Гра без правил/a game without rules

ГЛАВА XXVI „ЯК ГРІМ З ЯСНОГО НЕБА”

Увесь залишок вечора вони вирішили провести за читанням нових книг, щоб якось відволіктися від неприємних спогадів і розмов. Кожного оточили загадкові події, незрозумілі особи, неймовірні пейзажі. Кетрін та Даніель лежали в ліжку, кожен читаючи свою книгу. Годинник показував близько шостої години вечора. У якийсь момент у хлопця задзвонив телефон. Це сталось так несподівано, що Кетрін кинулась від гучного звуку рінгтону. Даніель, закотивши очі, глянув на екран і, побачивши хто телефонує, злегка напрягся. Дівчина, помітивши його неоднозначний вираз обличчя, запитала: 
-Хто це телефонує? 
Даніель виставив перед нею вказівний палець, мов "хвилинку" та підійняв слухавку. 
-Ало? - промовив хлопець. 
-Ало, доброго вечора, - почувся схвильований голос по іншу сторону дроту, - Даніель Бейкер, так? 
-Так. 
-Це Чарльз Уайт тебе турбує, директор театру. Пам'ятаєш мене, орле? 
-Так, так. 
-Мені потрібно, щоб ви терміново приїхали до театру зі своєю командою. Під час вистави у театрі сталась надзвичайна ситуація. 
Даніель нервово підвівся. 
-Можете, будь ласка, сказати, що конкретно сталось? 
-У концертній залі впала велика люстра. На місці уже є швидка та поліція. Є загиблі. Я хочу хочу, щоб ви приїхали та розглянули цей випадок. Я думаю, що це не просто так. Такі величезні конструкції самі по собі не падають. 
-Добре. Ми зараз будемо на місці. Дайте нам пів години. 
-Гаразд. Буду чекати вас біля головного входу. 
Даніель поклав слухавку. Одразу ж після цього Кетрін запитала:
-Хто це був? Що сталось? 
-Телефонував мій знайомий, директор театру, в якому сьогодні була грандіозна вистава, про яку я говорив. У концертній залі, під час вистави, впала величезна люстра. Є загиблі. Потрібно у цьому розібратись, такі речі просто так не відбуваються. 
Через кілька хвилин Кетрін, Даніель, Олівер та Домінік були в машині. Половину шляху детективи проїхали у напруженій різкій тиші, аж раптом Домінік наважився запитати:
-То... Може ви до ладу поясните, що трапилось? 
-До мене тільки що зателефонував директор театру, - зітхнувши, почав Даніель, - всі чули, що сьогодні має бути якась грандіозна вистава? Під час неї впала люстра у концертній залі. Поліція, звісно, вже працює на місці. Але містер Уайт, директор театру, попросив нас приїхати та розглянути цей випадок. У нього є підозри, що це сталося не випадково.
-А чому він зателефонував особисто до тебе, а не на екстренний телефон? - недовірливо запитав Домінік. 
-Він мій старий знайомий. 
-Зрозуміло... 
Автомобіль зупинився біля величної будівлі театру. Навколо було багато схвильованого та напруженого люду, поліцейських, лікарів, автівок та карет швидкої допомоги. Детективи вийшли із машини та крізь натовп попрямували до головного входу. Біля високих дверей їх чекав низенький, повний, літній чоловік, одягнений у брючний костюм. Він виглядав дуже наляканим та стурбованим. Чоловік, побачивши команду, пішов їм на зустріч. Підійшовши ближче, містер Уайт потиснув руку Даніелеві та сказав:
-Доброго вечора ще раз, орле. Я так радий, що ви приїхали. 
-Доброго, - відповів Даніель, - можете, будь ласка, провести нас до концертної зали? 
-Так, звісно, пішли за мною. 
Містер Уайт провів детективів до самої концертної зали, іноді "розганяючи" натовпи людей. Пройшовши до зали та побачивши масштаб проблеми, округлились очі. У самому центрі рядів глядацьких місць лежала величезна люстра. Верніше, її залишки. Усіх людей евакуювали. Травмованих забрала швидка допомога. Тіла загиблих теж забрали. Під ногами валялись осколки хрусталю, скла, якісь залізячки. Освітлення у залі було слабким, адже зазвичай його давала саме ця люстра, яка впала. Детективи уважно почали розглядати залу. 
-Як, кажете, вона впала? - запитав Даніель. 
-Просто зірвалася із кріплень, Орле, - відповів містер Уайт. 
-Не могла вона сама по собі зірватись, - промовив Олівер, - такі штуки кріпляться досить надійно. Як мінімум, ви би задовго до інциденту помітили б, що із нею щось не так. 
-Ото ж і я про те, - мовив директор, - хтось, схоже, добре постарався. 
-Скажіть, будь ласка, містер Уайт, - почав Даніель, - ви впевнені, що хтось зробив це спеціально? 
-Не можу точно сказати...
-Може ви недавно спілкувались з кимось підозрілим? Можливо він щось приховував, був агресивним? 
-Ні...
-Добре... Не покидайте, будь ласка, театр. 
-Як скажеш. 
Даніель кивнув, директор вийшов із зали. Раптом до детективів підійшов молодий хлопець у поліцейській формі та, із явною підозрою і обуренням, промовив:
-Ви хто такі? Вам хіба дозволено перебувати в залі? Ви не бачили, що тут стоїть забороняючий знак? 
Не встиг Даніель і слова сказати, як почувся досить знайомий голос. 
-Д`евід, не чіпай їх, це свої, - мовив Алан, підійшовши до детективів. 
Девід кинув обурений погляд на компанію, після чого промовив, відійшовши:
-Перепрошую.
-Ви теж тут? Привіт, - мовив Алан. 
