Маго

стояв біля шафи.
Потім підняла аркуш паперу.
На ньому було написано:
НЕ ВИПУСКАЙТЕ МАГО.
— Хто такий Маго? — запитала Лея.
Зузо зблід.
Він швидко дістав жетон і приклав його до скла.
Світіння згасло.
— Ви нічого не бачили.
— Ми бачили ім'я, — сказала Ліна.
— Забудьте його.
— Ні.
Зузо подивився на неї вже без своєї звичної привітності.
— Ти навіть не уявляєш, що щойно зробила.
Десь далеко пролунав глухий удар.
Потім ще один.
Усі шафи одночасно засвітилися.
На кожній з'явився однаковий напис:
МАГО ПРОБУДЖЕНО.
Світло в архіві почало блимати.
Лея схопила Ліну за руку.
— Нам треба звідси!
— Так, — погодилася Рікі.
Зузо стояв біля шафи й дивився на напис.
— Це неможливо…
— Ти ж казав, що все контролюєш, — кинула Рікі.
— Я контролюю не все.
З коридору долинув звук кроків.
Повільних і важких.
Зузо повернувся до дверей.
— Слухайте уважно. Коли вийдете звідси, не йдіть до готелю. І не наближайтеся до центральної площі.
— А куди нам іти? — запитала Ліна.
— До старого акваріума.
— Чому саме туди?
— Бо там є людина, яка знає, як знайти Лану.
— А ти?
Зузо не відповів.
Кроки наближалися.
На скляних дверях архіву з'явилася темна тінь.
Ліна помітила, що Зузо вперше за весь час не намагається усміхнутися.
— І ще одне, — сказав він.
— Що?
Він подивився прямо на Ліну.
— Якщо Маго запитає, хто відкрив гру, не називай свого імені.
Двері повільно почали відчинятися.
Двері відчинилися.
На порозі стояв високий чоловік у темному одязі. Його обличчя було приховане за напівпрозорою маскою, схожою на чорне скло.
Він не поспішав заходити. Просто оглянув архів.
— Зузо, — промовив незнайомець.
Голос був тихим, але його почули всі.
— Маго, — відповів Зузо.
Ліна відчула, як Лея сильніше стиснула її руку.
Маго перевів погляд на дівчат.
— Нові учасниці?
— Випадкові гості, — сказав Зузо.
— У нас більше немає випадкових гостей.
Маго зробив крок усередину. На його руці блиснув чорний браслет із трьома маленькими символами: двері, риба та око.
Ліна машинально прикрила свій значок.
Маго помітив це.
— Двері, — сказав він. — Цікаво.
Рікі стала перед Ліною.
— Вони нічого не знають.
— А ти, як завжди, говориш за інших.
Маго повернувся до Зузо.
— Відновлення запису Лани було твоєю помилкою?
— Ні.
— Тоді чому воно відбулося?
Зузо мовчав.
Маго підняв руку. Усі кульки в шафах згасли.
— Знайдіть мені того, хто відкрив її запис.
Його погляд знову зупинився на Ліні.
— Ми нічого не відкривали, — сказала Ліна.
Маго нахилив голову.
— Ти впевнена?
— Так.
— Тоді чому гра впізнала тебе?
Ліна не знала, що відповісти.
Маго підійшов ближче. Тепер вона могла побачити своє відображення в його масці.
— Твоє ім'я з'явилося в системі ще до того, як ти перетнула двері.
— Це неможливо, — сказала Рікі.
— Для тебе багато чого неможливо.
Маго простягнув руку до значка на куртці Ліни.
Вона відступила.
— Не чіпай мене.
На секунду в архіві стало зовсім тихо.
Потім Маго засміявся.
— Вона ще не розуміє, що їй дали.
— Їй нічого не давали, — втрутилася Лея.
— Саме так ви всі й починаєте.
Зузо раптом кинув на підлогу маленьку скляну кульку.
