Глава 7

Як же в мене болить голова. Це просто важко собі уявити. Таке відчуття, ніби в ній живуть два гномики, які весь час чимось довбають. Ото Оксана відчула смак столичного життя. Хотілось лягти тихенько та вмерти. Е ні, аби Матвій вважав, що він переміг? Такої радості я йому точно не принесу. В цьому світі мала лишитись людина, яка його ненавидить. Для балансу Всесвіту.

Аня, як завжди весела та усміхнена, поставила переді мною кружку з якимось напоєм. І пахло воно просто жахливо. От таке відчуття, ніби щось вмерло, потім тижня два пролежало на сонечку, а тоді вже це перекрутили у блендері і зробили цей напій.

- Отруїти вирішила? - я відкрила одне око. - Краще просто дай мені тихенько полежати. Я з цим і без тебе впораюся. Наступного разу ти п'єш без мене. Інакше я навіть не доживу до початку зйомок. Ти цього хочеш?

- Вмирай не на моєму дивані, - сказала подруга. - Тоді можна я спробую себе в ролі Мелоді в серіалі? Льоша буде проти, але я домовлюсь. Звичайно, прийдеться перефарбуватись та носити лінзи, але я звикну. Та й таланту до акторства в мене особливого немає. Але он скільки відомих акторів виїжджає на гарному обличчі.

- Тільки через мій труп, - буркнула я.

- Так от і я ж про те. Я після цього і займу твоє місце, - посміхнулась Аня. - Добре, не скрегочи зубами. Це допоможе впоратися з наслідками минулої ночі. Щось типу антипохмеліна. Має допомогти. Принаймні, так пишуть в інтернеті. Але я не ручаюсь.

Я міцно охопила рятівний засіб руками та повільно почала пити. Хвилин за десять мені і справді стало легше. Гномики кудись сховались, а голова вже боліла не так сильно. Я навіть змогла привести себе до ладу та вмитися. Але з дзеркала на мене дивилась дуже втомлена дівчина з великими кругами під очима. І тільки я вийшла, оком намітивши траекторію руху до дивану, Аня мене обрадувала.

- Збирайся, - сказала вона. - І краще тобі вдягнути щось простіше. Ніяких підборів чи спідниць. Адже буде не зручно.

- Я не буду знову пити, - чітко проговорила я.

- Та ми їдемо на Київське море з друзями. Як не хочеш пити — не будеш, - посміхнулась подруга. - Тебе ж ніхто не змушує. А от я від вина чи шампанського не відмовлюсь.

Ох, от за такий відпочинок я обома руками за. Обожнюю їздити на природу. Особливо, коли є озеро чи море. Коли мені було тринадцять, тато повіз нас в Одесу на цілий тиждень. Спочатку я не дуже хотіла туди, адже було пекельно жарко. Проте тиждень так швидко пролетів, що я не хотіла повертатися додому.

- Аня, можна поставити питання? - спитала я, а подруга лише кивнула. - Як ти справляєшся з тим, що Матвій постійно такий нестерпний?

- Матвій не нестерпний, - розсміялась вона. - Він дуже милий та добрий, і один з моїх найкращих друзів. Коли я сюди приїхала, він мене в усьому підтримував, і я навіть зараз можу йому серед ночі подзвонити та пожалуватись, а він вислухає.

- Щось я не помітила того, - пробурчала я.

- Ти знаєш, таке відчуття, ніби хлопці застрягли у дитсадівському віці. Все смикають за хвостики дівчат, які їм подобаються, - я здивовано подивилась на неї. - Не сперечайся, ти зацікавила хлопця. А такого не було вже доволі довго. Ти би придивилась до нього.

- Не хочу, він мене дратує, - я підійшла до своєї полички в шафі. - Не буду собі псувати хоч цей відпочинок згадками про нього.

Я дуже сподіваюся, що його там не буде. Просто тримаю кулачки за це. Сподіваюсь, що хоч цього разу всесвіт послухає мене. Хотілось просто тихо відпочити. Але хіба мене хоч хтось послухав?

І знову Матвій. Взагалі, більшість компанії мені вже була знайома, проте я дуже не хотіла його тут бачити. Він мене справді дратував, а ще я не знала як себе поводити після вчорашнього поцілунку. Та, дізнавшись, що він найкращий друг Олексія, я впевнилась, що бачитимемося ми часто окрім роботи. І це було не так вже й погано, адже найгірше те, що мені починало подобатися те, що ми ось так спілкуємося. Я навіть не свідомо почала чекати цього.

І таки я випила. Але вже небагато, аби лише полегшало. Та й шампанське було таким смачним, і Аня так його нахвалювала, що я просто не втрималась. А ще шашлички і овочі на грилі повністю зламали мою волю. Ми поїли і настала черга купатися. Проте, я була лише на бережку, адже після того, як мало не потонула, на глибину заходити не було ніякого бажання, на відміну від інших. Але ж це не лишилося поза увагою Матвія.

- І чого не плаваєш? - посміхнувся він. - Переживаєш аби макіяж не зіпсувати? Всі ж тоді побачать твою справжню "красу". Хоча, ми тут всі любимо жахи. А це дуже підійде.

- Я не нафарбована, індик ти общипаний, - пробурчала я.

- А чого ж тоді? – не вгавав він.

А от не стану я йому розказувати, що останній раз плавала три роки тому, та й виходило це не дуже. Але аби довести йому, що в його тупій голові є лише неправильні думки, я вперто пішла на глибину з метою проплисти до середини, і повернутися. Відчайдушний крок, та лють засліпила мене. Спочатку було доволі легко бути хороброю. Я вірила, що в мене все вийде, адже це ж не так і складно, чи не так. Перепливу річку і доведу цьому Придурку, що я не боягузка, адже він явно це подумав. Не треба йому давати додаткових причин для підколів.

І десь на середині наміченого шляху почала підступати паніка, і я почала тонути. Моїх криків ніхто не чув, адже грала голосна музика, а друзі були вже на березі. Ну що ж, не померла від похмілля, вмру так. Хотілось плакати від свого власного безсилля. Та все було марним.

Тільки я змирилась з неминучим, як сильні руки витягли мене з води. Ми почали плисти, і я побачила Матвія. Що вимерло в лісі, що він мене врятував? Хлопцю було важко, адже він мав тягнути мене на собі. А страх поступово почав відступати.

- Заноза, вічна халепа, маленьке дратівливе придурошне, - бурчав він. - Ти нас всіх довести вирішила? Ні, я чув, що нині сивина в моді. Та не у двадцять шість років же. І тим паче через тебе.

- Е ні, придурошне то ти, - сказала я, тримаючись за нього. - Не треба забирати мою фразу.