38

Лана

Я ненавиділа цю зустріч ще до того, як вона почалася.

Щойно Стас сказав, що Грачов буде тут з хвилини на хвилину, у мене в грудях стиснулося щось важке, наче хтось впихнув всередину шматок свинцю. Я не хотіла його бачити.

Не хотіла чути його голос.

Не хотіла навіть перебувати в тому ж приміщенні, що й він.

Але життя – цікава штука. Ти можеш зневажати когось до кісток, а потім в один момент опинитися в ситуації, де тобі потрібна його допомога.

Грачов…

Я навіть батьком його назвати не могла.

Не те щоб він ним колись був.

Людина, яка просто приходила, коли їй було зручно.

А потім пішла.

Пішла і залишила мене з мамою, наче ми були непотрібними речами, від яких можна легко позбутися.

І найгірше було навіть не це.

А те, що маму це зламало.

Вона була сильною жінкою. Дуже сильною. Але навіть найсильніших можна зламати.

Вона любила його.

Любила до останнього подиху.

А він?

А він просто перестав існувати в нашому житті.

Жодного дзвінка. Жодного листа. Жодного натяку на те, що він хоч раз за всі ці роки думав про нас.

Потім вся ця історія з Максом. Я думала, що та зустіч була останньою.

І ось тепер він просто з’являється знову.

Наче так і треба.

Наче нічого не було.

Я стискаю кулаки, навіть не усвідомлюючи цього.

— Лано, — Марат кладе руку мені на плече, трохи нахиляючись до вуха. — Дихай.

Я розтулила губи і тільки тоді зрозуміла, що тримаю щелепу так міцно, що аж зуби зводить.

Дихай.

Добре.

Глибокий вдих.

Повільний видих.

— Я в нормі, — бурмочу.

Марат нічого не відповідає, але його погляд каже більше, ніж будь-які слова.

Він бачить, що я не в нормі.

Та й як я можу бути в нормі, коли ось-ось сюди зайде людина, яка свого часу просто викинула мене з голови, наче сміття?

Що я маю йому сказати?

Що він мені скаже?

Чи буде цей грьобаний спектакль з боку Грачова?

Можливо, зараз він буде удавати, що я його донька? Що ми рідні люди, які просто… довго не бачилися?

Або він навіть не приховуватиме, що я для нього – ніхто.

І знаєте що?

Другий варіант мене влаштовує більше.

Я швидко кліпаю, позбуваючись цих думок, і піднімаю голову, щойно лунає звук машини, що зупиняється біля будинку.

Він тут.

Чорт забирай.

Грачов тут.

Я ще навіть рота не встигла відкрити, як Грачов заходить, дивиться прямо на Марата і з ходу видає:

— Мені не подобається, що ти спиш з моєю донькою.

Я… ЩО?

Я мало не захлинулася власним повітрям.

Марат тільки криво посміхається.

— А мені не подобається, що ти колись вирішив, що можеш просто зникнути з її життя. І що, тепер ми будемо обговорювати, кому що не подобається?

Грачов дивиться на нього з холодною оцінкою.

— У мене на неї інші плани.

От тепер у мене реально підгорає.

— Перепрошую, що? — я різко повертаюся до нього, перехоплюючи його погляд.

Грачов навіть не кліпає.

— Лано, я б радив тобі не кидатися в такі відносини, які не принесуть тобі жодної користі.

О БОЖЕ, НЕВЖЕ ВІН СЕРЙОЗНО?!

Марат повільно видихає, і я вже бачу, як у нього починає смикатися щелепа.

— То ти, виходить, з’явився в її житті зараз, після стількох років, щоб розказати, з ким їй спати?

Грачов не звертає уваги на тон Марата.

— Я не для того сюди приїхав, щоб бачити, як вона витрачає свій потенціал на якісь безглузді стосунки.

— Це не твоє грьобане діло! — у мене здається зараз очі кров’ю наллються від злості. — Ти не був у моєму житті! Тебе не було, коли ти мені реально був потрібен, а тепер ти приходиш і роздаєш накази?!

Грачов на мене дивиться майже з розчаруванням.

— Ти така ж емоційна, як твоя мати.

Ох.

ОХ ТІЛЬКИ НЕ МАМА.

Я навіть на місці завмерла.

Знаєте, є такі моменти, коли злість настільки накриває тебе, що навіть не можеш її випустити?

Коли ти знаєш, що варто тобі зараз щось сказати або зробити — назад дороги вже не буде?

Ось це саме такий момент.

Марат переводить погляд з Грачова на мене. І по його очах видно, що він розуміє: я зараз або закричу, або виб’ю зуби цій людині.

І, чесно?

Другий варіант мені подобався більше.

— Так, годі, бл*дь, — голос Стаса ріже повітря, як ніж.

Я різко переводжу погляд на нього. Стас виглядає так, ніби от-от піде по стінах від злості.

— Ви що, справді зараз будете про це говлрити ? — він зиркає спочатку на мене, потім на Грачова, потім на Марата. — Вам не здається, що у нас є питання важливіше?

Ми мовчимо.

Стас фиркає і кидає в повітря одне слово:

— Савчук.

Напруга в кімнаті змінюється.

Грачов смикає кутиком губ.

— О, так, — каже він повільно. — Оце вже тема, яку варто обговорити.

Марат все ще стискає кулаки, але киває.

Я переводжу подих, змушую себе трохи заспокоїтись.

Гаразд.

Це справді зараз головне.

— Які у нас варіанти? — питаю я, схрещуючи руки на грудях.

— Їх не так багато, — бурмоче Стас. — Савчук не дурень. Він не сидить в одному місці, у нього до біса охорони, він зв’язаний з купою людей, які йому винні. Ми не можемо просто взяти і завалити його.

Марат кидає на мене погляд, а потім додає:

— Але ми можемо його вивести.

Грачов хмикає.

— Ви навіть не уявляєте, наскільки це складно.

Я стиснула губи.

— Ти тут, отже, допоможеш, так?

Він дивиться на мене задумливо.

— Залежить…

— Від чого?

— Від того, наскільки ти готова робити те, що потрібно, а не те, що ти хочеш.

Я стискаю щелепи.

— Я готова.

Грачов всміхається, але в його очах немає тепла.

Я дивлюсь на фото, яке Грачов кинув на стіл. Жінка і хлопчик. Виглядають звичайними, цивільними, не схожими на людей зі світу Савчука. Але якщо вони тут, значить, не просто так.