Підказка

ЗНАЙДЕНО ПЕРШУ ПІДКАЗКУ.
Таймер зупинився.
ВИПРОБУВАННЯ ПРОДОВЖУЄТЬСЯ.
А потім Лана у воді підняла голову й беззвучно вимовила одне слово:
«Біжи».
— Біжи? — повторила Лея.
Вона нахилилася ближче до води, але відображення Лани вже зникло.
— Що це означало? — запитала Ліна.
— Не знаю, — відповіла Рікі.
— Ти з нею стільки часу знайома, а досі нічого не знаєш?
— Я не бачила її дуже давно!
Раптом підлога здригнулася.
Дерева всередині Скляного саду почали повільно повертатися в один бік. Їхнє блакитне листя зашурхотіло, хоча в приміщенні не було вітру.
Усі три платформи згасли.
— Щось іде не так, — сказала Лея.
На екрані з'явився новий напис:
ПОМИЛКА. ПІДКАЗКА НЕ МАЛА БУТИ ЗНАЙДЕНА.
— Оце вже цікаво, — пробурмотіла Ліна.
З-за дерев почувся скрегіт.
Між стовбурами рухалася висока постать. Вона була схожа на людину, але замість голови мала прозору круглу бульбашку. Усередині плавала маленька чорна рибка.
Рікі схопила Ліну за руку.
— Назад!
— Що це таке?!
— Не дивись на рибку!
Але було вже пізно.
Чорна рибка всередині бульбашки повернулася до Ліни.
Її очі були зовсім білими.
Постать зробила крок уперед.
— Учасники, залишайтеся на місцях, — пролунав механічний голос із гучномовців.
— Та пішло воно! — вигукнула Рікі.
Вона потягнула дівчат за собою між деревами.
Ліна ледве встигала за нею.
— Куди ми біжимо?!
— До службового виходу!
— А він існує?!
— Сподіваюся!
Лея бігла останньою, притискаючи до себе плюшеву хмаринку.
Позаду знову пролунав механічний голос:
— Порушення правил. Учасники залишили свої платформи.
— Ми не залишили їх добровільно! — крикнула Ліна.
— Гра не враховує пояснень.
Рікі звернула за великий скляний стовп і відчинила вузькі двері.
За ними був невеликий технічний коридор.
— Швидше!
Усі троє забігли всередину.
Рікі зачинила двері й притиснула до них металеву пластинку.
Клац.
Замок зачинився.
На кілька секунд стало тихо.
А потім із того боку хтось постукав.
Три рази.
Ліна повільно повернула голову до дверей.
— Це воно?
Рікі приклала палець до губ.
За дверима пролунав голос.
— Рікі, відчини. Це Зузо.
Рікі відступила від дверей.
— Не відчиняй, — прошепотіла вона.
— Але це ж Зузо, — сказала Лея.
— Саме тому.
— А якщо він хоче допомогти?
— Тоді нехай пояснить, чому випустив сюди ту істоту.
За дверима знову постукали.
— Дівчата, я знаю, що ви там. Вам не потрібно ховатися.
Ліна підійшла ближче.
— Що це була за штука?
— Службовий охоронець, — відповів Зузо.
— Він хотів нас схопити!
— Він мав повернути вас на платформи.
— А навіщо?
Зузо не відповів одразу.
— Ви знайшли підказку, яку не повинні були бачити.
Ліна подивилася на Рікі.
— Ти ж казав, що нічого не вирішуєш!
— Я й не вирішую. Але іноді можу попередити гру про помилки.
— То ти знав, що Рікі не мала бути учасницею?
За дверима стало тихо.
— Хто вам це сказав?
— Тобто знав.
— Відчиніть двері. Поговоримо спокійно.
Рікі похитала головою.
— Ні.
Зузо зітхнув.
— Тоді хоча б не повертайтеся до води.
Кроки віддалилися.
Ліна обернулася до Рікі.
— Чому він сказав саме про воду?
Дівчина подивилася на підлогу.
У кінці коридору, біля вентиляційної решітки, повільно збиралася маленька калюжа.
У ній відбивалася чиясь усмішка.
Лея першою помітила, що відображення рухається не так, як вони.
Вона відступила.
— Дівчата…
Ліна подивилася вниз.
У калюжі було видно обличчя незнайомої дівчини. Довге темне волосся закривало частину її очей.
— Лана? — прошепотіла Рікі.
Відображення підняло палець до губ.
Потім на поверхні води з'явилися слова:
НЕ ВІР ЗУЗО.
Ліна присіла.
— Ти можеш нас чути?
Дівчина у воді кивнула.
— Ти справді Лана?
Знову кивок.
Рікі підійшла ближче.
— Чому ти сказала мені бігти?
Лана повільно підняла руку й показала на стіну.
Там, де ще хвилину тому була звичайна біла поверхня, проступив контур маленьких дверцят.
На них не було ручки.
Ліна торкнулася краю.
Дверцята відчинилися самі.
За ними лежав старий телефон із тріснутим екраном.
Він раптом засвітився.
На екрані було написано:
ЛАНА: 1 НЕПРОЧИТАНЕ ПОВІДОМЛЕННЯ.
Рікі простягнула руку, але зупинилася.
— Це не може бути її телефон.
— Чому? — запитала Лея.
— Бо я бачила його востаннє ще до того, як вона зникла.
Телефон завібрував.
Повідомлення відкрилося самостійно.
«Рікі, якщо ти це читаєш, значить, мене знову знайшли. Не дозволяй їм забрати третю».
Ліна повільно підняла голову.
— Третю кого?
У цей момент телефон вимкнувся.
— Третю кого? — повторила Лея.
Рікі взяла телефон і натиснула кнопку живлення. Екран залишався чорним.
— Може, третю учасницю? — припустила Ліна.
— Ні. У нашій першій грі було четверо.
— Четверо? Але ти казала, що вас було троє.
— Я не казала, що нас було троє. Я сказала, що троє стояли на платформах.
Ліна насупилася.
— А четвертий?
Рікі подивилася на дверцята в стіні.
— Четвертий не мав бути учасником.
— Ти можеш говорити зрозуміліше?
— Я намагаюся згадати!
З вентиляційної решітки почувся тихий звук. Наче хтось постукав з іншого боку.
Лея притиснула плюшеву хмаринку до грудей.
— Мені здається, нам треба звідси вийти.
— Згодна, — сказала Ліна.
Рікі ще раз оглянула телефон і поклала його до кишені.
— Тут має бути запасний вихід. За цим коридором є сходи.
Вони пішли вперед.
На стіні з'являлися маленькі світлові стрілки. Усі вони вказували в один бік.
Ліна зупинилася.
— А якщо це пастка?
— Тоді ми дізнаємося про це дуже скоро, — відповіла Рікі.
Сходи виявилися довгими й вузькими. Вони спускалися під Скляний сад.
На кожному поверсі висіла табличка з назвою приміщення.
РІВЕНЬ 1 — САД.