. — Я була закохана в нього давно. І я відчуваю, що це справжнє, розумієш? Він мій єдиний. Своє щастя я вже знайшла, от тепер передаю мудрість новому поколінню. Тому прислухайся до мудрої тітки Ані. Колись за мої поради будуть платити великі гроші.

Я розсміялась і кинула в неї подушкою, відчуваючи водночас і веселість, і тривогу. Матвій був непередбачуваний. Сьогодні він підколює, завтра піклується, а післязавтра заграє. Як зрозуміти його? Ніби він мені й подобається, але чи справжні це почуття?

На наступний день я йшла на зйомки з дивним настроєм, адже досі не розібралась в усьому, що відбувається. Тому потрібно просто зосередитись на роботі.

— Зараз ми знімаємо сцену з Тайлером та Мелоді. Інші можуть бути поки що вільні, — сказав Павло, піднімаючи руку, щоб привернути увагу. — Ви ж перевдягайтеся та готуйтеся. Кам’яний ліс ми намалюємо за допомогою комп’ютерної графіки, тож не хвилюйтеся про справжні дерева чи каміння.

Я кинулася до стилістів, які вже чекали мене біля гардеробу. Вони були як маги: з їхніми руками, пензлями та косметикою навіть найпростіший образ ставав живим, справжнім, захоплюючим. Я бачила, як вони швидко підбирали мені одяг, експериментували з тінями та помадою, приміряли зачіски, ніби створюючи ідеальний баланс між простотою та елегантністю.

Вдягнувши мене в зелені джинси, зручні чоботи без підборів, просту футболку та шкіряну куртку, стилісти лише трохи підфарбували обличчя й зробили легку зачіску, що природно спадала на плечі. Я дивилася в дзеркало і відчувала, як образ стає частиною мене. Це була не лише зовнішність, а й відчуття впевненості, спокою та готовності до сцени.

Але серце калатало, і я відчувала, як кров приливає до обличчя. Сцена передбачала поцілунок з Артемом — ще один красивий хлопець на майданчику, закоханий у мою героїню. Я мала грати, бо до Матвія я відчувала справжню симпатію, і навіть як сцена була роботою, нерви відчувалися на шкірі, змушуючи пальці тремтіти, а дихання прискорюватися.

Я пригадала, як вперше читала книгу. З самого початку вболівала за Мелоді та Тайлера. Він був спокійний, цілеспрямований, милий, той, хто міг бути поруч і не турбувати штормом емоцій. А Кайл — вулкан, що ніколи не знаєш, коли вистрілить. Так само я відчувала зараз: Артем був моїм озером спокою, Матвій — бурею, непередбачуваною і небезпечною.

Поки стилісти закінчували роботу, я обережно роздивлялася майданчик. Світло софітів падало на штучні дерева, відбиваючись у спеціальних відбивачах. Камери стояли на треногах, а оператори бігали з кабелями та моніторами. Режисерські асистенти координували пересування акторів, а гримери завершували останні штрихи. Кожна деталь мала значення — навіть тінь на обличчі, що могла зіпсувати кадр, або непомітний рух, який зробить сцену живою.

Я глибоко вдихнула. Камера чекала, сценарій горів у руках, а серце бешкетувало. Матвій зайшов на майданчик, посміхнувся і підморгнув. Знайоме тремтіння пробігло по тілу, серце забилося швидше, і я відчула, як світ навколо ненадовго зупинився. Сьогодні я граю, сьогодні я керую собою, навіть коли хвилі почуттів накривають з усіх боків.

— Готово? — запитав Павло, піднімаючи брову і відслідковуючи кожного актора.

— Так, — відповіла я, відчуваючи, як хвилювання розливається по тілу, як передчуття змушує серце калатати швидше.

Матвій підійшов ближче, і я відчула, як наші ритми почали зливатися. Його очі сяяли, але я знала: ця посмішка може приховувати будь-що. Кожен його рух був легким, невимушеним, але в ньому відчувалася сила, впевненість і трохи насмішки. Ми обмінялися поглядами, і я відчула, як серце тремтить, а думки метушаться, наче маленькі метелики.