ГРА

Тоді побачила коридор, якого раніше тут не бачила.
Він був чистим. Навіть лампи на стелі світилися.
У самому кінці стояли білі двері з золотою ручкою.
На маленькій табличці було написано:
ГРА ДАЄ МОЖЛИВІСТЬ
Ліна підійшла ближче.
— Що це за дурня?
Вона потягнулася до ручки.
Та виявилася теплою.
Ліна натиснула на неї.
За дверима було яскраве блакитне небо.
Вона завмерла.
Там простягався зелений луг, а далеко виднілися білі будівлі зі скляними дахами. Між ними текли прозорі канали, над якими плавали мильні бульбашки з різнокольоровими рибками.
Це було неможливо.
За дверима не могло бути такого місця.
Ліна дістала телефон і зробила фотографію.
На екрані з'явився звичайний порожній коридор.
Вона опустила телефон.
Потім знову подивилася на двері.
— Ну гаразд…
І переступила поріг.
Під ногами була м'яка трава.
Ліна обернулася.
Двері зникли.
— Та ви знущаєтесь…
Вона торкнулася місця, де щойно була ручка. Замість неї відчувалася гладка біла поверхня.
Телефон показував відсутність мережі.
Ліна спробувала зателефонувати мамі.
Виклик навіть не почався.
— Чудово. Просто чудово.
— Ти новенька?
Голос пролунав позаду.
Ліна різко обернулася.
Перед нею стояла дівчина з коротким світлим волоссям і сумкою, прикрашеною маленькими брелоками. На ній була світла кофта з бантиками, а в руках вона тримала плюшеву хмаринку.
— Хто ти? — запитала Ліна.
— Лея!
— Я не це питала.
— А, точно. Я тут живу.
— Де тут?
— В Аерополісі.
Ліна озирнулася на місто.
— Це що, якась декорація?
— Ні. Це справжнє місто.
— Тоді поясни, як я сюди потрапила.
Лея подивилася на білу стіну за її спиною.
— Через двері?
— Так.
— Тоді тобі треба знайти Зузо.
— І хто він?
— Він допомагає новеньким. Зазвичай.
— А чому «зазвичай»?
Лея зам'ялася.
— Просто іноді він поводиться дивно.
Ліна зітхнула.
Вона хотіла додому. Хотіла, щоб телефон знову ловив мережу, щоб усе це виявилося дурним сном і щоб мама не влаштувала їй чергову сварку через запізнення.
Але дверей більше не було.
— Добре, — сказала вона. — Покажеш дорогу.
Лея усміхнулася й рушила вперед.
Ліна пішла за нею.
Над містом пропливла величезна прозора бульбашка. Усередині плавала жовта рибка.
Коли бульбашка торкнулася даху найближчої будівлі, вона луснула.
Рибка впала вниз.
Але замість того, щоб розбитися об землю, вона зникла просто в повітрі.
— Ти це бачила? — запитала Ліна.
Лея зупинилася.
— Що саме?
— Рибка щойно впала з бульбашки. А потім зникла.
— А-а. Таке іноді буває.
— І тебе це взагалі не дивує?
— Спочатку дивувало. Потім звикаєш.
— Я не збираюся до такого звикати.
Лея засміялася.
Вони пройшли повз довгий канал. Вода була настільки прозорою, що можна було побачити кожен камінець на дні. Над нею висіли круглі світильники, схожі на великі краплі води.
На іншому березі стояли будинки з білими стінами й величезними вікнами. На дахах росли маленькі дерева, а між балконами тягнулися скляні переходи.
— Тут завжди так сонячно? — запитала Ліна.
— Майже.
— А ніч буває?
Лея не відповіла.
— Що?
— Ніч буває. Просто не така, як ти звикла.
Ліна хотіла перепитати, але попереду з'явилася площа.
Посередині стояв великий фонтан. Замість звичайних струменів із нього вилітали прозорі бульбашки. Навколо ходили люди, деякі несли кошики з фруктами, інші розмовляли біля невеликих кіосків.
Біля фонтану сидів хлопець у яскравій бірюзовій сорочці з салатовими вставками. На шиї в нього висіло кілька різнокольорових підвісок.
Він складав паперові кораблики.
Лея помахала йому рукою.
— Зузо!
Хлопець підняв голову й усміхнувся.
— О, Лея! І кого це ти привела?
— Це Ліна. Вона щойно прийшла через двері.
Зузо встав і підійшов до неї.
— Вітаю в Аерополісі!
— Дякую. Як мені звідси вибратися?
— Ого, навіть не встигла озирнутися, а вже хочеш піти?
— Я не планувала сюди потрапляти.
— Розумію. У нас усі спочатку так кажуть.
Ліна скептично подивилася на нього.
— То ти знаєш, як повернути мене назад?
— Звичайно. Але спочатку тобі треба трохи освоїтися.
— Чому?
— Бо двері не завжди відкриваються тоді, коли їх шукають.
Зузо повернувся до свого столика й узяв два маленькі паперові кораблики.
— Ось. Один тобі, один Леї.
Лея радісно взяла свій.
Ліна не поспішала.
— Що в них?
— Нічого особливого. Просто подарунок.
Вона згадала слова незнайомого хлопця й не взяла кораблик.
Зузо не наполягав.
— Як хочеш. До речі, вам потрібне місце, де можна переночувати.
— Я не збираюся тут ночувати, — сказала Ліна.
— Тоді сподіваюся, ти знайдеш двері швидше, ніж я думаю.
Його усмішка залишилася незмінною.
Зузо провів їх до готелю з