-Привіт, так, - кивнув Даніель, - мені містер Уайт зателефонував та попросив нас приїхати. 
-А хто такий містер Уайт? - запитав Алан. 
-Директор театру. 
-А що це за Девід, доречі? - запитав Олівер. 
-Ай, помічника мені нового поставили. Він тільки після університету. Молодий, без досвіду, але хороший. Трохи різковатий, але слухає , бере мої слова до уваги. 
-То ти у нас тепер крутий?) - мовив Домінік, - із особистим помічником). 
-Ой, Дом, я тебе благаю, - сказав Алан. 
Всі тихо засміялись. Обстановка трохи розбавилась. 
-Так, давайте повернемося до діла, - мовив Даніель, - Алан, що ви знаєте? 
-Те саме, що й ви. 
-Ясно... - він на хвилину замовк, а потім промовив, - добре. Почнемо з того, для чого взагалі зкинули люстру? 
-Якщо її зкинули, - додав Домінік. 
-Ні, сама по собі із кріплень злетіла, - пробурмотів Олівер. 
-Ну... - почала Кетрін, - логічно, щоб зробити комусь шкоду. 
-Або містеру Вайту... - мовив Алан. 
-Уайту, - поправила Кетрін. 
-Уайту, або комусь із глядачів. 
-Або комусь з акторів, - мовив Домінік. 
-Ні, актори тут ні до чого, - промовив Даніель. 
-Чому? - запитав Алан. 
-Тому що, якби хотіли нашкрдити акторському складу, то скидали би якесь обладнання, що підвішано над сценою, а не люстру, яка висить над глядацькими місцями. Потрібно допитати глядачів, артистів та решту персоналу.
-Що, всіх?! - здивовано підняла брови Кетрін, - їх ж біля тисячі осіб вийде!
-Сказати, якщо хтось щось бачив підозріле, щоб розказали? - запропонував Домінік. 
-А ти впевнений, що кожен прийде і отак тобі все розкаже? - мовив Алан.
-Не впевнений... 
-Десь є список глядачів, які прийшли на виставу? - запитав Даніель. 
-Не знаю, - промовив Алан, - запитайся у... Містера Вайта? 
-Уайта, - повільно видихнувши, знову поправила Кетрін. 
-Так, Уайта. 
Даніель кивнув та, не довго думаючи, зателефонував директору театру. Слухавку одразу ж підійняли. 
-Так, Орле, кажи, що потрібно? - мовив містер Уайт. 
-У вас є список глядачів, персоналу та акторів? Людей, які були присутні сьогодні у театрі. 
-Так, є. Зараз надішлю тобі. 
-Добре, чекаю. 
Місиер Уайт поклав слухавку. Буквально через хвилину на телефон Даніеля надійшло повідомлення у вигляді документа Word. 
-Значить так, - почав детектив, дивлячись в телефон, - нам потрібно розділитись. Кетрін та Алан йдете передивлятись записи із відеоспостереження. Я допитаю директора театру. Алан, залу дослідили? 
-Ще ні. Поліцію викликав заступник директора. Містер... Уайт?.. - невпевнено мовив Алан, глянувши на Кетрін. 
-Так, - одобрюючи посміхнувшись, відповіда дівчина. 
-Так от, - продовжив поліцейський, - він наполегливо просив, щоб ми залу не оглядали, лише обгородили місце події та евакуювали звідси людей. Директор хотів, щоб це зробив ти. 
Даніель здивовано округлив очі, відвівши замислений погляд. 
-Гаразд... Тоді план дій міняється. Зараз я і Кетрін йдемо на допит. Потім Кетрін і Домінік ідуть досліджувати відеозаписи; а я, Олівер та Алан будемо досліджувати залу. 
-А нам що робити в цей час? - запитав Олівер. 
-Перегляньте список гостей. 
-Гаразд. 
-Потрібно ще, напевно, сказати людям, щоб не покидали приміщення театру., - промовила Кетрін. 
-Девід, - крикнув Алан, - йди сюди. 
Юнак негайно підійшов до поліцейського, уважно глянувши на нього. 
-Йди скажи іншим, щоб не давали розійтись людям. 
-Гаразд, - кивнув Девід, вийшовши із зали. 
-Добре... - мовив Даніель, - розпочинаємо роботу. Кетрін, пішли. 
Дівчина кивнула. Через секунду вони зникли за дверима зали. Детективи швидко дістались до кабінету директора. Він знаходився за кулісами, поруч із гримерками для артистів. Даніель коротко постукав у двері, буквально одразу ж почулось схвальне «увійдіть». Хлопець впевнено відчинив двері, пройшовши всередину. За старовинним столом, що стояв у центрі кабінету, сидів містер Уайт, нервово палячи цигарку. Побачивши детективів, він схаменувся та викинув цигарку у попільницю. 
-Орле, ти щось хотів? - поправивши піджак, запитав директор.
-Так. Ми хотіли поставити вам декілька запитань. 
-Звичайно, сідайте, - відсунувши два стільці та сівши навпроти, промовив містер Уайт. 
Детективи присіли за стіл. Запала кількасекундна тиша. Даніель на хвилю задумався, а потім промовив:
-Так, давайте з самого початку. Як це впринципі сталось? 
-Я не бачив. Під час вистави я знаходився за кулісами. Підбадьорював акторів, допомагав їм і так далі. Раптом зі сцени почувся крик однієї моєї акторки. Я не встиг зреагувати, як пролунав неймовірно голосний грохіт, який супроводжувався звуком розбитого скла і людським криком. Я виглянув з-за куліс та побачив жахливу картину, через яку ви зараз тут. 
-Можете, будь ласка, сказати, як звати акторку? - запитала Кетрін. 
-Лада Харінгтон. 
-На якому моменті самої вистави це сталося? - продовжував Даніель.
