Глава 13

За три дні ми відзняли усі сцени в Буковелі. І весь цей час Матвій слідкував, аби я ніде не перемерзла, щоб нормально харчувалась та добре почувала себе. Це все було настільки мило, адже ніколи жоден хлопець так не турбувався про мене. Навіть мій колишній хлопець, коли я хворіла, обмежувався лише кількома повідомлення з побажанням скорішого виздоровлення. Та й то не завжди. Раніше я вважала, що це нормально. Адже не бачила, аби так піклувались. Тим паче, навіть не про свою дівчиною. Може я була не права, і він би в стосунках був ще кращий? А який би він був батько. Так, щось мене зовсім не туди понесло.                                                                                                                                         

З однієї сторони я розуміла, що він це робить для того, аби зйомки не зірвались. Та з іншої... Це був зовсім не той Придурок, що кожного дня дратував мене однієї своєю присутністю. Та я краще з'їм себе, ніж зізнаюсь йому в цьому. Я навіть собі уявила, як він посміється з мене після такого зізнання. Адже він не почав мене сприймати по-іншому. Для нього я все ще була тою самою Занозою, яка додала йому ще одну проблему. І я навіть можу собі це уявити. Він мав кращих друзів з самого дитинства, і йому важко було ділити їх з кимось іншим. Аню він легко сприйняв, адже вона має якусь особливу енергетику. Як ті маленьку пухнасті котики, що подобаються всім, а от я...                                        

Ну нічого, ми повертаємося до Києва, і скоро все буде так само, як було раніше. Я далі ненавидітиму його, зосередившись на роботі. А він буде щодня підколювати мене, намагаючись вижити зі зйомок. Хоча, насправді це і не так, адже доведеться швидко перезнімати все заново. А на це піде час, зірвуться терміни. Хоч тут легше.                                                                                                         

***                                                                                                                                                                      

Мене зустрічала знову Аня, правда цього разу на власній машині. Певно, Льоша був зайнятий. Але це нічого страшного. Вона поспішила переказати мені все, що я пропустила за цей час, але все ж змогла помітити мій дивний стан. Все-таки, від подруги нічого й ніколи неможливо приховати. От є в ній якась така чуєчка, яка відчуває твій стан. І це дозволяло їй бути ідеальним співрозмовником. В принципі, я зовсім не здивована тому, що в неї так легко закохуються. А от мені з тим набагато важче. І скоріш за все, через мій характер. І я намагалась з'їхати з теми, та з Аньою то ніколи не спрацьовує.                  

- Так, ану розказуй, що там у вас сталося в Буковелі. Матвій знову тебе ображав? Чи що? - сказала вона. - Говори, а то додому не пущу.                                                                                                         

- Я захворіла. - просто відповіла я. - А Матвій був такий турботливий, слідкував аби пила ліки, ніде не замерзла. І навіть... Коли мене морозило, він спав поряд, адже тепло тіла найкраще допомагає. Я просто не знаю, як його зрозуміти. В один момент він говорить, що я лише заважаю та дратую його, а в інший старається зробити все, аби мені було краще. Що це за біполярка?                                               

- Ух, оце так новина. - вона щиро посміхалася. - То в нашій компанії буде ще одна пара? Ні, ну я не проти, адже він такий довгий час був один. Може, тоді він нарешті перестане ненавидіти весь світ, що оточує його.                                                                                                                                            

- Ні. - різко відповіла я. - Точно ні. Я і Придурок — пара не сумісна. Він такий нахабний, дратівливий, дивний...                                                                                                                                                           

- І він тобі подобається. - закінчила Аня.                                                                                                         

- Не знаю. - чесно зізналась я. - Ти ж знаєш мене, я не можу ні в кого закохатися. Це проти моєї природи. Тим паче, після Ігора я взагалі не здатна зустрічатись хоч з кимось. Я завжди чекатиму удару в спину. І більше нікому не зможу довіритись. Звичайно, можна було б починати тимчасові інтрижки, та це не для мене.                                                                                                                                            

- Ну так, пострижешся в монашки. А чому б і ні? Тобі пасуватиме ряса. - вона посміхнулась. - Акторка-монашка, звучить феєрично. Тобі так не здається?                                                                                    

Якби вона зараз не була за кермом, я б обов'язково щось кинула в неї. Але в чомусь вона мала рацію. Я занадто довго була одна, не звертаючи уваги абсолютно ні на кого. А тут... Може час вже нарешті вилізати зі свого панцира?                                                                                                                             

***                                                                                                                                                                    

На вечір ми мали наполеонівські плани, адже Аня хотіла показати мені одне чудове місце, де часто збираються українські зірки. Я ж вже була майже готова, коли задзвонив мій телефон. На дисплеї я побачила номер мами. Та я ж ніби з нею недавно говорила. Сотні думок пронеслись в моїй голові, і жодної доброї серед них не було. Можливо щось сталося, або мама хотіла щось запитати. Так, треба перестати гадати та просто прийняти виклик.                                                                                              

- Ало. - сказала я.