Вона розбилася, і приміщення наповнилося густим блакитним туманом.
— Біжіть! — крикнув він.
Рікі потягнула Ліну до бокового виходу. Лея побігла за ними.
За спиною почувся голос Маго:
— Зузо, ти знову обрав не ту сторону.
Вони вибігли на сходи.
— Куди тепер? — запитала Лея.
— До старого акваріума, — відповіла Рікі.
— А де він?
— За каналом, біля покинутого торгового центру.
Ліна зупинилася.
— Стривай. Покинутого торгового центру?
— Так. Чому?
— Бо саме звідти я потрапила сюди.
Рікі подивилася на неї.
— Ти зайшла через торговий центр?
— Так. Там були двері з написом «ГРА ДАЄ МОЖЛИВІСТЬ».
Рікі різко повернулася до неї.
— Ти бачила цей напис?
— А що?
— Це не звичайні двері. Їх давно мали прибрати.
Лея здивовано глянула на них обох.
— Тобто Ліна потрапила сюди через двері, яких не повинно існувати?
— Саме так, — відповіла Рікі.
Вони вийшли з будівлі через запасний вихід.
Над Аерополісом висіло яскраве бірюзове небо. У повітрі плавали прозорі бульбашки, а біля каналу крутилися маленькі сріблясті рибки.
Здавалося, нічого не сталося.
Але на всіх великих екранах міста з'явилося одне повідомлення:
УВАГА. УЧАСНИЦЯ ЛІНА НЕ ПІДЛЯГАЄ ЗВИЧАЙНИМ ПРАВИЛАМ ГРИ.
— Ну от, — сказала Рікі. — Тепер тебе знає все місто.
— Я не просила!
— Гадаєш, я просила?
Лея дивилася на екран.
— А що означає «не підлягає звичайним правилам»?
— Це означає, що гра не може передбачити її вибори, — відповіла Рікі.
— Це добре?
— Не обов'язково.
Ліна зітхнула.
— Мені вже набридло, що кожен тут знає про мене більше, ніж я сама.
Вони перейшли міст через канал. Під прозорою підлогою плавали риби різних кольорів. Одна з них була яскраво-зеленою й мала маленьку срібну корону.
Лея зупинилася, щоб роздивитися її.
— Яка гарна!
— Не відставай, — сказала Рікі.
— Я тільки подивилася!
На іншому березі стояла велика будівля у формі скляної мушлі. Над входом світився напис:
СТАРИЙ АКВАРІУМ.
Біля дверей стояла жінка в білому комбінезоні. Її волосся було зібране у високий хвіст, а на плечі сиділа маленька механічна пташка.
Вона подивилася на трьох дівчат.
— Нарешті, — сказала вона.
— Ви нас чекали? — запитала Ліна.
Жінка кивнула.
— Ні. Я чекала тільки на тебе.
Вона вказала на Ліну.
— Іди сюди. Нам треба поговорити про твої двері.
— Звідки ви знаєте про мої двері? — запитала Ліна.
Жінка відчинила вхід.
— Бо я бачила їх раніше.
— Ви теж приходили з мого світу?
— Ні. Але я знаю, звідки вони з'являються.
Рікі схрестила руки.
— А як вас звати?
— Еліс.
— І чому ми маємо вам довіряти?
Еліс подивилася на неї.
— Не маєте. Але якщо залишитесь тут, Маго знайде вас раніше, ніж ви знайдете Лану.
Лея першою зайшла всередину.
— Тут так гарно!
Акваріум був набагато більшим, ніж здавалося зовні. Над головами проходили прозорі труби з водою, а між поверхами плавали величезні медузи з різнокольоровими щупальцями. На стінах світилися зображення морських істот.
Посередині стояв круглий басейн.
У ньому не було води.
Замість неї плавали маленькі двері.
— Це що? — запитала Ліна.
Еліс зачинила вхід.
— Це всі двері, які коли-небудь відкривала гра.