-На кульмінації історії.
-Може ви помічали до цього щось підозріле чи насторожуєче? Можливо навіть це було щось незначне та на перший погляд непомітне.
-Я не знаю...
-Дивна поведінка людей, незвичайні особи чи обставини? Нічого такого не було? 
-Не знаю, чи це якось може бути пов'язано, але... 
Він несподівано замовчав. 
-Продовжуйте. Будь-яка дрібниця може направити нас на правильну дорогу. 
-Я іноді непомітно виглядав з-за куліс і помітив, що два передніх місця були вільні. Зазвичай квитки на міцся в перших рядах розлітаються миттєво, а тут: вільне місце...
-Десь можна знайти інформацію про продані квитки? - запитала дівчина. 
-Так. Біля гардеробу є ще один так званий невеличкий прилавок. Там ми продаємо квитки, роздаємо флаєри до наступних вистав і так далі. У касира мажє бути ця інформація. 
-Це все? Ви більше нічого не помічали? - запитав Даніель. 
-Ні. Мені не сподобалась поведінка одного актора. У нього була головна ролю у сьогоднішній виставі. Він любить виступати перед людьми, оці всі овації в кінці вистави, оплески. Завжди залишається на позитиві і підтримує увесь акторський склад. Але сьогодні він був сам не свій. Постійно неуважний, замислений, як ніби наляканий. Це все. 
Кетрін та Даніель переглянулись. 
-Можете, будь ласка, сказати його ініціали? - мовила дівчина. 
-Ноел Еванс. 
-Скажіть ще, будь ласка, де ми можемо знайти цих акторів? 
-Вони всі мають бути у гримерках. Якщо там їх не буде - зателефонуєте мені, я їх знайду.
-Добре, дякую, - відповіла Кетрін. 
-Ви ні з ким не сварилися останнім часом? Можливо у вас є якісь недруги? - продовжував Даніель. 
-Ні. Не сварився точно. Явних недругів немає, але хто його знає, може мене хтось таємно недолюблює? 
-У вас є підстави так думати? 
Директор, почувши це питання, трохи розгубився, не знаючи що відповісти. 
-Добре... - промовив хлопець, встаючи з-за столу, - дякую за інформацію. Якщо ще щось буде потрібно - ми звернемося. 
-Звичайно. Я завжди допоможу. 
Даніель кивнув. Вони вийшли за двері,  залишивши містера Уайта одного. Хлопець не почав одразу йти до зали. Він замислено став, дивлячись в одну точку. 
-Ми... Йдемо? - запитала Кетрін. 
-Йдемо. Потрібно ще допитати тих двох акторів. Зателефонуй Оліверу і запитай чи вони закінчили перевіряти списки. 
-Угу. 
Дівчина дістала телефон і набрала номер Олівера. Слухавку одразу підійняли. 
-Так, - почулося по інший кінець дроту. 
-Ви завершили перевіряти списки? 
-Ще ні. 
-А... Як в цілому просувається? 
Олівер замовчав, згодом відповівши:
-З горем навпіл. 
-Зрозуміло...
-У вас що? 
-Йдемо на допит ще до двох людей. 
-Угу. Ясно. Це все? 
-Так. 
-Добре, телефонуйте, якщо щось станеться. 
-Обов'язково. 
Олівер перший поклав слухавку. Кктрін заховала телефон. 
-Що? - запитав Даніель. 
-Нічого. Як я зрозуміла все складно. 
-Добре... Йдемо. Ти допитаєш Ладу, а я Ноела. 
-Ти прямо запам'ятав їхні імена? 
-Так. Звичайні британські імена. Чому їх не запам'ятати? 
Дівчина потиснула плечима. Детективи направились до гримерок. 
Перевіривши три гримерки, Даніель, не знайшовши артиста, вже хотів телефонувати директору, як, йдучи йому назустріч, показався хлопець, скоріш за все - актор, адже він все ще одягнений у костюм свого персонажа. Даніель обвів його поглядом з ніг до голови та запитав:
-Перпрошую, ви не знаєте, де знайти Ноела... - він незручно замовчав, усвідомивши, що забув фамілію актора. 
Хлопець кілька секунд помовчав, чекаючи, коли Даніель продовжить свою мову. Зрузумівши, що його співрозмовник забув фамілію, актор промовив:
-Еванса? 
-Так. Ноела Еванса. 
-Це я. 
-Справді? Як чудово. Я детектив Даніель Бейкер, я хочу поставити вам кілька питань. 
Ноел злегка збентежився. Його очі нервово забігали. 
-Покажіть ваше посвідчення, - раптом промовив хлопець. 
-Звичайно. 
Даніель дістав із нагрудної кишені посвідчення, абсолютно спокійно показуючи його актору. Той, щось прискіпливо та уважно в ньому вичитуючи. Хлопець ще більше збентежився, сказавши:
-Ну... Гаразд. Але давайте тільки не тут. 
-Звісно. Яким приміщенням ми можемо скористатися? 
-Ідіть за мною.
Ноел направився до однієї із гримерок. Підійшовши до її дверей, він дістав ключ та відчинив її. Приміщення було невеликим, але й не дуже малим. Актор показав на стілець, запрошуючи детектива сісти. Даніель  вдячно кивнув, сівши на стілець. Ноел теж присів навпроти нього. Артист був збуджений, схвильований та дивний. Поки що детектив це списував на інцидент, який недавно стався. 
-Так... Почнемо, - промовив Даніель, - ви бачили, як впала люстра? 
-Ні. Я... Був тоді за кулісами, - похрустівши суглобами пальців, відповів актор. 
-Угу... У сам момент події ви були за кулісами? Так? 
-Так. 
-Чим супроводжувалося падіння? Можливо якісь незвичні звуки, чи ще щось? 
