ГЛАВА XXXII „ГІРКА РОЗЛУКА”

Наступного ранку всі прокинулися дуже рано, адже екскурсія мала розпочинатися о дев'ятій годині, а до цього часу потрібно було ще поснідати, зібратися та дістатися до місця зустрічі. Окрім сім'ї Тейлорів на екскурсії ще було присутньо кілька людей. Екскурсовод говорив англійською, тому що у групі було багато англомовних людей з-за кордону. Це був високий кремнзний чоловік, міцної статури, із грубим низьким голосом, який на обличчі, чомусь, нагадував Кетрін Олівера. Підійматися на гору спочатку було взагалі просто. Це було більше схоже на звичайну пішу прогулянку у супроводі гіда, який постійно розповідав цікаві факти про Катанію, Етну та взагалі про увесь острів Сицилія. Повітря було легке, холодне. Але поступово підійматися ставало все важче і важче: схили робилися все крутішими і крутішими, а температура повітря плавно почала знижуватись. 
Лія та батьки йшли попереду, біля самого екскурсовода, слухаючи цікаві відомості про свій рідний край, деякі з яких вони вже чули і знали. Даніель та Кетрін теж хотіли йти попереду, але, через те, що їх почали тіснити інші учасники групи, їм довелось йти майже що позаду. Але це їх не сильно засмутило.
Раптом дівчина зупинилася, спираючись руками на коліна та трохи віддихуючись. Даніель, помітивши, що вона зупинилась, обернувся, та запитав:
-Чому ти зупинилась? 
-Секунду... Ах... Дай віддихатись... 
-Коли за тобою браконьєр у заповіднику гнався, ти не ставала віддихуватись), - підійшовши до неї і впершись плечем у камінь, промовив хлопець. 
-Там адреналіну додавав інстинкт самозбереження). 
Даніель розсміявся, підводячись та даючи їй руку:
-Вставай, бо зараз від групи відстанемо. 
Вона взяла його руку та, спершись на ню підвелась. 
Приблизно через сорок хвилин група дісталась до першої точки - дві тисячі метрів. Там був облаштований оглядовий майданчик, альтанки, лавочки, невеличкі дерев'яні будиночки: ресторанчики, кафешки та сувенірні лавки із всілякими дрібницями. Екскурсовод дав туристам дві з половиною години вільного часу, аби перекусити, відпочити, помилуватися краєвидами та трохи погуляти у спокійній обстановці.
Сім'я Тейлорів вирішила пообідати у одному із ресторанів. Кожен нашвидкоруч зробив замовлення, сильно не задумуючись над вибором їжі. Будівля добре опалювалась, тому можна було зняти важкий верхній одяг і трохи зігрітися. Кетрін втомлено поклала голову Даніелеві на плече, важко зітхнувши. Хлопець приобійняв її за плечі, пригортаючи до себе. 
-Що, втомилась?) - запитав батько, намагаючись "зловити" інтернет. 
-А ти хіба ні?) - мовила дівчина, спостергаючи за тим, як батько відчайдушно чекає, поки завантажиться стрічка у Facebook. 
-Я? Зовсім ні. У мене ще багато сил. 
Кетрін лише хмикнула, прикриваючи очі. 
-Ага, звісно, "не втомився", - почала Лія, - а хто запитував екскурсовода скільки ще потірбно йти, бо хотів перепочити? 
Дівчина, все ще сидячи із заплющеними очима, всміхнулась, чуючи тихий сміх матері та Лії. Чоловік промовчав та, хмуро дивлячись у сторону молодшої доньки, все ще намагався зайти у соц-мережі. Бачучи його невдалі спроби "впіймати" інтернет-з'єднання, Лія промовила:
-Тату, тут немає інтернету. Можеш не старатись. 
-Звісно тут немає інтернету, - підтримала Кетрін, - це ж гора, не думаю, що тут стоять вишки мобільного зв'язку. 
Батько, зітхнувши, відклав телефон. 
-Кетрін, а чому, доречі, ви з Даніелем йшли позаду? - запитала Амелія. 
-Ми намагалися йти біля вас, але нас почали сильно тіснити люди, - відповіла дівчина. 
-Угу, - продовжив Даніель, - і ми вирішили бути розумнішими та вступитися. 
-Розумний поступок, - промовив Марко. 
-А що той екскурсовод розповідав? - запитала Кетрін. 