Ліна підійшла до басейну.
Двері плавали одна біля одної. Одні були дерев'яними, інші металевими, скляними або зовсім маленькими. На деяких були номери.
— А де мої? — запитала вона.
Еліс підняла руку.
Усі двері завмерли.
Одна маленька біла дверцята повільно підпливла до краю басейну.
На ній було написано:
ЛІНА. 0.
— Чому нуль? — запитала Лея.
— Бо її гра ще не почалася, — відповіла Еліс.
Рікі здивовано подивилася на неї.
— Але її ім'я вже з'явилося на екрані.
— Саме в цьому проблема.
Еліс дістала з кишені маленький ключ із блакитним камінчиком.
— Гра зареєструвала Ліну, але не видала їй першого завдання. Такого раніше не траплялося.
— І що це означає? — запитала Ліна.
— Що хтось відкрив для тебе двері раніше, ніж мав.
— Хто?
Еліс поклала ключ на край басейну.
— Маго.
Рікі різко підняла голову.
— Навіщо йому це?
— Бо він шукає гравця, який зможе відкрити останні двері.
Ліна подивилася на маленькі білі дверцята.
— А що за ними?
Еліс не відповіла.
Замість цього вона запитала:
— Ліно, ти пам'ятаєш, що бачила перед тим, як увійшла до Аерополісу?
— Звичайний коридор у старому торговому центрі, — відповіла Ліна. — А потім двері.
— Ти була там сама?
— Так.
— Ніхто не кликав тебе?
Ліна задумалася.
— Ні. Хоча…
— Що?
— Перед тим, як я побачила двері, почула звук. Наче хтось кинув монету на підлогу.
Еліс насторожилася.
— Яку монету?
— Не знаю. Я не знайшла її.
Еліс підійшла до басейну й дістала маленькі білі дверцята.
— Це важливо. Гра не може відкрити шлях без першого сигналу.
— То виходить, хтось спеціально мене туди заманив? — запитала Ліна.
— Можливо.
— І ви знаєте хто?
— Поки що ні.
Рікі підійшла ближче.
— А якщо це був Маго?
— Він міг це зробити. Але є ще одна людина, яка мала доступ до старих дверей.
— Хто?
Еліс подивилася на них.
— Зузо.
Лея похитала головою.
— Але він же допомагав нам!
— Допомагати й використовувати — не завжди різні речі, — сказала Еліс.
Ліна згадала його усмішку біля фонтану.
Тоді він здавався звичайним хлопцем, який просто хотів показати новій гості місто.
Тепер ця усмішка здавалася зовсім іншою.
— Я хочу повернутися додому, — сказала Ліна.
Еліс кивнула.
— Розумію.
— Ні, не розумієте. У мене вдома батьки. Вони навіть не знають, де я. Мама думає, що я пішла в магазин.
— Скільки часу минуло у твоєму світі?
— Не знаю. Тут уже цілий день.
Еліс подивилася на механічну пташку на своєму плечі.
— В Аерополісі час не завжди збігається з часом за дверима.
Ліна дістала телефон. Екран досі не ловив мережу.
— А якщо там минуло кілька днів?
— Це теж можливо.
— Чудово. Просто чудово.
Лея підійшла до неї.
— Ми знайдемо вихід.
— Ти не можеш цього обіцяти.
— Не можу. Але все одно шукатиму.
Рікі відвернулася до басейну.
— Є спосіб знайти двері додому. Але для цього потрібен ключ.
Еліс підняла брови.
— Звідки ти знаєш?
— Я бачила його в першій грі.
— Ти не могла його бачити.
— Могла. Він був у Маго.
Еліс замовкла.
Ліна подивилася на Рікі.
— Ти знову щось приховуєш?
— Я просто не хотіла згадувати його.
Раптом механічна пташка на плечі Еліс розкрила крила.
З її дзьоба пролунав чужий голос:
— Ключ уже в Ліни.
— Він звідки знає, що ми збираємося туди? — запитала Ліна.
Еліс вимкнула карту.
— Зузо має доступ до більшості міських систем.
— Тобто він може стежити за нами?
— Не постійно. Але якщо ви користуєтеся картою, він може побачити маршрут.
Рікі підійшла до дверей акваріума.
— Тоді підемо без карти.
— Ти навіть не знаєш, де палац, — сказала Лея.
— Знаю. Я була там.
Ліна здивовано подивилася на неї.
— Ти була в Палаці відображень?
— Один раз. З Ланою.
— І чому ти раніше не сказала?
— Бо не хотіла згадувати.
Еліс поклала карту в шухляду.
— Якщо ви підете туди, не торкайтеся дзеркал. Вони показують не тільки відображення.
— А що ще? — запитала Лея.
— Те, що людина хоче побачити.
Рікі відчинила двері.
— Ходімо.
Ліна затрималася біля басейну. Маленькі дверцята з її ім'ям усе ще плавали посередині.
На мить їй здалося, що з-за них хтось дивиться.
Вона відступила.
— Ліно? — покликала Лея.
— Уже йду.
Дорога до Палацу відображень проходила через парк.
Там росли величезні дерева з білими стовбурами. На гілках висіли прозорі кулі, усередині яких плавали маленькі рибки. Біля доріжок стояли автомати з напоями, але замість назв на них були намальовані очі.
Лея зупинилася біля одного.
— Ой, дивіться! Тут є напій із бульбашками!
— Не купуй нічого, — сказала Рікі.
— Чому?
— Бо тут нічого не дають просто так.
Лея прибрала руку від автомата.
— А шкода. Він виглядає смачним.
Ліна помітила хлопчика, який сидів на лавці. Він тримав у руках маленьку скляну банку з водою.
— Привіт, — сказала вона.
Хлопчик підняв голову.
— Ви йдете до палацу?
— Так. А що?
Він подивився на їхні значки.
— Тоді не заходьте через головний вхід.
Рікі насупилася.
— Чому?
Хлопчик показав на будівлю вдалині.
— Бо там уже чекають на вас.
— Хто?
Він нахилився ближче й прошепотів:
— Та дівчина, яка не має обличчя.
Лея повільно відступила від лавки.
— Це жарт?
Хлопчик похитав головою.
— Я бачив її вчора. Вона стояла біля дзеркала й розмовляла сама з собою.
— Може, це просто маска? — припустила Ліна.
— Ні. У неї немає навіть місця, де мало б бути обличчя.
Рікі присіла перед хлопчиком.
— Як тебе звати?
— Ніко.
— Ти живеш тут?
— Так.
— Тоді скажи, де є інший вхід до палацу.
Ніко показав на вузьку доріжку між деревами.
— Там є скляний міст. Він веде до задніх дверей.
Ліна подякувала йому.
Коли дівчата відійшли, Лея обернулася.
— А звідки він знає про нас?
— Усі в місті вже бачили повідомлення про Ліну, — відповіла Рікі.
— Але він знав, куди ми йдемо.
— Може, почув нашу розмову.
Вони звернули на вузьку доріжку.
Попереду справді виднівся скляний міст.
Під ним не було води.
Там простягалося бездонне блакитне небо, а далеко внизу плавали величезні білі риби.
Ліна зупинилася.
— Мені це не подобається.
— Мені теж, — сказала Рікі. — Але іншого шляху немає.
Вони ступили на міст.
Скло було прозорим, але міцним. Під ногами пропливали хмари, а десь далеко блимали маленькі вогники.
Посередині мосту Лея помітила щось блискуче.
— Дивіться!
На склі лежала маленька срібна підвіска у формі ока.
Рікі одразу зупинилася.
— Не чіпай.
— Але вона гарна.
— Лея.
Лея прибрала руку.
Ліна нахилилася, щоб роздивитися підвіску.
На її звороті було вигравіювано:
НЕЙРО.