36

Марат

Паша сказав, що Левченко живе у звичайній квартирі. Нічого надто дорогого, ніякої охорони, бо хто ж, бл*дь, буде шукати його у типовій багатоповерхівці?

Будинок, до якого ми під’їхали, був таким же, як сотні інших у цьому місті. Старий, сірий, облуплений. Під’їзд темний, воняє сечею та сирістю, двері з вибитим склом. Ліфт не працює, як і в більшості таких місць.

Квартира Черепа — на четвертому поверсі. Не занадто високо, але й не перший, щоб можна було просто вибити вікно і зайти.

Ми діяли тихо.

Зброя в руках, глушники прикручені. Я попередив Лану, що якщо щось піде не так — ніяких зайвих звуків, ніяких тупих ривків.

Вона лише презирливо фиркнула, але я знав, що почула.

Двері ми відкрили без проблем. Замки в таких дверях зазвичай стандартні, а я вже давно навчився, як з ними працювати.

Всередині темно. Пахне перегаром і дешевими чоловічими парфумами.

Череп навіть не встиг піднятися з дивану.

— Що за нах…? — Він рвонувся, але вже в наступну секунду опинився на підлозі, моє коліно вперлось йому між лопатки.

— Рухатимешся — ляжеш тут назавжди. — Я натиснув дулом йому на потилицю.

Завмер.

Розумний хлопець.

— Що за херня?! — просичав він, важко дихаючи.

Лана зачинила двері й повільно підійшла ближче.

Її пальці стискали пістолет, очі блищали холодною люттю.

Вона була готова вбити.

Я знав цей погляд. Бачив його у дзеркалі, коли дивився на себе.

Я не збирався дозволяти їй зробити цю помилку.

Тому я взяв справу в свої руки.

— Що сталося з Максом?

Череп лише глузливо хмикнув.

Я натиснув сильніше.

— Слухай, ти, бл*дь, не в тому становищі, щоб корчити з себе героя. Я не збираюся довго розмовляти.

—Савчук наказав поїхати і розібратись. — Він важко видихнув. — Бо Макс почав косячити.

Я мовчки чекав.

Череп зрозумів і продовжив:

— До Савчука дійшли чутки, що Макс не справляється. Мене послав перевірити. Я приїхав, а той обнюханий ніс якусь єресь, типу Савчук має йому дякувати за те, що Макс взагалі на нього працює.

Я скептично підняв брову.

— Чого це він раптом так розійшовся?

— Хрін його знає. — Череп глухо засміявся. — Я навіть уваги не звернув. Але коли переказав Савчуку, той зацікавився.

Я знову натиснув.

— Що далі?

— Наказав привезти Макса до нього. Я зробив. Говорили вдвох. Потім Савчук вирішив, що Макса треба прибрати.

Лана стояла поруч, стискаючи зброю.

— Нас теж наказав прибрати? — Її голос звучав спокійно. Занадто спокійно.

Олег не одразу відповів.

Я підняв його за комір і жбурнув на підлогу.

— Я не буду повторювати питання.

— Так, бл*дь! — Його голос зірвався. — Він сказав, що вас теж треба прибрати. І Ворона.  Стаса просто так не дістати, тому почали з вас.

Я повільно видихнув.

— Звідки він про нас дізнався?

— Я хрін його знає! — Олег похитав головою. — Але думаю, що Макс все розповів. Савчук, коли хоче, вміє розговорювати людей.

Я відвів погляд. Зрозумів усе, що хотів.

Потім глянув на Лану.

Вона дихала важко, очі були прикуті до Черепа, і я знав, що зараз вона зірветься.

Я не дозволю їй заплямувати руки ще більше.

— Я сам.

Вона не заперечила.

Я розвернувся і, не вагаючись, натиснув на гачок.

Постріл з глушником пролунав тихо, але ефект був той самий.

Левченко більше не скаже ні слова.

— Пішли. — Я вийшов першим.

Лана мовчки рушила слідом.

__________________

Ми проїхали кілька кварталів, перш ніж я різко зупинився.

Мене розривало.

Я мовчки вийшов з машини, витягнув сигарету, прикурив.

Дим трохи допомагав, але не надто.

— Бл*дь!

Я вдарив кулаком по даху машини.

Лана не одразу вийшла, але все ж підійшла.

Мовчала.

Я знав, що вона теж в люті. Але зараз…

Я думав про Савчука.

Про Лану.

Про цю срану ситуацію.

Він хотів нас прибрати.

Він все знав.

І він досі дихає.

Я виплюнув сигарету і стисло глянув на Лану.

— Ми вб’ємо його.

Вона посміхнулася куточком губ.

— Без варіантів.

Лана стояла поруч, схрестивши руки на грудях. Вона теж була злою, але тримала це глибоко всередині.

— Він нас випереджає, — сказала вона рівним голосом.

— Поки що.

Я вистрілив поглядом в небо, намагаючись заглушити бажання негайно піти і рознести все нахрін. Але щоб вбити Савчука, треба дістатися до нього, а це просто не реально.

Він не з тих, кого можна просто підкараулити біля машини.

— Треба більше інформації.

Лана вже все зрозуміла, бо кивнула ще до того, як я відкрив рот.

— Їдемо до Дена.

________________

— Ви обоє або генії, або самогубці.

Ден нервово стиснув пальці і перевів погляд з мене на Лану.

— Що є? — запитав я, не втрачаючи терпіння.

Ден важко зітхнув і нарешті перейшов до суті:

— До нього дістатись просто не реально. Його будинок охороняють як Форт Нокс . Але ввечері буде благодійний захід. Велике свято для великих людей. Савчук там буде. Можу спробувати додати вас в список гостей.

Я і Лана переглянулись.

Шанс.

Ми не зможемо його прибрати просто там, але можемо змусити заворушитися, почати нервувати.

— Пристойний захід. Треба виглядати відповідно, — сказала Лана.

Я зітхнув.

— Значить, їдемо по костюми.

_______________

Я терпіти не можу магазини.

Особливо ті, де продавці з удаваною посмішкою бігають навколо тебе і сиплять купу зайвих слів.

Я швидко вибрав собі чорний костюм — класика, без усієї цієї надмірної херні, що люблять показушники.

Лана пішла вибирати собі щось окремо.

Я сів на диван у зоні очікування і терпляче чекав.