-Жіночий крик, тріск, грохіт. Нічого незвичайного не було. 
-Може ви спілкувалися із кимось до вистави? Не було нічого підозрілого? 
Ноел злегка напрягся. Його очі знову розгублено забігали кімнатою. 
-Ні, - впевнено відповів хлопець. 
Даніеля не влаштувала ця відповідь. Йому здалось, що хлопець переживає не просто так. 
-Справді? Чому ж ви так хвилюєтесь, відповідаючи на мої запитання? 
-З чого ви взяли, що я хвилююсь? 
-Тремтячий голос, хрустіння пальцями, розгублений погляд, підозри в мою сторону. Хоча, знаючи, що ви актор, це трохи дивно, адже вам би вистачило акторської гри, щоб приховати це.
Ноел ще більше розгубився. Він випрямив спину і відповів:
-Вас це не стосується.
Даніель просканував його строгим поглядом, від якого у актора вкотре пішли мурашки по спині. 
-Не стосується? - підійнявши брову, перепитав Даніель. 
-Так. Це особисте. 
-Ясно. Причина вашого понурого настрою перед виставою - теж особисте? 
-Звідки ви знаєте? 
-Вас це не стосується, - відповів Даніель, злегка кривляючи слова Ноела. 
-Так. Причина мого поганого настрою теж особиста. 
-На вашу думку, інцидент стався випадково, чи це все хтось підлаштував. 
-Я не знаю. 
-У вас немає навіть найменших здогадок?
-Чому ви мене про це запитуєте? Я актор, детектив тут ви, це ваша робота з'ясовувати причину нещасного випадку, а не моя. 
Ця фраза прозвучала настільки зухвало, що у Даніеля аж очі на лоба полізли. 
-Чому ви мені грубите? - спокійно запитав детектив. 
Актор раптом замовк, відвівши погляд та винувато промовивши:
-Пробачте. Це було на емоціях. 
-Я розумію. Як я бачу, ви мені більше ні на що не відповісте? 
-Я б відповідав, але, на жаль, нічого не знаю. 
«Угу. Не знаєш. Охоче вірю», - подумав Даніель. 
-Добре. Можете, будь ласка, дати свій номер телефону? 
-Навіщо? 
-Щоб я міг з вами зв'язатися. 
Актор нехотя продиктував свій номер телефону. Даніель подякував та направився до виходу. Відчинивши двері він, дещо згадавши, сказав:
-І ще, прохання до кінця розслідування не покидати кордони міста. 
-Добре, - незадоволено відповів Ноел. 
Даніель повернувся до зали. Кетрін вже була там. Детективи стояли під сценою та розмовляли між собою. Хлопець зацікавлено підійшо в до них. 
-Які новини? - запитав Даніель. 
-Ніякі, - відповіла Кетрін, - Лада, по факту, нічого такого не знає. Вона лише бачила сам момент падіння і все. 
-Справді? А як вона спілкувалась?
-Нормально. Вона, звичайно, була ще злегка перелякана, але усіма силами старалась цього не показувати. Мені вона не здалась якоюсь підозрілою. 
-А в тебе що? - запитав Алан. 
-Актор, якого я допитував - Ноел, поводив себе дуже насторожуюче. 
-Насторожуєче? - перепитала дівчина. 
-Так. Він був дуже нервовий і, чомусь навіть не старався цього приховувати. Ну, або в нього це просто не виходило. 
-Не виходило? Серйозно? Він ж актор, ні? - недовірливо хмикнув Домінік. 
-Він постійно щось недоговорював, на половину моїх питань взагалі не відповів, сказавши, що це "особисте". А в кінці нагрубив мені. 
-Як його ім'я? - запитав Олівер. 
-Ноел Еванс. 
-Дивно... Моя сестра знайома з ним особисто, в житті він, за її словами, взагалі не такий. 
-Яка із твоїх трьох сестер?) - запитав Алан. 
Олівер посміхнувся. 
-Молодша. Меган). 
-Звісно, - продовжував Даніель, - поки що ще рано робити висновки, але мені він не сподобався. Добре... Ви опрацювали списки гостей? 
-Так, - відповів Олівер, - було декілька підозрілих особ, але ми все звірили. 
-Ясно... - він замовчав, щось обдумуючи, а потім продовжив, - значить далі план дій такий: Кетрін та Домінік йдете до камер відеоспостереження, всі решта оглядаємо залу. 
-А де знайти камери?
-І якщо вони взагалі тут є, - пробурмотів Домінік. 
-Є. Ми поки сюди йшли я штук три точно бачив, - відповів Алан. 
-Зателефонуйте директору. Зараз я надішлю його контакт. 
Дівчина кивнула. Вони з Домініком покинули залу. Кетрін швидко з'ясувала де знаходилося відеоспостереження. Але довелося йти до містера Уайта по ключ від кабінету. Дівчина відімкнула двері. Це було душне, запорошене приміщення. На стінах внизу та вгорі була пліснява, стояв неприємний запах. Кетрін із деякою огидою проййшла всередину, зачинивши за собою двері. 
-Шикарне місце для роботи... - пробурмотів Домінік.
-І не посперечаєшся... 
Дівчина сіла за стіл, на якому стояв комп'ютер. Вона увімкнула його і, схоже, машина була вже старою, адже мала застарілий варіант корпусу і працювала дуже повільно. Через деякий час комп'ютер, все ж таки, увімкнувся та завантажив потрібну папку. Кетрін відкрила відеозаписи та почала нашвидкоруч шукати потрібні. Комп'ютер не завжди піддавався. Іноді скакала мишка, іноді зависав екран. Це трохи дратувало і, звісно, заповільнювало увесь процес. 
-От... Зараза! - нервово стукнула кулаком по столу дівчина. 
