Гра ще не почалась

пластинку.
— А звідки вона в тебе?
— Це залишилося після моєї гри.
Ліна насупилася.
— Якої ще гри?
Рікі озирнулася. На площі було багато людей, але ніхто не звертав на них уваги.
— Тут є гра. Вона сама знаходить учасників. Коли ти потрапляєш до списку, на телефон приходить завдання.
— І що треба робити? — запитала Лея.
— Виконувати. За успіх тобі дають можливість отримати щось, чого ти хочеш. Але якщо програєш, гра сама вибирає, що забрати.
— Наприклад? — запитала Ліна.
— Спогад. Річ. Іноді щось важливіше.
Ліна не повірила.
— Ти серйозно?
— На жаль.
Рікі підвелася й подивилася на готель.
— Зузо знає, коли починається гра. Іноді він навіть може вплинути на її початок.
Раптом над площею пролунав дзвін.
Усі екрани на будівлях одночасно засвітилися.
На найбільшому з'явилися три імені:
ЛІНА. ЛЕЯ. РІКІ.
Рікі зробила крок назад.
— Ні.
— Що сталося? — запитала Лея.
Рікі дивилася на власне ім'я.
— Я не повинна була потрапити до вашої гри.
— Що означає «не повинна була»? — запитала Ліна.
Рікі не відповідала. Вона дивилася на екран, ніби сподівалася, що її ім'я зникне.
— Рікі? — покликала Лея.
— Я вже проходила цю гру. Мене виключили. Після цього моє ім'я більше не мало з'являтися в списках.
— Тобто ти вже була учасницею? — уточнила Ліна.
— Так.
— І програла?
— Ні. Я виконала завдання.
— Тоді чому тебе виключили?
Рікі стиснула губи.
— Бо я зробила те, чого гра не дозволяла.
— Що саме?
— Не хочу про це говорити.
На екрані з'явився новий напис:
ПОВТОРНЕ УЧАСТЯ ПІДТВЕРДЖЕНО.
Рікі різко відступила.
— Цього не може бути…
— Може, ти просто повинна пройти ще одне завдання? — припустила Лея.
— Ти не розумієш! Мене не повинно бути в цій групі. Гра не повертає виключених учасників без причини.
— А якщо причина є? — запитала Ліна.
Рікі повернулася до неї.
— Саме цього я й боюся.
На екрані з'явилися три порожні прямокутники. У кожному повільно проступало зображення.
Перший — двері.
Другий — маленька блакитна рибка.
Третій — металеве око.
Під зображеннями виникли імена.
ЛІНА — ДВЕРІ.
ЛЕЯ — РИБКА.
РІКІ — ОКО.
— Це що, наші завдання? — запитала Лея.
— Не знаю, — відповіла Рікі.
Раптом позаду пролунав знайомий голос:
— О, бачу, ви вже отримали свої символи!
Зузо стояв біля фонтану. Його яскрава сорочка виділялася на тлі білих будівель.
— Ти знав, що Рікі з'явиться у списку? — запитала Ліна.
— Я нічого не вирішую. Гра сама обирає учасників.
— Ти брешеш, — сказала Рікі.
Зузо подивився на неї.
— Ти завжди була надто підозрілою.
— А ти завжди вдавав, що тобі можна довіряти.
На кілька секунд вони замовкли.
Потім Зузо повернувся до Ліни й Леї.
— Відпочиньте сьогодні. Завтра ви отримаєте перше завдання.
— А якщо ми відмовимося? — запитала Ліна.
— Тоді гра зробить вибір замість вас.
Він розвернувся й пішов уздовж каналу.
Ліна подивилася йому вслід.
— Я вже хочу додому.
— Я теж, — тихо сказала Рікі.
Дівчата повернулися до готелю.
Рікі йшла позаду, не бажаючи розмовляти. Лея кілька разів намагалася щось запитати, але та лише відмахувалася.
Біля ліфта Ліна зупинилася.
— Слухай, а чому ти взагалі допомагаєш нам?
— Я не допомагаю.
— Ти сама підійшла до нас і розповіла про Зузо.
— Бо не хочу, щоб ви повторили мої помилки.
— Які саме?
Рікі натиснула кнопку ліфта.
