Глава 3

Як швидко мав прийти лист? Проби були позавчора, а я так нічого не отримала. І на офіційній сторінці серіалу немає жодної інформації. Ще й, як назло, спитати ні в кого. Тут два варіанти, або про мене просто забули, або я була настільки жахливою. Обидва такі чудові, навіть не знаю, який краще. Ні, ну як би сказала Аня, завжди є ефект Стендаля. Тобто, вони були настільки вражені моєю акторською грою, що досі не могли прийти до тями. Ну так, саме так і сталося.

Вдруге за останні чотири хвилини я відкрила пошту. Лише реклама якогось нового унікального суперського барахла за неймовірними знижками. І жодного листа про проби. Від нудьги, я навіть почала дивитись якісь смішні картинки. І чи правда вони настільки прикольні, а може в мене вже прийшла стадія. Зазвичай таке в мене приходить ввечері, коли я вже майже засипаю. Тоді навіть меми, над якими сміявся ще мій дідусь, здаються такими цікавими.

Аж тут задзвонив телефон, від чого я його мало не впустила. Дивно, номер не знайомий. Що, знову телефонні шахраї або інтернет-магазини?

- Ало, - швидко сказала я.

- Добрий день. Оксана Сергіївна? - прозвучав жіночий голос.

- Зранку була нею, - сарказм моє все. - А хто питає?

- Це Олена, я асистент пана Радивілова. Ви в нас були на пробах у серіал "Гра для двох". Пам'ятаєте? - ніби склерозом не страждаю. - Так от, пану Радивілому та містеру Моррісону дуже сподобалась ваш акторський етюд. Але вони поки думають, яку роль вам надати. Чи не могли б ви прийти завтра о першій годині дня на додаткові проби? – ддівчина на мить замовкла. – Ми подивимось як ви взаємодієте з іншими акторами, і вже тоді буде прийнято остаточне рішення по вашій кандидатурі. Ви ж зможете підійти?

- Так. Я прийду, - швидко сказала я. - Я не маю ніяких справ завтра.

Так, Оксано, а поламатись, набити собі ціну нє? Вигадати якісь плани, які я і скасую задля такої можливості. Сказати, що я маю вже роботу, але все-таки розгляну їх пропозицію. Ну добре, маємо що маємо.

- Чудово. Я надішлю вам адресу, а коли будете там, зателефонуйте, і я вас зустріну, - промовила вона. - Гарного дня.

І вона відключилась. А до мене тільки зараз почало доходити. Мені що, дадуть роль? Та ні, цього просто не може бути. Аби я, проста дівчина з Миколаєва, отримала роботу в популярному серіалі? Більше схоже на казку про Попелюшку. От тільки фея-хрещена не прилетить і не зробить все за мене. Я сама маю працювати, аби досягти своєї мети. І я це зроблю.

Решту дня я намагалась якось відволіктись, аби не думати про те, що завтра могла здійснитись моя найбільша мрія. Та виходило якось не дуже добре. Треба щось з цим обов’язково робити.

О половині першої я була вже на місці. І то, я погуляла трохи по центру, аби вони не думали, що я не можу дочекатись. Я ж чемна баришня. Взагалі, дуже не люблю запізнюватись. Навіть в школі я була єдиною в класі, хто не прогуляв жодного уроку і завжди приходила завчасно. Але от в університеті це змінилось.

Та от, стоячи перед гарною будівлею в історичній частині Львова, я набираю Олену. Дівчина обіцяє вийти за мною за пару хвилин. Ну що ж, почекаємо. Хоча мені таке не подобається. Адже стояти тут, в один із найжаркіших днів у Львові, мені якось не хотілося. Але не я диктую умови.

Стою я собі, значить, нікого не чіпаю. Аж тут якесь на мотоциклі мене мало не задавило. А я ж на тротуарі. Ще би трохи, і він би мав носити мені апельсинчику в лікарню. Але дивитися куди ми їдемо, то ж ні. Не для птиці такого польоту. От же ж нахаба.

- А обережніше їздити нє? - спитала я.

- А нормальніше стояти нє? - парирував він.

І тільки я придумала шикарний коментар, як з будівлі вийшла Олена, привітавшись зі мною. Кинувши погляд на хлопця, що якраз зняв шолом, вся моя злість пропала. Гарний, підкачаний, високий брюнет з такими темними очима. При моєму зрості я би була йому по груди. Все як я люблю. Але він все одно мене роздратував. Ну от чому життя так несправедливе? Як при такій крутій зовнішності може бути такий бридкий характер?

- Придурошне, - крикнула я, показуючи йому язик.

Він же лише розсміявся, та зайшов всередину. І за цим усім, з величезними від шоку очима, спостерігала Олена. Ні, ну може в їх оточенні не прийнято так себе поводити, але зараз це здавалось мені таким розумним вчинком.

- Що це за чудо? - спитала я.

- Ти не знаєш? - вона ще більше здивувалась. - Це ж Матвій Дем'яновський, популярний актор і кумир мільйонів дівчат. Він такий красень, що завжди приваблює увагу. А який він у спілкуванні. Просто неймовірний.

- Оце от? Кумир? Гномиків грає? - я фиркнула. - А ні, дай вгадаю. Він хоббіт в новій екранізації "Володаря Перснів".

Ну добре, я то зізнаюсь, що він гарний. Але це буде маленьким секретиком. Я ж не стану вішатись на нього. Тим паче зараз, коли я дізналась, що він виявляється відомим актором. А чому я його і справді жодного разу не бачила? Може це тому, що останнім часом я захоплювалась лише турецькими  серіальчиками.

- Тобі він не сподобався? - ще би трошки, і здивовані очі Олени луснули.

- Ото вот? Та Боже спаси від такого добра, - фиркнула я. - Такий відомий актор, що я його вперше бачу. Краще йдемо на проби, ніж забивати собі голову різними дурницями.

Ми попрямували в середину, я намагалась викинути з голови подію з цим Матвієм. І вийшло навіть, адже я побачила режисера та письменника, що одразу мені посміхнулись.

- Міс Оксана Ярмак, - промовив Моррісон з явним акцентом. - Ласкаво просимо.

- Нас дуже вразили ваші проби, - сказав Павло. - Та ми б хотіли подивитися, як ви взаємодієте в парі з нашим актором. Зараз ми думаємо над тим, яку роль вам запропонувати. Адже є кілька цікавих варіантів.

У двері постукали... і увійшло оте придурошне. Ну серйозно? Я що в поганому сні. Можна тоді роль, де я вдарю його? Боляче, по його пустій голові. Це було би просто ідеально. А може він так зайшов, погрітися. І байдуже, що на вулиці плюс двадцять шість. Боженько, я ж знаю, що ти існуєш. Будь ласка, зроби так, аби він просто помилився дверима. Та мої молитви ніхто не почув.