Глава 14

Значить, вечір в нас знову сповнений пригод. В принципі, щось ніколи не змінюється. От тільки на цей раз ми були вчотирьох: я, Аня з Льошою, та Матвій. Артем мав якісь справи зі своїм батьком, а Денис допомагав у ветеринарній клініці. До речі, я дізналась, що в Ані є ще одна подруга. І звуть її Вероніка. От тільки вона поїхала до Англії через роботу, і досі там знаходиться. Але ми вже встигли з нею познайомитись по Вайберу. І вона дуже крута. А от через місяць вже зможемо зустрітись.                     

І поїхали ми в крутий клуб, де просто так не пускали. Він знаходився в якомусь, захованому від сторонніх очей, закутку. Але так, як в нас тут відомий актор, два музиканти і я, ми увійшли без жодних проблем. Інколи корисно мати такі знайомства та статус, адже вони відкривають перед нами багато дверей. Оце я собі уявила, як після виходу серіалу, я приїду до рідного Миколаєва. Одразу з'явиться купа далеких родичів та фейкових друзів.                                                                                                   

І справді, тут було дуже багато зірок. І, до того ж, не тільки акторів. Тут були й музиканти, дизайнери, хореографи та інші діячі шоу-бізнесу. І що ж зробила наша Оксанка? Просто витріщалась на них, і говорила так, ніби в мене затримка у розвитку. Хіба може бути щось ще більш провальніше? Але здивувало те, що деякі мене все ж впізнавали. Значить, спрацювала реклама по телебаченню та в Інтернеті.                                                                                                                                                   

Та все ж десь о першій ночі мені вже набридло. Як і іншим моїм друзям. Ні, тут звичайно класно, але нудно. Адже кожен турбується за свій імідж, не дозволяючи собі розслабитись. Тому, озброївшись пляшками різного алкоголю, який він заховав у рюкзак, Льоша повів нас у своє особливе місце. І, здається, лише я нічого про нього не знала. Ну, це й не дивно, я ж в їх компанії новенька. Під'їхавши машиною, нам довелося ще і йти пішки добрих двадцять хвилин. Та воно того було варто.                 

Ми присіли на ковдру, яку турботливо взяв з машини Олексій. Це був прихований лісом пагорб, що відкривав вид на нічне місто та Дніпро. Тисячі вогників світились знизу, ніби говорячи, що це місто ніколи не спить. Вночі воно створювало свою особливу неповторну магію та співало пісню, зрозумілу лише тим, хто не спить. Як же тут гарно. Тепер я розумію, чому це місце особливе.                                   

- В мене ідея. А зіграймо в правду чи дію? - запропонувала Аня.                                                               

І підказувала мені моя інтуїція, що вона це придумала не так спонтанно, як це могло здатися на перший погляд. Що ж це бісенятко задумало?                                                                                       

- Ти ж знаєш, я за будь-яку твою ідею. - Льоша поцілував свою дівчину у скроню. - Аби лише це нікому не нашкодило фізично. Я розумію, ти адвокат і завжди себе відмажеш. Та нумо обійдімось без жертв.  

А нам нічого не лишалося, як лише кивнути. Ну неможливо відмовити такому милому створінню. Особливо, коли вона дивиться своїми великими та, по-дитячому, наївними очима. Значить, випили ми по трошки, і понеслась.                                                                                                                                   

- Матвій, - Аня повернулась до хлопця. - Правда чи дія?                                                                      

- Ну, - він зробив ковток віскі. - Нехай буде правда.                                                                                  

Я поглядом показала Ані, що нехай тільки спробує. Але, судячи з хитрої посмішки подруги, мені буде весело. І чому ж ми всі погодились? Чому я не відмовилась грати? Та вже було пізно. І, здається, я знаю, що вона запитає.                                                                                                                               

- Прекрасно. - дівчина йому посміхнулась. - В тебе колись були серйозні стосунки? Ну, я знаю, що дівчина розбила тобі серце. Але чи був ще хтось?                                                                                      

- Ох, оце так питання. - відповів Матвій. - Останні серйозні стосунки в мене були лише в університеті, то ще до акторської кар'єри. Ми прозустрічались півтора року, але не склалося. Вона вирішила, що я не її рівня. Я тоді довго страждав та не міг прийти до тями. Стільки всього сталося одночасно. І якби не друзі, можливо мене тут би й не було, бо я не витримав.                                                                      

Бідний, то його життя трошки потягало. Так, Оксанко, жалість — це наступний крок до закоханості. А нам того не треба. Та все ж, це було сумно. Як можна розійтись з хлопцем лише через те, що в нього не так багато грошей, як хотілось би. До того ж, він лише студент. Чого можна очікувати? Не розумію я таких.                                                                                                                                                                  

- Оксана, правда чи дія? - спитав мене Матвій.                                                                                            

От боюся я цього. З його вродженою наглістю мене може очікувати будь-яке питання. Як і дія. І що ж то робити? А я одразу думала про те, що це погана ідея. Краще би просто поговорили або навіть би посиділи в тиші. Про що він може спитати? Стосунки, батьки, навчання? А от дія? І яке ж з двох зол найменше?                                                                                                                                                        

- Дія. - сказала я впевнено.