-Ша. Спокійно. Нерви - то погано, - промовив Домінік, який стояв позаду, - давай краще подумаємо: що нам конкретно потрібно?
-Нам потрібно подивитися відеозапис з самого моменту падіння люстри. Та, якщо вийде, знайти відеозапис із можливою причиною її падіння. 
-Давай спочатку подивимось відеозапис із моменту падіння. Його легше знайти, так ми зекономим більше часу. 
-Гаразд. 
Кетрін відшукала потрібний відеозапис та увімкнула відео на увесь екран. Показалась освітлена сцена, повна зала людей. Люстра висіла непорушно. Раптом, десь на сьомій хвилині відеозапису на балці показалась чиясь тінь. На цьому моменті Кетрін та Домінік переглянулися, почавши уважніше дивитись відео. Постать повільно, проте дуже впевнено рухалась до місця, де висіла люстра. Люди в залі та на сцені поводили себе як зазвичай, не придаючи значення людині під стелею.
-Чрму вони не звертають на нього уваги? - запитав Домінік. 
-Із зали його, скоріш за все, не видно, - припустила дівчина. 
Тінь під стелею, притихши, насторожено чекала чогось. Вона уважно слідкувала за ходом вистави, ніби стараючись нічого не пропустити. У момент, коли заграла голосна музика, постать почала щось робити із кріпленнями. Раптом люстра надірвалась, різко дьоргнувшись вниз. Тінь спритно відступила назад, дивлячись на результат своєї праці. Канати, які теж тримали люстру, увірвались практично одночасно в майже одному й тому самому місці.  Люстра впала вниз, забравши життя багатьох невинних людей, серед яких були діти... Побачивши це видовище, душа хотіла кричати від болі та жалю. Серце, здавалось, не витримає та просто розірветься навпіл. Кетрін відчула, що зараз заплаче. Дівчина повільно видихнула, стараючись оволодіти собою та сконцентруватись на розслідуванні. 
-Він... Зламав кріплення? - здивовано запитав Домінік. 
-Мені здається, чи говорили, що люстра надірвана на живому? На мою думку, щоб дійсно так її зламати, потрібні важкі та гучні інструменти. А він зробив це просто під час вистави, практично безшумно. 
-Зателефонуй Даніелю. Вони там, нехай оглянуть кріплення люстри та канати. 
Кетрін дістала телефон та почала телефонувати детективу.
Даніель обернувся до Алана та Олівера та, дістаючи рукавички, промовив: 
-Що ж, панове, будемо приступати до роботи. 
Хлопець зробив кілька кроків назад, огоянувши всю "картину". Він задер голову та, прищурившись, подивився на стелю. Практично під самою стелею проходили дві грубих дерев'яних балки. У місці, де вони перетинались, схоже, висіла та сама люстра, адже звідти звисали частини кріплень. Тікож із кожної стіни високо звисали шматки розірваного тросу, який теж її тримав. 
-От... - промовив Даніель, прикро нахмуривши брови. 
-Що таке? - запитав Олівер, оглянувшись на нього. 
-Потрібно ще оглянути залишки кріплення, так буде легше зрозуміти як люстру зкинули вниз. Але як ми туди доберемось? 
Алан підійшов до Даніеля, теж вдивляючись в стелю. 
-Там ж є балки, - мовив поліцейський. 
-І що? Ти хочеш, щоб я ліз по них? Ні, дякую, мені мій хребет ще цілим потрібен.
Алан підійняв брови та, зітхнувши, відійшов в сторону. Даніель залишився стояти непорушно, все ще розглядаючи балки. 
-Даніель, потім щось придумаєш, - почав Олівер, - наша задача зараз оглянути саму залу. 
Хлопець зітхнув та, махнувши рукою, прийнявся до роботи. Детективи тривалий час блукали залою, нічого, поки що, не знайшовши. Несподівано Алан запитав:
-О, доречі, Даніель, я, щось, упустив один момент. Коли ви з Кетрін почали зустрічатися? 
Олівер тихо зареготав, почувши питання поліцейського. Даніель теж посміхнувся та сказав:
-Більше місяця. Ти де був увесь цей час? 
-Запрацювався, схоже... - погладивши шию, мовив Алан. 
-Я бачу: комусь пора у відпустку), - промовив Олівер. 
Поліцейський схвально кивнув, сказавши:
-Що ж... Радий за вас. Коли я дочекаюся вашого весілля?)
Даніель тихо засміявся. 
-Не хвилюйся, дочекаєшся). 
-Обіцяєш?)
-Угу). 
У цей момент до зали забіг Девід. Юнак, пірнувши під огороджувальною стрічкою, підбіг до Алана, зі словами:
-Я передав ваші слова іншим. 
-І що? 
-Театр, поки що, майже ніхто не покидав, не дивлячись на численні обурення людей. Лише травмовані особи.
-Добре. Дякую. 
Хлопчина якось незрозуміло зам'явся, хочучи ще щось запитати, але вагаючись. 
-Що таке? - запитав поліцейський. 
-Для мене більше немає ніякої роботи? 
-Поки що ні. 
-А чому? - втрутився Даніель, - нехай ось пробує залу оглядати. 
Алан оцінюючим поглядом подивився на свого помічника, роздумуючи над словами друга. 
-Ну... Добре. Пробуй. Тільки обережно. 
-Звичайно! - стараючись не показувати свою радість, відповів Девід. 
-У тебе рукавички є? 
-Є. 
-Добре. 
Через годину роботи у залі не знайшлось ніяких зачіпок. Детективи зібрались біля сцени та розчаровано дивлячись на одне на одного. 
-Я не вірю, що ми не знайдемо ні одної зачіпки на місці події, - роздратовано промовив Алан, стистувши кулак.
