Розділ І

"Оксано, можна ваш автограф… Дозвольте сфотографуватись з вами…" — роздавалося з усіх усюд. Голоси перепліталися, створюючи шум, який одночасно захоплював і тривожив. Крики, шепіт, вигуки й прохання зливалися в єдину хвилю, яка накривала мене з усіх боків. Серце калатало шалено, руки трохи тремтіли, і кожен новий фанат, що підходив, змушував мене ще глибше вдихнути, напружити м’язи обличчя і зберегти посмішку, яку я тренувала роками.

Я відчувала, як моє тіло реагує на кожен звук, на кожний рух камер, на крики людей, що хотіли привернути мою увагу. Кожен погляд і кожен крок здавалися подвійними — одна частина мене раділа, а інша нервово спостерігала за натовпом, намагаючись не здаватися розгубленою.

Колись я мріяла почути ці слова. Лежачи на ліжку вдома, у рідному Миколаєві, я годинами уявляла себе в центрі уваги, уявляла світло камер, спалахи, крики шанувальників. Перед очима стояли сцени з інтерв’ю улюблених акторів: їхні рухи, міміка, жести, спосіб говорити, впевненість, яку вони випромінювали.

Я записувала кожне слово в блокнот, повторювала перед дзеркалом, тренувалася тримати погляд упевнено, відчуваючи, що з кожним днем стаю більш готовою до моменту, коли весь світ буде стежити за мною. Кожен рух, кожна деталь ставали частиною підготовки: посмішка, постава, погляд, жест — усе мало бути відточене до автоматизму, щоб здаватися природним. Я уявляла, як буду стояти перед людьми, як триматиму себе гідно, як мої слова й рухи будуть сприйматися саме так, як я хочу.

Тепер усе це перевірялося на практиці. Я ніби вдягла свою «посмішку», яка стала щитом, захистом і маскою одночасно. Кожен крок по червоній доріжці, кожен погляд у бік камер і людей відчувався подвійно — як демонстрація моєї впевненості і як тест моєї витримки.

Камери миготіли, фотографи кудись бігали, люди кричали, а я трималася, намагаючись не дати волю хвилюванню. Повітря пахло парфумами, спалахами фотокамер і легким присмаком поту від натовпу. Кожен крок, кожен подих відчувався яскравіше, а серце калатало у грудях, немов підказуючи, що це момент, про який я мріяла все життя.

На мене вже чекав Матвій. Його усмішка, знайома і трохи загадкова, одночасно заспокоювала і хвилювала. Серце почало битися швидше, а думки метушитися. Де він справжній, а де гра? Його присутність створювала дивне відчуття захисту серед цього хаосу, і водночас нагадувала, що все тут — частина шоу, частина гри, яку я теж повинна грати.

— Ти готова? — тихо спитав він, піднімаючи руку, аби поправити мені волосся.

— Завжди готова… — відповіла я, намагаючись звучати впевнено.

Голос трохи тремтів, але я стримувалася, зосереджуючись на поставі, погляді, посмішці. Мені було важко впоратись з усім цим. Хотілось втекти та заховатись від всього світу. Але я стрималась.

Матвій обійняв мене, і я відчула тепло його тіла. Фотографи не змогли упустити момент: спалахи блимають, крики, клацання камер, а я бачу лише його обличчя, його очі, його присутність. Але всередині не вщухало питання: де він справжній? Чи все, що між нами — лише гра, яка потрібна для світу, для камер, для публіки?

Він нахилився ближче, і я відчула запах його парфуму, який одночасно заспокоював і хвилював. Я згадувала усі наші ночі, що ми провели, дивлячись на зірки. Усі ті дотики та посмішки. Але це все залишилось в минулому.

— Поцілуй мене, їм має сподобатись, — прошепотів він.

Губи його торкнулися моїх на мить, і серце затріпотіло ще сильніше, немов від цього короткого дотику завис весь світ. Я так сумувала за Матвієм. І в середині душі раділа такому моменту. Однак мозок кричав про те, що це не правильно.

Ще раніше я б мріяла про таке. Уява створювала ці миті в усіх деталях. Тепер відчуття були змішаними. Радість поєднувалася з тривогою, хвилювання з невпевненістю. Життя зірки виявилося зовсім не таким, як я уявляла. Частково мрія збулася: камери, увага, овації, крики шанувальників. Але найголовнішого не було — щасливого і взаємного кохання, якого я прагнула ще з дитинства.

Але щось я забігла наперед. Зі мною зараз таке буває дуже часто. Почалося все зовсім не тут, а у Львові, коли я отримала диплом еколога…