— Ти справді не вмієш залишати людей у спокої?
— А ти справді не вмієш нормально відповідати?
Двері ліфта відчинилися.
Лея швидко стала між ними.
— Може, не будемо сваритися? Ми ж навіть не знаємо, що нас чекає завтра.
— От саме, — пробурмотіла Рікі.
Вони піднялися на другий поверх.
Біля кімнати 208 Лея зупинилася.
— Якщо що, я поруч.
— Добре, — відповіла Ліна.
Рікі вже збиралася йти, коли Ліна помітила в її руці маленький ключ.
— Звідки він?
Рікі сховала його в кишеню.
— Не твоє діло.
— Ти завжди така приємна?
— Тільки з тими, хто ставить забагато запитань.
Вона пішла коридором і зникла за поворотом.
Ліна відчинила свою кімнату.
На ліжку лежав білий конверт.
Вона точно пам'ятала, що перед виходом його там не було.
На лицьовій стороні було написано:
ЛІНІ. ОСОБИСТО.
Ліна озирнулася на порожній коридор і зачинила двері.
Усередині конверта лежав аркуш.
На ньому було всього два речення:
«НЕ ДОЗВОЛЯЙ РІКІ ВІДКРИВАТИ ДВЕРІ. ВОНА ВЖЕ ЗНАЄ, ЩО ЗА НИМИ».
Ліна перечитала повідомлення.
Потім перевернула аркуш.
На звороті хтось дописав:
«І НЕ ПОКАЗУЙ ЦЬОГО ЗУЗО».
Ліна поклала аркуш на стіл.
Вона не знала, хто його залишив, але почерк здавався знайомим. Точніше, вона вже бачила схожі літери на правилах із конверта.
Телефон завібрував.
НЕВІДОМИЙ ВІДПРАВНИК:
Ти прочитала?
Ліна швидко надрукувала:
Хто це?
Відповідь прийшла майже миттєво.
Той, хто не може вийти.
Ліна відчула неприємний холодок.
Ти з кімнати 209?
Повідомлення прочитали.
Але відповіді не було.
Вона ще кілька хвилин дивилася на екран, перш ніж почула тихий стукіт.
Три удари.
Ліна підійшла до дверей.
— Хто?
— Це я, Лея.
Ліна відчинила.
Лея стояла з маленькою плюшевою хмаринкою в руках.
— Ти чула?
— Що саме?
— Хтось ходив біля моєї кімнати. А потім під двері просунули записку.
Лея показала маленький складений папірець.
Ліна розгорнула його.
«НЕ ВІРТЕ ТОМУ, ХТО ПИШЕ ВАМ ЗАБОРОНИ».
Дівчата мовчки подивилися одна на одну.
— Це вже якась маячня, — сказала Ліна.
— А раптом це попередження?
— А раптом хтось просто хоче, щоб ми робили протилежне всьому, що нам кажуть?
Лея задумалася.
— Тоді кому вірити?
Ліна глянула на аркуш, який лежав на столі.
— Поки що нікому.
За стіною щось тихо клацнуло.
Потім пролунав голос:
— Ви ще не спите?
Ліна завмерла.
Голос ішов із сусідньої кімнати.
— Хто там? — запитала Лея.
Кілька секунд було тихо.
А потім голос відповів:
— Той, хто чекає, коли ви нарешті відчините двері.
Ліна підійшла ближче до стіни.
— Які двері?
— Ті, що не можна відчиняти.
Лея міцніше притиснула до себе плюшеву хмаринку.
— Це кімната 209? — пошепки запитала вона.
— Ви вже знаєте про неї? — почувся голос.
— Нам заборонили її шукати, — відповіла Ліна.
За стіною хтось тихо засміявся.
— Звісно. Вони завжди забороняють те, чого бояться.
— Хто такі «вони»?
— Ті, хто вирішує, хто може грати.
Ліна глянула на Лею. Та похитала головою, показуючи, що не варто продовжувати.
Але Ліна все одно запитала:
— Ти знаєш, чому Рікі повернули до гри?
Голос замовк.
Цього разу тиша тривала довше.
— Вона не повинна була повертатися, — нарешті відповів незнайомець.
— Ми вже це чули.
— Тоді слухайте уважно. Якщо завтра гра запропонує вам вибір, не дозволяйте Рікі відповідати першою.
— Чому?
— Бо вона вже одного разу зробила вибір за всіх.
Раптом за стіною почулися кроки.
Вони віддалялися, а потім зовсім стихли.
Ліна притулила вухо до стіни.
— Гей! Ти ще там?
Відповіді не було.
Лея повернулася до своєї кімнати, але перед тим попросила Ліну не виходити в коридор.
Ліна зачинила двері й знову подивилася на конверт.
Тепер у неї було три різні повідомлення:
Перше попереджало не довіряти Рікі.
Друге — не вірити тому, хто забороняє.
Третє — не дозволяти Рікі відповідати першою.
Усі вони суперечили одне одному.
Ліна взяла телефон і відкрила список контактів. Мережі досі не було. Вона навіть не могла перевірити, чи мама надсилала нові повідомлення.
На екрані раптом з'явилося сповіщення.
ГРА: ПЕРШЕ ЗАВДАННЯ ПОЧИНАЄТЬСЯ ЗА 10 ГОДИН.
Під ним було написано:
МІСЦЕ ЗБОРУ: СКЛЯНИЙ САД.
Ліна натиснула на повідомлення.
Відкрилася карта Аерополіса. На ній світилася маленька зелена точка далеко від готелю.
Вона збільшила зображення.
Серед білих будівель виднілася велика споруда під прозорим куполом. Усередині купола росли дерева, а між ними проходили вузькі водяні доріжки.
Ліна зробила знімок екрана.
Потім помітила ще одну деталь.
Під картою з'явився маленький напис:
УЧАСНИКИ МАЮТЬ ПРИЙТИ ВСІ.
Ліна вимкнула телефон.
Їй не подобалося, що гра вирішувала за неї навіть те, куди йти.
Але найбільше її непокоїло інше.
Чому людина з кімнати 209 знала про минулу гру Рікі?
І чому всі так боялися її вибору?
Вранці Ліна прокинулася від дзвінка.
На екрані телефона світився напис:
ДО ПОЧАТКУ ЗАВДАННЯ — 09:12:46.
Вона сіла на ліжку й потерла очі.
За вікном пропливали дві великі бульбашки. Усередині однієї плавала рожева рибка, а в іншій — кілька маленьких сріблястих.Кульок
Ліна підійшла до скла.
На поверхні акваріума з'явилися слова.
ТИ ВЖЕ ЗАПІЗНИЛАСЯ.
Вона відступила.
— До чого?!
Напис зник.
Замість нього на склі з'явилося маленьке зображення дверей.
Ліна швидко вдягнулася й вийшла в коридор.
Лея вже чекала біля ліфта. Вона тримала свою плюшеву хмаринку й виглядала трохи сонною.
— Доброго ранку.
— Не впевнена, що воно добре.
— Я теж.
Двері ліфта відчинилися.
Усередині стояла Рікі.
Вона сперлася на стінку й крутила в пальцях металеву пластинку.
— Ви довго, — сказала вона.
— Ми не домовлялися зустрічатися, — відповіла Ліна.
— Я й не казала, що домовлялися.
Лея зайшла першою.
— Ти теж отримала повідомлення про Скляний сад?
Рікі кивнула.
— Так. Але я туди не піду.
— Чому? — запитала Ліна.
— Бо знаю це місце.
— І що?
Рікі подивилася на них.
— Саме там мене виключили з гри.
Ліфт почав спускатися.
На панелі поверхів замість звичних цифр на мить з'явилося число 209.
Потім усе повернулося до нормального вигляду.
Рікі стиснула металеву пластинку.
— Схоже, цього разу гра вирішила нагадати мені про минуле.
Коли ліфт зупинився, Рікі першою вийшла до холу.
— Якщо не хочеш іти, то навіщо взагалі прийшла? — запитала Ліна.
— Бо гра не любить, коли її ігнорують.
— А що вона зробить?
— Може змінити завдання. А може, вирішить, що ти відмовилася від участі.
— І це погано?
Рікі зупинилася біля виходу.
— Ти взагалі слухаєш, що я кажу? Якщо гра вирішить, що ти відмовилася, вона може забрати твою можливість повернутися додому.
Ліна замовкла.
— А ти звідки знаєш? — запитала Лея.
— Бо бачила, як це сталося з іншими.
Вони вийшли з готелю.
На площі вже було людно. Біля фонтану стояв Зузо й роздавав дітям маленькі паперові кораблики. Побачивши дівчат, він помахав їм.
— Доброго ранку! Готові до першої пригоди?
— Ні, — відповіла Рікі.
— Який настрій!
Зузо простягнув їм три маленькі значки. На кожному був зображений символ із їхніх карток.
Ліна взяла значок із дверима.
Лея — із рибкою.
Рікі навіть не торкнулася свого.
— Мені він не потрібен.
— Але це частина гри.
— Тоді залиш собі.
Зузо зітхнув і поклав значок на лавку.
— Як забажаєш.
Ліна помітила, що він не дивиться на Рікі. Його погляд постійно ковзав до металевої пластинки в її руці.
— Ти знаєш, що означає номер 209? — запитала Ліна.
Зузо усміхнувся.
— У готелі багато номерів.
— Не прикидайся.
— Тоді запитай у того, хто живе за цими дверима.
Він підморгнув і пішов до фонтану.
Рікі різко схопила Ліну за рукав.
— Не розпитуй його про це на площі.
До Скляного саду вони дісталися за двадцять хвилин.
Споруда була ще більшою, ніж здавалася на карті. Величезний прозорий купол відбивав сонячне світло. Усередині росли дерева з блакитним листям, а між клумбами текли вузькі канали.
Біля входу стояли троє людей у білих костюмах.
Один із них підійшов до дівчат.
— Назвіть свої імена.
— Ліна.
— Лея.
— Рікі.
Чоловік провів пальцем по планшету.
— Ліну й Лею зареєстровано. Рікі…
Він замовк.
— Що? — запитала вона.
— Ваш статус незрозумілий.
— Я знаю.
— Вас немає в активному списку.
— А тепер є.
Чоловік подивився на неї, потім знову на планшет.
— Система наказала пропустити всіх трьох.
Він відчинив скляні двері.
Усередині стояли великі круглі платформи. На кожній була намальована одна з трьох фігур: двері, рибка й око.
На протилежному боці саду розмістили величезний екран.
На ньому з'явився напис:
ПЕРШЕ ЗАВДАННЯ: ЗНАЙТИ ТЕ, ЧОГО НЕ ІСНУЄ.
— Це що означає? — запитала Лея.
— Зараз дізнаємося, — сказала Ліна.
Рікі не рухалася.
Вона дивилася на одну з платформ.
Під нею виднівся маленький металевий напис:
ПОВТОРНЕ ВИПРОБУВАННЯ.
— Ні, — прошепотіла вона.
— Що знову? — запитала Ліна.
Рікі показала на напис.
— Це не перше завдання.
Екран блимнув.
УЧАСНИКИ МАЮТЬ ЗАЙНЯТИ СВОЇ МІСЦЯ.
Ліна підійшла до платформи з дверима. Лея стала біля рибки.
Рікі залишилася на місці.
— Ти не збираєшся? — запитала Ліна.
— Ні.
— Тоді ми не зможемо почати.
— Може, в цьому й сенс.
Лея озирнулася.
— Рікі, якщо ти щось знаєш, скажи нам.
Дівчина опустила очі.
— Минулого разу на цих платформах стояли троє інших учасників. Двоє повернулися. Третій залишився тут.
— Що з ним сталося? — запитала Ліна.
— Я не знаю. Його ім'я зникло зі списків.
— А ти?
— Я мала знайти двері, яких не існує. Я знайшла їх. Але коли відчинила, гра змінила правила.
— І тебе виключили?
Рікі кивнула.
— Мені сказали, що я більше не зможу брати участь. Але я не думаю, що мене просто так повернули.
Екран засвітився яскравіше.
РІКІ. ЗАЙМІТЬ СВОЄ МІСЦЕ.
— Ні, — сказала вона.
Під платформою з'явилася тонка тріщина.
З неї виступила вода.
Ліна зробила крок назад.
— Це нормально?
— Ні, — відповіла Рікі.
Вода швидко розтікалася по підлозі. У ній відбивалося не скляне склепіння саду, а темне приміщення з довгим коридором.
У кінці коридору стояли білі двері.
Ті самі двері, через які Ліна потрапила до Аерополіса.
Вона нахилилася ближче.
На них з'явився новий напис:
ПОВЕРНЕННЯ НЕ ПЕРЕДБАЧЕНО.
Ліна різко випросталася.
— Це мої двері.
— Звідки ти знаєш? — запитала Лея.
— Я через них сюди прийшла.
Рікі підійшла до калюжі.
— Не торкайся води.
— Чому?
— Бо вона показує не те, що є насправді.
Ліна відступила.
Раптом у відображенні з'явилася постать.
Вона стояла прямо за білими дверима, але її обличчя було приховане.
Ліна обернулася.
Позаду нікого не було.
— Ви теж це бачили?
Лея кивнула.
На екрані виник новий напис:
ЗНАЙДІТЬ ДВЕРІ, ЯКИХ НЕ ІСНУЄ.
Потім три платформи одночасно засвітилися.
Біля кожної з'явився маленький символ.
Двері.
Рибка.
Око.
Рікі подивилася на свій символ і раптом зблідла.
— Тепер я зрозуміла.
— Що? — запитала Ліна.
— Це завдання не для вас.
— А для кого?
Рікі повільно підняла металеву пластинку.
— Для мене.
На її поверхні проступили нові цифри.
209.
І вперше за весь час Рікі виглядала не сердитою, а по-справжньому наляканою.
— Рікі, що означає 209? — запитала Лея.
Рікі не відповідала. Вона крутила пластинку в руках, розглядаючи цифри.
— Ти казала, що це номер кімнати, — нагадала Ліна.
— Це не просто номер.
— Тоді поясни нормально!
— Дев'ять — це номер кімнати. Двійка означає другий етап гри. Разом вони позначають місце, куди мене відправили після того випробування.
— Тобто ти була в кімнаті 209?
— Ні. Я була всередині дверей, які вели до неї.
Ліна подивилася на калюжу. У відображенні білі двері все ще стояли в кінці темного коридору.
— І що за ними?
— Не знаю. Я не встигла зайти.
— Але ж ти сказала, що відчинила їх.
— Відчинила. А потім мене викинуло назад. Я прокинулася біля каналу, без картки учасника. Мені сказали, що випробування завершене.
— Хто сказав?
Рікі стиснула пластинку.
— Зузо.
Лея здивовано подивилася на неї.
— Він був там?
— Так. І він знав, що я побачила.
Екран над платформами засвітився.
УЧАСНИЦЯ РІКІ, ВИ МАЄТЕ ПОВТОРИТИ СВІЙ ВИБІР.
— Я не буду, — сказала Рікі.
На екрані з'явився таймер.
05:00.
— Що буде, коли таймер закінчиться? — запитала Ліна.
— Не знаю.
— Ти постійно це повторюєш!
— Бо я не знаю, що гра зробить цього разу!
Лея підійшла до Рікі.
— Може, нам просто треба знайти інші двері?
— Тут немає інших.
— Але завдання каже знайти двері, яких не існує.
Ліна оглянула сад. Навколо були дерева, скляні стіни, канали й платформи. Жодних дверей, крім тих, що відбивалися у воді.
Вона присіла біля калюжі.
— Зачекайте.
— Що? — запитала Лея.
— Подивіться на відображення.
У темному коридорі за білими дверима було видно ще одні двері. Вони стояли збоку, майже непомітні.
— Їх не було раніше, — сказала Рікі.
Ліна нахилилася нижче.
— Може, це і є відповідь.
— Не чіпай воду! — різко сказала Рікі.
Але Ліна вже помітила щось інше.
На поверхні калюжі відображалося не тільки приміщення. Там були й вони самі.
Ліна, Лея та Рікі стояли перед дверима.
Проте у відображенні за спиною Рікі була ще одна постать.
Дівчина з довгим темним волоссям.
Ліна обернулася.
Нікого.
Вона знову подивилася у воду.
Постать підняла руку й показала на бічні двері.
Потім на її обличчі з'явилася усмішка.
Таймер показував:
03:41.
— Там хтось є, — прошепотіла Ліна.
Рікі подивилася у воду й миттєво відсахнулася.
— Ні. Тільки не вона.