Даніель зажурено відвів погляд. Раптом у задній кишені джинсів завібрував телефон. Хлопець одразу дістав його та підійняв слухавку. 
-Кетрін? - промовив детектив. 
-Даніель, ви нічого не знайшли? 
-Ні...
-Ясно... Потрібно, щоб ви обдивилися канати та залишки кріплення люстри, яке впало разом з нею. Також на кріпленні можуть бути відбитки пальців, бо людина, яка це зробила, скоріш за все, добряче його замацала.
-Добре. Зрозумів. Залишайся на лінії.
-Що? - одразу ж запитав Олівер. 
-Потрібно оглянути канати і кріплення. 
-Для того, щоб їх оглянути, - почав Алан, - потрібна драбина. Люстра зроблена переважно зі скла і хрусталю. Вона впала із феноменальної висоти. Якщо зараз її почати рухати, вона може запроста розвалитись. 
-Я можу знайти драбину, - втрутився Девід. 
-Йди, - відповів поліцейський. 
-Кріплення огляну я, - мовив Даніель, - Олівер - канати. А Алан буде мене страхувати, про всяк випадок. 
Хлопці одночасно кивнули. Олівер пішов у бік одного із обірваних канатів. Девід відносно швидко дістав драбину. Задиханий він увійшлов із нею до зали. Алан та Даніель вже стояли біля люстри. Хлопчина підійшов до них. 
-Куди її ставити? - запитав помічник. 
-Не знаю... - відповів Даніель, дивлячись на люстру, - Алан? 
-На мою думку, найбезпечніше буде із протилежного боку. Там і дістати буде легше, і менша вірогідність, що вона завалиться. 
-Тобто ставити по той бік? - запитав Девід. 
-Напевно... - відповів Даніель. 
Юнак обійшов люстру та обережно поставив драбину, вибравши менш небезпечне місце. Алан підійшов до Даніеля, забрав у нього телефон та, притримуючи драбину, промовив:
-Лізь. 
-Тільки я тебе прошу, не впади звідти, - промовила Кетрін, яка все ще була на зв'язку. 
-Обов'язково, - відповів їй хлопець. 
Даніель глянув вверх, потім опустив погляд вниз та, вдихнувши повні груди повітря, почав повільно підійматися нагору. Акуратно... Сходинка за сходинкою... Раптом детектив зашпортався. Він рефлекторно міцно схопиввся за драбину, стараючись втриматись на ній. 
-Даніель! - різко мовив Алан, сильніше тримаючи драбину.
На цей крик Олівер, який оглядав канати, теж збудоражено обернувся. 
-Що там таке?! - крикнула Кетрін, почувши якусь незрозумілу метушню. 
Даніель тихо судомно видихнув, сам трохи злякавшись. Він обережно спустився на сходинку вниз, ставши на ню двома ногами. 
-Все нормально. Заспокойтесь, - промовив Даніель. 
Він підійнявся на найвищу сходинку, починаючи оглядати кріплення люстри. Кріплення, як раніше всі говорили, не було розірване "на живому". Воно було дуже розумно зламано. 
-Алан? - промовив Даніель. 
-Що? 
-Воно не розірване. Воно зламане. Дуже розумно і вміло зламане. 
-А відбитки пальців? 
-Їх тут немає. Наш красунчик, схоже, робив все в рукавичках, - роздратовано та розчаровано відповів детектив. 
-Сфотографуй кріплення, - промовив Алан. 
-Я тобі свій телефон віддав, розумник. 
Із слухавки почулося іронічне хмикання Домініка. 
-То спустись і візьми мій. 
Даніель цмакнув язиком та, зітхнувши, спустився на кілька сходинок вниз. Поліцейський подав другу телефон, злегка привставши навшпиньки. Детектив підійнявся назад та зробив кілька фото, міняючи ракурс. 
-Алан, - раптом промовила Кетрін, - канати вже обдивились? 
-Не знаю... Зараз. Олівер! 
Хлопець, почувши, що до нього звертаються, одразу ж обернувся, запитально подивившись на поліцейського та чекаючи продовження його репліки. 
-Ти оглянув канати? 
-Ну... Так, так оглянув. 
-Оглянув, - відповів Алан Кетрін. 
-Можеш дати йому слухавкку? - попросила дівчина. 
-Звісно. Секунду. 
Поліцейський ще раз окликнув Олівера, щоб той прийшов і взяв телефон. Хлопець, не гаячи часу, підійшов до Алана, забрав пристрій та відійшов в сторону. 
-Що? - запитав Олівер. 
-Канати?.. - очікувально промовила дівчина. 
-А, ти про це... Вони обрізані... Ну... Як пояснити... Частина канату у розрізі виглядає так, ніби його хтось рівно обрізав, а частина, ніби він обірвався сам. Так виглядають усі чотири канати. 
-Зрозуміло... Даніель закінчив з люстрою? 
Олівер оглянувся на друга, відповівши:
-Так, закінчив. 
-Добре. Ми теж все. Зараз прийдемо і все розкажемо. 
-Гаразд. 
Кетрін поклала слухавку. 
Невдовзі всі зібралися у залі. 
-Кріплення дуже розумно зламано, - почав Даніель, - схоже, людина, яка це зробила, розбирається в такому. Тому що особисто я не знаю як так можна було це зробити. 
-Тим більше під час вистави, - додала Кетрін. 
-Вистави? 
-Ми знайшли сьогоднішній відеозапис. Кріплення зламали на концерті. 
-Це було зроблено дуже тихо, - продовжив Домінік, - не було чутно ніяких звуків і люди знизу, напевно, не помітили людину під стелею. 
-Ясно... 
Даніель замовчав. 
-У тебе що, все? - здивовано запитала дівчина. 