-Багато чого, - мовила мати, - про вулкан, скільки йому років, коли вивергався, чому взагалі вулкани вивергаються, про відмерлі кратери, які тут є, активні. 
-А потім, - продовжувала Лія, - коли він все, що знаю про Етну, розповів, а люди продовжували просити розказати ще щось, він почав розказувати історію Катанії. 
-Цікаво, напевно, було... - трохи посумніло зітхнув Даніель, дивлячись у вікно. 
-А що буде далі? - раптом запитала дівчинка, - ну... Ми зараз дві з половиною години будемо тут, а потім що? 
-А потім на спеціальних гірських машинах ми будемо підійматись на саму вершину вулкану, до самого кратера, - відповів батько. 
-Ог-го-о... - вражено протягнула Лія. 
-А це хіба не небезпечно? - запитав Даніель. 
-Якщо екскурсовод, під свою відповідальність, нас веде туди, значить безпечно, - промовила Амелія. 
У цей момент принесли замовлення. Апетит усі нагуляли славний. Кожен мовчки їв свій обід, нарешті вгамовуючи настирливе відчуття голоду. Після обіду батьки залишились у приміщенні, адже хотіли ще трохи відпочити, а Лія, Кетрін та Даніель вирішили вийти на вулицю та погуляти оглядовим майданчиком. 
Кетрін та Даніель стояли біля парканчику, ласкаво пригорнувшись одне до одного та милуючись неперевершеним краєвидом. Лія була неподалік. Вона сиділа навшпиньках біля кучугура снігу та байдуже ліпила маленькі сніжки. Раптом дівчинка від нудьги зітхнула, дивлячись у сторону сестри та її хлопця. У її голову раптом прийшла цікава ідея і вона, підвівшись та обтрусивши штани від снігу, підійшла до них, чекаючи поки її побачать. Помітивши сестричку, Кетрін запитала:
-Що? 
-Давайте зліпимо сніговика, - дивлячись на сестру благальними очима, запропонувала Лія. 
-Лі, ні. 
-Чому?( Ну невеличкого. Отакого, - показуючи собі до пояса, почала просити дівчинка, - ну, будь ласочка(. 
Кетрін зітхнула. 
-Кет, не будь занудою, - раптом промовив Даніель, - пішли допоможемо Лії зліпити сніговика. 
-Гаразд, пішли, - ще раз зітхнувши, погодилась дівчина. 
-Ура!) - вигукула Лія, ведучи Кетрін та Даніеля до місця, де вона до цього ліпила сніжки. 
Хлопець став біля кучугура снігу та, склавши руки в боки, кілька секунд замислено кудись дивився. 
-Пане детективе, чому ви так різко затихли? - запитала Кетрін. 
-"Пане детективе"), - посміхнулась Лія. 
-Я думаю: як краще все зробити. 
-А хіба це настільки важливо, що потрібно стояти і роздумувати? Ти ж не проєкт будинку розробляєш. 
-Ну то й що? Всеодно потрібно все продумати. Буде трохи неприємно, якщо, потративши пів години часу, у нас все розвалиться. 
-Добре, переконав. 
-Так, - невдовзі, промовив Даніель, - сніговика будемо будувати із двох куль. Я буду катати нижню, а...
-А я вищу, - перебила дівчинка. 
-Гаразд, а Кетрін знайде щось для рук, очей та носа. 
«Навіть тут спланував та розпреділив усю роботу так, як під час якогось розслідування), - подумала Кетрін, - вроджений лідер)». Даніель та Лія прийнялись катати по землі сніжні кулі, іноді перекидаючись дотепними фразами та жартами одне з одним. Так як рукавиць у хлопця не було, йому довелось катати сніг голими руками, що було, щоправда, трохи неприємно. Кетрін трохи відійшла в сторону, шукаючи щось для "декору" сніговика. Вона знайшла кілька гладеньких камінців різної форми та розміру. Коли дівчина повернулась, Даніель та Лія уже ставили одну готову снігову кулю на іншу. 
-Так швидко? - здивовано запитала Кетрін. 
-А скільки тут його катати? - відповів хлопець, - ми ж не ліпимо його в мій ріст. 
-А, ну так... Я тут камінчиків усяких цікавих назбирала, думаю ми йому зможемо зробити повноцінне обличчя). 
-О, чудово), - мовила Лія, - давай сюди!)
