Вибір

Вони відчинилися.
За ними був не коридор і не кімната, а величезний білий простір без стін і стелі.
Посередині стояв стіл.
На ньому лежали шість карток.
П'ять були підписані іменами дівчат та Зузо.
Шоста мала напис:
МАГО. УЧАСНИК 0.
— Ти повинен покласти свою картку на стіл, — сказала лялька.
— А якщо не покладу?
— Гра завершиться без тебе.
Маго гірко всміхнувся.
— Саме цього я й хотів.
Він повернувся до виходу.
Але двері зачинилися.
На столі з'явилося нове повідомлення:
ВІДМОВА НЕ ПРИЙНЯТА.
— Вона навіть зараз не дає мені вибору, — сказав Маго.
Ліна подивилася на ляльку.
— А хіба гра не повинна давати можливість?
Лялька повернула до неї голову.
— Можливість не означає свободу від наслідків.
Маго підійшов до столу.
Він довго дивився на свою картку, а потім узяв її.
На звороті було написано:
ПЕРШИЙ ВИБІР: ЗАЛИШИТИ ДВЕРІ ЗАКРИТИМИ.
— Ти закрив двері? — запитала Іра.
— Так.
— І залишив Ліну-Нуль там?
— Я не знав, що вона не зможе вийти.
Міра підійшла ближче.
— Ти знав, що вона там залишилася.
— Я хотів знайти інший вихід.
— Скільки часу ти шукав?
Маго не відповів.
Зузо опустив голову.
— Ми всі думали, що ти повернешся за нею.
Маго поклав картку на стіл.
У білому просторі пролунав дзвін.
ШОСТИЙ ВИБІР ПРИЙНЯТО.
Після цього всі двері зникли.
А на столі залишилася одна картка.
Без імені.
Картка повільно перевернулася.
На ній з'явився напис:
ГРА НЕ МОЖЕ ЗАВЕРШИТИСЯ, ПОКИ НЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ ПЕРША.
Ліна відчула, як монета в її кишені нагрілася.
— Перша — це Ліна-Нуль?
Іра кивнула.
— Так.
— Але вона вже була в архіві. Ми бачили її запис.
— Запис не означає, що вона повернулася повністю.
Ліна згадала дівчинку за склом, яка говорила з нею через екран.
— Тоді де вона?
Нейро-ангел підлетів до картки.
Його крила розгорнулися, а дроти торкнулися столу.
На екрані з'явилися координати.
МІСЦЕ ЗБЕРІГАННЯ: МІСТО НАД ВОДОЮ.
Зузо зблід.
— Ні. Тільки не там.
Рікі глянула на нього.
— Що це за місце?
— Найстаріша частина Аерополісу. Там більше немає жодного виходу.
Ліна взяла картку.
— Тоді знайдемо вихід, якого немає.
За дверима білого простору знову з'явився бірюзовий коридор.
Десь далеко пролунав дитячий сміх.
А потім голос Ліни-Нуль:
— Я знала, що ти прийдеш.
— Ви теж це чули? — запитала Лея.
Усі кивнули.
Голос лунав із коридору, але там нікого не було.
Ліна вийшла першою.
— Ліно-Нуль?
Відповіді не було.
Замість неї на стіні з'явилася стрілка. Вона вказувала на круглий ліфт із прозорими дверима.
Зузо зупинився.
— Я не поїду.
— Чому? — запитала Ліна.
— Бо знаю, куди він веде.
— Ти ж сам сказав, що нам потрібно знайти першу.
— Я сказав, що вам потрібно знайти її. Не те, що я маю йти разом.
Міра підійшла до нього.
— Ти знову хочеш утекти?
— Я не боюся.
— Тоді заходь.
Зузо подивився на ліфт, потім на Міру.
Нарешті він зайшов усередину.
Ліфт рушив угору.
За склом поступово з'явилося місто, якого Ліна раніше не бачила.
Воно висіло над величезним океаном.
Білі будинки стояли на прозорих платформах, між ними текли водоспади, а в небі плавали довгі скляні риби.
Але всі будинки були порожні.
На вулицях не було людей, у вікнах не горіло світло.
— Гарно, — сказала Лея.
— І моторошно, — додала Рікі.
На одному з будинків висів величезний годинник.
Його стрілки рухалися назад.