-Так. Просто зламане кріплення. Відбитків пальців там немає. Що з канатами? 
-Їх підпиляли до вистави. За день, - мовила Кетрін. 
-Ви також знайшли запис? - мовив Даніель. 
-Так. 
-Тоді все сходиться, - почав Олівер, - я оглядав канати. Одна його частина рівно розрізана, ніби під лінійку. А інша виглядає так, ніби сама розірвалась. 
-Тоді все логічно складається, - почав міркувати Алан, - канати підрізали до цього, тому що, якби це робили теж під час вистави, довелося б висунутися з-за балки, тоді б зловмисника було б видно. Якби канати не були підпиляні, люстра б ненадовго втрималась, і люди, які сиділи під нею, встигли б втекти. 
-Потрібно глянути на ті балки, - мовив Домінік, - туди, напевно, є хід. 
-Завтра, - промовив Даніель, - а на сьогодні все. 
-Потрібно зараз зайти ще на касу, де квитки продають, пам'ятаєш? - сказала Кетрін, звертаючись до Даніеля. 
-Вона при виході, зараз по дорозі заглянем.   
-Добре. 
-Все? Йдемо? - оглянувши всіх запитальним поглядом, перепитав детектив. 
-Йдемо, - відповів за всіх Алан. 
Люди почали розходитись. Працівники поліції теж. Касир, як виявилось, також вже поїхала додому. Тому інформацію про квитки теж вимушено відклали на завтра. Директор теж відправився додому, побажавши детективам "доброї ночі". Театр закрили. Годинник показував пів на десяту. Девід викликав собі таксі та поїхав додому. Алан, Олівер, Кетрін, Даніель і Домінік стояли біля автомобіля детективів і ще про щось розмовляли. 
-Все, навпевно, пора роз'їжджається по домівкам, - раптом промовив Даніель, глянувши на свій наручний годинник, - завтра зустрічаємося тут о восьмій годині , так? 
-Слухайте, - почав Алан, - не хочете заїхати до мене на чай? 
-Дякую за запрошення, але це пізно, - відповів Даніель. 
-Я знав, що ти так скажеш), - мовив Алан, - не надовго. Це не дуже пізно. Ти ж заєш, що звідси недалеко. Рейчел буде вас рада бачити. 
-Ну. Гаразд. На годинку. 
-Я не зможу, - відповів раптом Домінік. 
-Чому?( - запитав Алан. 
-Джейн погано. Вона в аптеку просила зайти. 
-А що сталось? 
-Та... 
Домінік на мить замовчав, а потім промовив: 
-Вагітна вона. 
-Серйозно?! 
-Так). 
-Клас... Сьогодні день сюрпризів?)
Всі присутні розсміялись. 
-Ну молодці), - мовив Алан, - мої вітання). 
-Дякую). 
-Дом, сідай з нами, - мовив Даніель, - підвеземо тебе до найближчої аптеки, а звідти таксі викличеш. 
-Гаразд. 
Друзі підвезли Домініка до аптеки, а самі розвернулись та звернули у одну вуличку, де були розташовані приватні будинки. Даніель зупинив машину біля одного із них. Будинок був шикарний. Двоповерховий, з великим подвір'ям. Алан провів всіх до будинку. Він люб'язно відчинив двері перед друзями, запрошуючи їх всередину та зайшовши останнім. 
-Рейчел! - крикнув Алан, - ми вже є!
-Я чую). Зараз йду!)
Із дверного отвору, що був навпроти вийшла жінка середнього зросту. Вона була одягнена у об'ємний спортивний костюм. У її очах янтарного кольору загорівся дружелюбний вогник. Вона заклала пасмо розпущеного, русого та злегка хвилястого волосся за вухо. 
-Привіт). Рада всіх бачити). Чайник зараз закипить, хто що буде пити?) Чай чорний, зелений; кава?
-І тобі привіт, Рейчел), - посміхнувся Даніель, - чорний чай. 
-Нам з Олівером зелений, - відгукнувся Алан. 
Рейчел кинула зацікавлений погляд на Кетрін. 
-Я тебе раніше не бачила... - замислено промовила жінка. 
-Рейчел, знайомся, - почав Даніель, - це моя дівчина та член нашої команди Кетрін Тейлор. Кетрін, це Рейчел Едеван, дружина Алана.
-Ке-е-етрін... Приємно познайомитись).
-Взаємно). 
-Що пити будеш?)
-Чорний чай). 
-Чудово). 
Рейчел зайшла в одні з дверей, вірогідно - кухню. Алан, Даніель та Олівер пішли у вітальну. Кетрін ж вирішила піти на кухню до Рейчел. Жінка клопоталася навколо плити, засипала заварку в чашки, накладала на блюда печива та цукерок. 
-Тобі допомогти?) - запитала дівчина, підійшовши ближче. 
-Ні, дякую). На кухні я звикла робити все сама. Сідай за стіл). 
-Впевнена? Я все ж таки могла б допомогти. 
-Впевнена). 
-Ну добре). 
Кетрін відсунула стілець від столу та сіла, спостерігаючи за жінкою.
-То ви з Даніелем пара?) - раптом перепитала Рейчел. 
-Так). 
-Як ти можеш терпіти його характер?
Дівчина розсміялась.
-Ти настільки з ним добре знайома?)
-Так. Відколи знайома з Аланом, відтоді й з ним. А це вже більше п'яти років. Я, доречі, так смішно з Аланом познайомилася.
-Як? 
-Ой, я йшла парком, він сидів на лавці, випрямивши ноги. Я ні на що тоді не звертала уваги, бо спішила на пари в університет. Проходжу я, значить, повз нього, перечіплююсь через його ногу й ледь не падаю. Він одразу спохватився, почервонів, почав ловити мене. Потім ми з ним...