Дівчинка підбігла до сестри, взявши камінці із її рук та прискіпливо їх роздивляючись.
-Справді класні... - захоплено промовила Лія, - з цього зробимо очі, з цього можна викласти рот, це буде маленьким носиком... 
Дівчинка підбігла то снігової скульптури, яку зліпила вона з Даніелем та почала приміряти камінці на свої місця. Даніель допоміг їй надійно закласти їх у сніг, аби вони не відпали. Лія відійшла на кілька метрів від сніговика, захоплено його роздивляючись. 
-Ах... Яка краса!) Який він милий вийшов! 
-Так), - посміхнулась Кетрін, - наче живий). 
-Ага). Я йду маму і тата покличу, нехай подивляться). 
Дівчинка побігла до ресторану, у якому сиділи батьки. Кетрін підійшла до Даніеля зі словами:
-Вона тебе заганяла?)
-Ні, зовсім ні). 
Дівчина посміхнулась та опустила погляд. В поле її зору увійшли замерзлі долоні хлопця, які розчервонілися від холоду. Вона витріщила очі, та запитала:
-Ти... Що, сніг голими руками катав?! 
-Так. У мене ж рукавиць немає, - абсолютно спокійно відповів Даніель. 
-Ой... А... Чому ти не сказав? У мене є, я би катала сніг. 
-Та... Не хотів тебе сильно напрягати. 
-Дурненький... Ти ж руки обморозити міг! Зовсім головою не думаєш?(, - взявши його великі долоні у маленькі свої, строгим та одночасно стурбованим тоном мовила дівчина. 
Вона піднесла його холоднючі, як лід,  долоні до свого рота, починаючи зігрівати їх теплим повітрям. Даніель мило посміхнувся, дивлячись на неї м'яким, люблячим поглядом. 
-Як я тебе люблю, - раптом сказав хлопець. 
Вона підійняла на нього суворий погляд, повний любові та турботи. 
-Взаємно. Мазахіст ти мій ненаглядний. 
Він засміявся та вирвав долоні з її рук, міцно обійнявши дівчину за талію та притягуючи її до себе. 
-Ти... Що коїш? Загрівся вже чи що? 
Хлопець знову голосно розсміявся, не відпускаючи її. Кетрін кілька секунд дивилася йому в очі, поглядом, повним щирої, палкої любові. Вона, замовкши, притулила голову йому до грудей, обіймаючи хлопця за плечі. Він поклав підборіддя на її голову, ніби хочучи ще сильніше обійняти дівчину, бути ще ближче до неї. Між ними запала приємна, умиротворена тишина. Вони просто стояли та обіймалися, насолоджуючись цією миттю. 
Невдовзі вся група знову зібралася разом. Підйом на верхню позначку до головного кратера був значно цікавішим, ніж підйом пішки на висоту дві тисячі метрів. Круті схили, снігові кучугури, скеляста дорога і, звичайно, ще більш фантастичніший вигляд на місто. Всього на гору їхало три гірські машини.  Діставшись до "місця призначення", всі люди повиходили із машин, миттєво оточивши екскурсовода. Не цей раз Кетрін та Даніель вибороли собі місце поруч із самим гідом. Чоловік знову почав розповідати про вулкан, роблячи під час своєї доповіді більший акцент на сам кратер. Його розповідь була цікавою, екскурсовод добре вмів зрозуміло викладати інформацію. Інколи він вставляв дотепні жарти, як любить робити Домінік, інколи робив короткі відступи, розумно відповідаючи на іноді навіть дуже підступні та складні запитання туристів. Гід поводив групу горою, показуючи їх багато цікавих речей, які не кожному в житті пощастило побачити. Перед тим, як спускатись вниз, чоловік дав туристам трохи часу, аби перепочити, зробити, хто захоче, фото, і просто щоб ще довше насолоджуватись цією красою.
Після довгої фотосесії, сім'я Тейлорів розійшлася. Батьки і Лія пішли до машини, адже були просто безмежно втомлені, а Кетрін та Даніель вирішили погуляти та помилуватися природою. Вони знайшли на території, на яку дозволив заходити гід, менш людну ділянку та просто ходили за руку взад-вперед, мовчки роздивляючись все довкола. Ніс та щоки дівчини на морозі  розчервонілися. Даніель глянув на ню та, посміхнувшись, запитав:
-Замерзла?)
-Я? - перепитала Кетрін. 
-А ніби тут ще хтось крім нас є). 
-Трохи). А ти?)
-Не сильно). 
-Тут так мальовничо... 
-Угу. 
-Як ніби уві сні. Білосніжний сніг, височенні грізні скелі, безмежне небо... Найромантичніше місце, у якому я коли-небудь була, - вона зробила павзу, дивлячись йому в очі, і продовжила: із людиною, яку найбільше кохаю. 
Вона обійняла його за шию, не відриваючи погляду від його небесно-блакитних очей. Його руки, непомітно для нього, опинилися у неї на талії, ласкаво обіймаючи дівчину. Ці миті, проведені разом... Вони не могли зрівнятися ні з чим. Іноді хотілось, щоб вони ніколи не закінчувались... 
Наступні кілька днів промайнули непомітно. Ніхто й оглянутися не встиг, як Кетрін та Даніелеві уже потрібно було збирати речі та повертатися до Лондону. 
Кетрін була одна у кімнаті. Вона стояла біля шафи, дістаючи звідти одяг, який привезла з собою, та складаючи його до валізи. За вікном почало сутеніти. Цього дня дівчина була, як ніколи посумніла та пригнічена. Майже не посміхалась, як зазвичай, постійно мовчала, будучи глибоко у своїх думках. Раптом вона зупинилась та, важко зітхнувши, засмучено поклала голову на поличку відчиненої щафи, підклавши під ню руки. На душі чомусь було так тужливо і неприємно, що хотілось плакати, як мала дитина. У цей момент до кімнати без стуку зайшла Лія. Кетрін, почувши, як хтось відчинив двері, обернулась. Побачивши сестру, вона одразу запитала:
-Che cosa? (Що?)
-Là, la mamma ti chiama per cenare. (Там мама кличе тебе вечеряти.) 
Дівчинка помітила, що її старша сестра уже майже зібрала речі. Вона, розчаровано перевернувши брівки, підійшла до неї, запитуючи:
-Tu... Sicuramente non puoi restare ancora un po'?(... (Ти... Точно не можеш залишитись ще на трохи?(...)
-NO.  Purtroppo... (Ні. На жаль...)
-Giusto? (Sono così abituato al fatto che tu sia qui. C'è qualcuno con cui parlare, con cui passare il tempo libero. E sono diventato un buon amico di Daniel. È stato così divertente e figo con te. Ora la casa sarà essere così vuoto senza di te... E... (Точно?( Я так звикла до того, що ти тут. Є з ким поговорити, провести вільний час. І з Даніелем я добре здружилась. З вами було так весело і класно. Без вас зараз будинок стане такий пустий... І...) 
Дівчинка затнулась, прикушуючи нижню губу. Вона судомно вдихнула, на її великі, сапфірові, дитячі оченята почали виступати прозорі, хрустальні сльози. 
-Leah... Cosa stai facendo?  Smettila.  Parleremo al telefono, videochiamata, sms... Non piangere. (Лія... Ну чого ти? Перестань. Ми будемо говорити по телефону, по відеозв'язку, переписуватись... Не плач.)
-Katherine, questa è tutta una chat dal vivo.  capisci (Кетрін, це все не замітинь живого спілкування. Розумієш?) - крізь сльози продовжувала дівчинка, - non sostituirà il fatto che io possa entrare nella tua stanza, tu ci sarai, parleremo, suoneremo qualcosa, rideremo, passeremo del tempo insieme... (це не замінить того, що я зможу зайти до твоєї кімнати, тут будеш ти, ми з тобою поговоримо, пограємо в щось, посміємось, проведемо разом час...)
-Leah... Verremo per le vacanze. (Лія... Ми будемо приїжджати на свята.)
Дівчинка промовчала та, судомно дихаючи і схлипуючи, витерла сльозу зі щоки. 
-In silenzio, mia cara... Beh, non piangere... (Тихенько, золотко моє... Ну не плач...)
Кетрін обійняла молодшу сестру за плечі, погляджуючи її спину. Лія міцно обхопила її руками за поясницю, обіймаючи, ніби останній раз в житті. Дівчата деякий час просто стояли посеред кімнати, обіймаючи одна одну. Згодом Кетрін почула, що дихання сестри знову стало спокійним та рівномірним. Дівчина запитала:
-Ti sei calmato? (Заспокоїлась?)
-COSÌ. (Так.)
-Andiamo a cena? (Йдемо вечеряти?)
-Andato. (Пішли.)
Дівчата спустились до вітальні. Амелія, Марко та Даніель вже були там. Побачивши доньок, мати запитала:
-Ну і де ви так довго були? 
-Просто заговорились), - мовила Кетрін, сідаючи за стіл. 
Спочатку вечеря відбувалася у повній тиші, яка була навіть трохи гнітучою. Атмосфера навколо була холодна та неприємна. Чи це через пригнічений настрій Кетрін та Лії, чи через щось інше... Аж раптом батько запитав, дивлячись на Даніеля:
-Коли ви наступний раз зможете приїхати? 
-Не знаю, - потиснувши плечем, відповів хлопець, - я зараз не можу навіть приблизно сказати. Це... Дуже багато від чого залежить. 
-Зрозуміло...
У голосі батька прослухалися якісь незрозумілі сумні нотки, взагалі не характерні для нього. 
-Лія, чому ти не їси? - запитала мати, помітивши, що дівчинка увесь цей час колупала виделкою одину і ту саму відбивну. 
-Я? Я їм. 
-Що ж ти одну відбивну їсиш. Візьми картопельки он, салатику. 
-Я не дуже голодна. 
-Чому? - занепокоєно запитала Амелія, - ти погано себе почуваєш? 
-Ні, мам, все гаразд, не переживай. Просто не хочу їсти і все. 
-Потрібно було менше цукерок їсти, апетит ними перебила, - строго мовив батько, змірявши молодшу доньку суворим поглядом. 
-Ц, гаразд. Давайте вашу картоплю, - закотивши оченята та цмакнувши язиком, промовила дівчинка. 
Мати посміхнулась та подала дочці тарілку із карпляним пюре. Лія кинула собі одну ложку вареної картоплі та поклала тарілку на місце. 
-Кетрін, ти не забула забрати свій випраний одяг із ванної кімнати? - запитала Амелія. 
-Ні. 
-Добре. А так більше нічого не забула? 
Дівчина замислилась та, дивлячись в одну точку, невдовзі відповіла:
-Та ніби ні. А ти? - глянувши на Даніеля, запитала Кетрін. 
-Не забув, - відповів хлопець. 
У вітальні знову повисла тиша. Кожна спроба завести діалог закінчувалась невдачею. Тому, повечерявши, всі мовчки розійшлися по кімнатах. 
Через дві години мав бути рейс до Лондону. Кетрін, про щось думаючи, одягала куртку, паралельно тужливо оглядаючи стіни своєї кімнати. Раптом із глибоких роздумів її висмикнув голос Даніеля:
-Кетрін, твою валізу можна нести в машину? 
-А?... А... Так. Зачекай мене, я теж вже йду. 
-Кетрін, ну чого ти?(
-Що? 
-Чому ти така сумна? 
-Ах... Ти серйозно?( - глибоко зітхнувши, мовила дівчина, - я настільки звикла до цієї домашньої атмосфери, рідного міста, домівки... Мені важко вдруге відривати це від серця(. Ще Лія... Ти бачив її очі? Той... Засмучений, розчарований погляд? Я... Я... Не можу. 
Вона затулила обличчя руками, говорячи останні слова тремтячим голосом. Даніель мовчки відвів погляд. Він не розумів, що зараз відчуває дівчина, але явно не найприємніші емоції... Хлопець тихо підійшов до неї та, м'яко обійнявши за плечі та повільно, плавно захитувати, наче малу дитину, почав говорити тихим спокійним голосом:
-Кетрін, не плач. Ми обов'язково ще приїдемо сюди. Ти, як і раніше, будеш підтримувати спілкування з батьками та сестрою, все буде гаразд. Ч-ш... Заспокойся. Я думаю, твоїм батькам та сестрі буде ще важче відпускати тебе, бачучи тебе в такому стані, правильно? Ану посміхнись, із хитрою та гордою іскрою в очах, як ти вмієш). 
Вона підійняла на нього заплакані очі, але її погляд уже був спокійний. Її губи плавно почали простягатись у посмішці. 
-Ось, зовсім друга справа). Все? Йдемо? 
-Угу. 