Ліна помітила на склі ліфта напис:
МІСТО НАД ВОДОЮ. ЧАС ЗУПИНЕНО.
— Тут узагалі хтось живе? — запитала вона.
— Колись, — відповіла Міра.
— А зараз?
Міра подивилася на порожні вулиці.
— Зараз місто чекає.
Ліфт зупинився біля невеликої площі.
Посередині стояв фонтан із прозорою водою. У ньому плавали маленькі срібні рибки.
На лавці сиділа дівчинка.
Вона мала довге світле волосся, зелену куртку й білі черевики.
Ліна відразу впізнала її.
Це була Ліна-Нуль.
Дівчинка підняла голову.
— Привіт.
Ліна не знала, що сказати.
— Ти справжня?
— А ти як думаєш?
— Я бачила тебе тільки на записах.
— Записи — це теж частина мене.
Ліна підійшла ближче.
— Чому ти схожа на мене?
Ліна-Нуль подивилася на її зелену пасму.
— Бо гра не забула, кого мала повернути.
Потім вона глянула на Зузо.
— А ти все-таки прийшов.
Зузо мовчав.
— Думала, ти знову сховаєшся, — додала дівчинка.
Ліна-Нуль підвелася з лавки.
— Ви принесли монету?
Ліна показала її.
— Так.
Дівчинка простягнула руку, але не торкнулася монети.
— Вона вже не твоя.
— А чия?
— Того, хто зробить останній вибір.
Рікі підійшла ближче.
— Ти можеш пояснити, що взагалі відбувається?
Ліна-Нуль подивилася на неї.
— Можу. Але спочатку хочу поговорити із Зузо.
— Про що? — запитала Ліна.
— Про те, чому він залишив мене тут.
Зузо відвернувся.
— Я вже пояснював.
— Ні. Ти розповідав, що не міг мене забрати. Але не розповів, чому закрив двері з іншого боку.
Ліна подивилася на Зузо.
Він уперше не мав готової відповіді.
Ліна-Нуль підійшла до фонтану й кинула у воду маленький білий камінчик.
На поверхні з'явилося зображення старої кімнати.
У ній стояли Зузо, Маго й вона сама.
І Зузо тримав руку на панелі керування дверима.
На зображенні Зузо стояв біля панелі.
Маго щось говорив йому, але звук був приглушений.
Ліна-Нуль повернулася до нього.
— Скажи їм, що ти зробив.
Зузо довго дивився на воду.
— Я закрив двері.
— Чому?
— Маго наказав.
— Ти міг не слухатися.
— Я боявся, що він заблокує всі виходи. Я думав, що якщо закрию тільки твої двері, то зможу потім їх відкрити.
— Але ти не відкрив.
— Ні.
Ліна-Нуль опустила голову.
— Я чекала тебе.
Зузо зробив крок до неї.
— Я знаю.
— Ні. Не знаєш. Ти не знаєш, скільки разів я чула, як за дверима хтось проходить. Я думала, що це ти.
Вона відійшла від фонтану.
— А потім перестала чекати.
Лея тихо запитала:
— Ти тепер можеш піти з нами?
Ліна-Нуль подивилася на неї.
— Можу. Але не хочу.
— Чому?
— Бо якщо я вийду, гра знову почнеться.
Рікі склала руки.
— Вона вже почалася.
— Ні. Це тільки підготовка.
Ліна-Нуль провела пальцем по поверхні фонтану.
Вода розділилася на дві частини. Під нею з'явилися сходи, які вели вниз.
— Там знаходиться перша кімната. Якщо хочете завершити гру, вам потрібно спуститися.
— А ти? — запитала Ліна.
— Я чекатиму тут.
— Ти ж казала, що хочеш повернутися.
— Я хочу. Але не можу піти, поки не дізнаюся, що сталося з моїм першим вибором.
Вона подивилася на Ліну.
— Ти маєш побачити його сама.
Сходи вели під місто.
Стіни були зроблені з прозорого скла, за яким плавали великі білі риби.
На кожній сходинці світився маленький номер.
Ліна рахувала їх подумки.
На двадцять дев'ятій сходинці Рікі зупинилася.
— Ви це чуєте?
Знизу долинав звук води.
А ще — чиїсь кроки.
Зузо дістав маленький ліхтарик.
— Тут не повинно нікого бути.
— У цьому місті взагалі багато чого не повинно бути, — сказала Рікі.