Глава 1

- Ну і навіщо я витратила на тебе цілих чотири роки? - спитала я, тримаючи в руках диплом еколога. - Це ж були мої найкращі роки. А я би могла погуляти, або навіть піти працювати. Вже би назбирала собі на щось. Але ж ні...                                                                                                                                       

Але він мені не відповів. І слава Богу. Бо тоді мій розум вже точно б ніхто не врятував. Поїхала б на Кульпарківську, у палату з м'якими білими стінами. І вулицю я би бачила лише на картинках, що приносять добрі санітари. Ото було б життя — безкоштовне харчування, дах над головою. Вдень би я ходила гуляти біля лікарні, а може б й навчилась малювати. Хоча, з такою професією мені саме туди й дорога.                                                                                                                                                        

Але, на щастя чи ні, диплом вперто мовчав. І це було просто чудово, адже за чотири роки таки мій мозок лишився при мені. Має ж хоч десь мені пощастити. Але, Оксано, ти відівчилася на еколога. Перед тобою відкриваються такі чудові можливості. Наприклад, піти працювати у МакДональдз або на Нову Пошту. Навіть не знаю, що обрати. Може піти роздавати листівки або в якомусь костюмі на площі Ринок цукерки продавати? Хоча, завжди є крайній варіант — повернутися в рідний Миколаїв, що знаходиться біля Львова та спробувати знайти роботу там. Головне не застрягнути там, як моя мама.   

Про мрію всього мого життя, а саме стати відомою на весь світ акторкою можна забути. Ще коли мені було років шість, я часто дивилась програми по типу "Зіркового життя". І мене завжди приваблювало таке життя — знімання у фільмах, вечірки та купа грошей. Кожен крок фіксується телекамерами та демонструється для стількох людей. Тоді, я була маленькою та наївною, і вірила в те, що в житті буде все так, як того хочу я.                                                                                                                                       

- Оксано, ти з нами? - спитала мене Катя, одна з моїх студентських подруг. - Треба ж відсвяткувати.       

- Куди? - я, як завжди, прослухала все, що мені казали. Чисто я по життю.                                         

- В сотку. Я хочу випити елю. Багато. - відповіла Рита, третя шукачка пригод. - Цей диплом випив з мене всі соки, і тепер я потребую в збільшенні кількості ендорфінів.                                                 

100Ренген - один із найкрутіших пабів Львова, де подають просто неймовірний ель. Варто випити лише кілька келихів — і ви привітаєтесь з телепузиками та рештою персонажів, які породить ваша фантазія. Там грає рок-музика, багатенько людей буває, і часто вони п'яні.                                                      

- Так з'їж шоколадку. - запропонувала Катя. - Настрій підніметься в рази.                                            

- В алкоголю це виходить набагато краще.                                                                                           

- Я з вами. - відповіла я. - Давно ми там не були.                                                                                 

І чи зірки так склалися, чи це натяк, але будівля екологічного факультету знаходилась поряд з цим пабом. А може це просто така доля. Ніхто по тверезості не почне вчитися по такій професії. І, видно, архітектори це прекрасно знали.                                                                                                            

***                                                                                                                                                                  

Вечірка була у самому розпалі. Я сиділа в інтернеті, допиваючи другий ель. Подруги ж дивилися якісь відео. От вони, посиденьки майбутніх екологів. Веселіше буває лише вночі на кладовищі. Хоча, якщо по телевізору в сторожа йтиме якась комедія — наша вечірка програватиме. А знали б ви, як в нас проходить день студента. Зізнаюсь чесно, екологи здатні вчудити будь-що, якщо забажають цього. Пам'ятаю, минулого року ми ходили в гори, де один з моїх одногрупників заблукав. А коли ми його знайшли, він вперто намагався напоїти якусь білочку, яку спіймав. Як він це зробив, просто не питайте. Але як пояснив Рома, це помста. Бо до п'яних же приходить білочка. Ну то най вона теж буде під градусом.                                                                                                                                                          

А що було на посвяті в студенти... Тоді ми грали в якусь дивну гру на бажання, і мені випало жахливе. Я навіть згадувати не хочу, бо досі так противно. Але все, звичайно, в рамках пристойності.                

Так то ми нудні, але все здатні змінити ще пару келихів. І от я вже вислуховую від подруг про те, що маю закадрити цього гарненького бармена з неймовірними очима. А от мені він не подобається. Особливо відштовхувала його борода і ці противні вуса. От не люблю я, коли у хлопців занадто багато волосся. Таке виглядає привабливо лише у фантазіях маленьких дівчаток.                                        

- Оксано, тобі хоч хтось подобається? - спитала Катя, роблячи ковток четвертого кухля елю. - Хочеш вмерти самотньою в оточенні двадцяти котів?                                                                                 

- Песиків. - поправила я. - Я їх більше люблю. І не двадцять, а десяти цілком буде достатньо. А от котів ненавиджу, тому їх точно не буде в моєму домі.                                                                                 

Ну так, їм мене не зрозуміти. В одної скоро весілля, а інша має хлопця. І от в Каті нав'язлива ідея — знайти мені пару. Взагалі, в них ще з першого курсу була така думка, щоб ми зіграли весілля в один день, а потім переженили наших дітей. А от я ну зовсім цього не хотіла. Взагалі, ми дружили вже чотири роки, проте я досі не назвала б жодну моєю найкращою подругою.