Вони розімкнули обійми та направились до виходу. Раптом, уже стоячи в дверях, Кетрін обернулась, повільно обводячи всю кімнату уважним поглядом. Даніель теж зупинився, терпеливо її чекаючи.  Увагу дівчини привернула скрипка, яка одиноко стояла у чохлі в кутку кімнати, біля шафи. Кетрін кілька секунд замислено дивилась на інструмент, після чого впевнено підійшла до шафи та взяла скрипку та папку з нотами, яка стояла поруч. 
-Ти хочеш забрати скрипку? - запитав Даніель. 
-Так. І... - вона підійшла до стелажу із книгами, взявши звідти той раритет, який раніше привернув увагу Даніеля. 
-...і свою улюблену книгу?)
-Угу. 
-Тепер точно все?)
-Ага, - кивнувши, відповіла дівчина. 
Даніель вийшов за двері. Кетрін ще раз кинула прощальний погляд на кімнату, та, намагаючись залишити у себе в пам'яті її рідний образ, вимкнула світло, зачиняючи двері.
Сім'я стояла в аеропорті у залі очікування та мило спілкувалась. Настрій дещо піднявся. Аж раптом об'явили посадку на літак. Почувши голос диктора, всі сплохалися, наче від грому. Кетрін трохи розгублено глянула на батьків та сестричку, кілька секунд думаючи, тихо промовила:
-Нам... Пора. 
Мати простягнула прощальні обійми. Дівчина, не задумуючись, ринула в них, міцно востаннє обіймаючи любу матінку. Вона відчула, як мати починає плакати. Від цього, на її очі теж почали навертатися сльози. «Кетрін, ну чого ти? - подумала дівчина, гніваючись сама на себе, - тримай обличчя, не пригнічуй обстановку та не засмучуй всіх!» Але, як би вона не старалась, скерувати своїми емоціями у неї не вийшло. 
-Кетрін... Я... Буду скучати, - промовила Амелія, - ти... Знаходь час, телефонуй нам, будь на за'язку. Приїжджайте скоріше. 
-Мам... - судомно вдихнувши, почала дівчина, - ми ще приїдемо. Я обіцяю. Ти навіть заскучати сильно не встигнеш. 
-Доню, я вже скучаю. 
Ця фраза розірвала серце дівчини. Вони розімкнули обійми, не бажаючи відпускати руки. Лія увесь цей час стояла трохи поосторонь. До Кетрін підійшов батько, стримано обійнявши дочку та, стримуючи потік тужливий емоцій, рівним голосом промовив:
-Удачі тобі, принцеса. Будь обережною. Я люблю тебе. 
-Я теж тебе люблю. 
У цей момент Амелія підійшла до Даніеля, м'яко обійнявши хлопця. На цей раз він теж впевнено обійняв жінку. Мати злегка відсторонилась та промовила:
-Даніель, ти... Бережи Кетрін. Я так за неї переживаю. Вона там практично одна, ти - єдиний, хто може попіклуватися про неї.
-Місіс Тейлор-Агості, я вам обіцяю: з Кетрін все, як і було, так і буде гаразд. Не хвилюйтеся. 
Вона кивнула, відійшовши в сторону. Кетрін та батько розімкнули обійми, і одразу після цього до дівчини підбігла Лія, міцно обійнявши її, ледь не збивши з ніг. Дівчинка не промовила ні слова. Вона мовчки увіткнулась носом її у груди, ридаючи від неприємних емоцій, які на ню нахлинули, навіть не приховуючи цього. Це її морально добило. Кетрін притулила її до себе, теж плачучи. У такі моменти дівчина, зазвичай, заспокоювала сестру, говорячи, що все буде гаразд, вони ще побачаться і все в такому роді, але зараз вона була не в стані втішати дівчинку, адже сама дала волю емоціям. Кетрін тісно зіжмуртлась - із її очей викотились дві великі сльози та швидко покотились по її червоних щоках. Даніель глянув на годинник та, теж пробравшись тужливими емоціями, акуратно торкнув Кетрін за плече, тихо промовивши:
-Кет, нам... Вже пора йти. 
Дівчина коротко кивнула, неголосно через силу сказавши:
-Лія... Золотко... Пускай мене... Мені пора... 
Дівчинка відпустила сестру, ще дужче розридавшись. Мати тихо обійняла молодшу дочку за плечі, заспокоюючи її. Кетрін та Даніель пішли у протилежному напрямку. Дівчина до останнього дивилася на свою дорогу сім'ю заплаканими очима, аж поки вони не загубились у натовпі.