«Як і говорили хлопці... Говірка і дружелюбна)», - подумала Кетрін. 
-...от тае і вийшло, - завершила свою розповідь жінка. 
-Цікаво).
-Розкажи но щось про себе, - промовила жінка. 
-Про себе?.. 
-Так). Хочу краще тебе знати).
-Ну... Я італійка. 
-Справді? - здивовано хлопнула віями Рейчел, - а фімілія британська...
-У мене прадідусь по татові лінії був британцем. 
-Он воно що... Класно). Тобто ти знаєш італійську?)
-Звичайно). 
-Ва-а-ау! Скажи щось італійською! Будь ласка. 
-Sei una donna molto bella e gentile.  Alan è fortunato con sua moglie). 
Жінка замислено перебирала в голові її слова, невдовзі сказавши:
-Я зрозуміла з цього лише "Алан"...
Кетрін дзвінко засміялась. 
-Переклади, будь ласка, те, що ти тільки що сказала. 
-Ти дуже красива і ніжна жінка. Алану пощастило з дружиною).
-Ой, ти мене бентежиш... 
-Всього ли говорю правду).
-Італійська така гарна мова... Скажи ще щось.
-Що?
-Ну не знаю... Вірш.
Дівчина замислилась, відвівши погляд. Невдовзі вона, дещо згадавши, почала:
-La donna mia non ha gli occhi di sole;
Più porpora ha il corallo del suo labbro;
La neve è bianca, e il petto suo marrone;
Fili i capelli, ha neri fili in capo.

Io di rose ne ho viste, rosse e bianche,
Ma non vedo tai rose sulla guancia;
E più gradevol aura in aria spande
La rosa, di quel puzzo che lei emana.

Amo udirla parlare, ma so bene
Che la musica ha un suono assai più dolce;
Certo che incedere di dea non tiene;
Quando cammina, i piedi pesta e torce...
Дівчина виразно та емоційно розказувала сонет, міняючи інтонацію, роблячи паузи, де потрібно. Рейчел стояла біля стільниці із замріяним виразом обличчя, хоч нічого не розуміючи, але всеодно уважно слухаючи Кетрін, насолоджуючись красою італійської мови.
-...Eppure, la mia amata è assai più rara
d'ogni lei falsamente celebrata.
-Чарівно... Просто фантастика... - заливаючи заварку окропом, вражено промовила жінка, - що це за вірш?
-Секрет).
-Шкода(.
Вона поклала чайник на місце, витерши невелику калюжу води, яка випадково утворилася на стільниці. Поклавши губку на місце, Рейчел промовила:
-Все. Чай готовий. Йдемо у вітальню до хлопців. 
-Тобі допомогти це занести? - запитала Кетрін, підійшовши до неї.
-Було б непогано). Бери піднос із солодощами, а я із чашками візьму. 
-Давай. 
Дівчата, взявши підноси, пішли до хлопців, Рейчел спереді, Кетрін - позаду. Увійшовши до вітальні, вони побачили розслаблених Алана, Даніеля та Олівера, які сиділи на дивані, байдуже про щось спілкуючись та періодично сміючись. Дівчата поклали підноси на стіл. Хлопці, побачивши їх, одразу сіли за стіл. Кетрін та Рейчел також посідали. 
-Розказуйте, як у вас справи, - одразу ж мовила жінка, - щось нове розслідуєте?
-Угу, - кивнув Даніель, - в театрі у концертній залі впала люстра.
Рейчел приклала руку до грудей, стурбовано цмакнувши язиком. 
-Як?( - засмучено запитала жінка. 
-От в цьому ми і розбираємся, - промовив Алан, знімаючи обгортку із цукерки.
-Тебе знову цілими днями вдома не буде?( - ще більш сумно запитала Рейчел. 
-Ну чому цілими днями, золотко? Я буду з'являтися вдома, не переживай.
-Угу. Знаю я тебе. Коли я лягаю спати - тебе ще нема вдома. Коли я прокидаюсь - тебе вже нема вдома(.
Всі засміялись.
-Так воно, на жаль, іноді і є(, - теж злегка посумнілим тоном, промовив поліцейський.
-А у вас як справи? - запитав Олівер, зробивши ковток чаю.
-Та так і є. Його постійно вдома нема, а я сижу тут одна(, - відповіла жінка. 
-Ти ж ніби на роботу влаштувалась, - почав Даніель, - звільнилась?
-Так. 
-Чому? 
-Не вжилась в колектив...
-Розумію... - відвівши погляд, сказала Кетрін.
-У нас для вас є новина, - раптом промовив Алан. 
-Мені уже не терпиться почути), - промовив Даніель. 
-Рей! - кивнув їй чоловік. 
Жінка сором'язливо посміхнулась, характерно закладаючи пасмо волосся за вухо. 
-Я вагітна), - невдовзі промовила жінка. 
Всі здивовано підняли брови, дивлячись прямо на Рейчел та іноді кидаючи радісні погляди на задоволеного Алана.
-Як ти там казав, - промовив Олівер, - день сюрпризів?)
Компанія розсміялась.
-Наші вітання), - усміхнуно мовив Даніель, - і як давно ви цю новину приховували?)
-Чотири місяці, - відповіла Рейчел. 
-Як це Алан з радості не проговорився?) - запитав Олівер. 
Поліцейський засміявся.
-Мене навчили секрети тримати).
Друзі продовжували мило, невимушено спілкуватись. Це була приємна серцю, дружня розмова. Хтось продовжував жартувати, хтось розповідав свої історії з життя, хтось мовчки слухав, іноді сміючись зі всіма. На такій веселі ноті Алан і Рейчел провели детективів до машини, і ті, в душі не бажаючи покидати дім Едеванів, поїхали додому. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше