35

Лана

— Ти безсмертна? — гаркнув Марат, вистрілюючи в мій в бік поглядом, наче щойно я підписала собі смертний вирок. — Ставити їм умови? Серйозно? Вони могли тебе просто завалити на місці.

— Але ж не завалили. — Я вперлася в нього поглядом, схрестивши руки на грудях. — Значить, я мала рацію.

— Та ти просто їбан*та! — Марат з силою грюкнув долонею по керму, явно намагаючись стримати бажання мене придушити. — Вони могли вирішити, що ти переходиш кордони!

— Ой, ну так, звісно, Марате! — я саркастично сплеснула руками. — Давай, ще трохи пови*буйся про те, яка я безвідповідальна.

— Ти навіть не замислюєшся над тим, як ризикуєш постійно!

— Зате я отримаю того, хто вбив Макса!

Він дивився на мене так, ніби от-от в нього вирветься ще якась лайка. Очі блищали від злості, пальці стискали кермо так, що побіліли кісточки.

— Колись я тебе вб’ю, клянусь. — Він сказав це так спокійно, що мені навіть стало трохи не по собі.

— Черга велика, стій і чекай. — Я єхидно посміхнулася.

Марат стискав зуби, намагаючись не вибухнути. Це мене чомусь ще більше заводило.

—Лано, ти колись мене до могили доведеш.

— Ти ж наче збирався мене пристрелити?

Він різко загальмував біля нашого будиночка, вискочив з машини і, поки я навіть не встигла відкрити дверцята, вже був поруч, вхопив мене за руку і різко потягнув всередину.

Як тільки ми переступили поріг, він в одну мить розвернув мене до себе і притиснув спиною до дверей.

— Вже довела ? — хрипло спитала я, ледве встигаючи втримати дихання.

Він ривком нахилився ближче, очі темні, голос гарячий, злий, трохи зірваний.

— Я тебе пристрелю.

А потім поцілував.

Це був не ніжний поцілунок. Злий, жадібний, хижий. Він наче намагався змусити мене замовкнути, підкорити, показати, що я не контролюю ситуацію.

Але я не підкорялася. Я притиснулася до нього сильніше, тиснула, провокувала, хотіла ще.

І мені більше нічого не треба було.

___________

Наступного дня Дімон написав що вони вже чекають на мене.

Чоловік, якого привезли, схоже, навіть не здогадувався, куди його везли. Виглядав зухвало, впевнено, навіть трохи нахабно.

Але кілька ударів від  Дімона — і все стало на свої місця.

Він вже не геройствував. Вже не сміявся. Вже не грав у безстрашного. Він знав, що звідси не вийде.

— Мені віддали наказ прибрати Макса.. — Він захрипів, випльовуючи кров. — Бо він дох*я про*бався. 

Чоловік зітхнув, витираючи рукавом розбиту губу.

— Що саме він про*бав? — Я схрестила руки на грудях.

— Він крав з партій.

— Брехня. — Я дивилася на нього так, ніби збиралася на місці вирвати йому язика. — У Макса вистачало грошей купити все, що треба.

— Мені так сказали! — Він спробував вирватися, але марно.

Я різко вдарила його, і він, заскрипівши зубами, опустив голову.

— Хто сказав?

Він мовчав.

Я знову вдарила.

— Хто, бл*дь?!

Він підняв голову, кров на губі, очі сповнені страху.

— Череп. 

Ім’я нічого мені не говорило.

— Хто це, бляха, такий ?

— Вибач, але більше нічого не скажу.

Хлопці ще намагались його простимулювати відповісти. Але він вперто мовчав.

— Позбудьтеся його. — Я махнула Дімону і пішла до машини.

— Куди тепер? — запитав Марат.

— До Паші.

_______________

Паша слухав мене мовчки, з абсолютно непроникним виразом обличчя.

— Череп. — Я дивилася на нього, вимагаючи відповіді.

— Не лізь до нього, Лано.

Я зціпила зуби.

— Чому?

Паша зітхнув і, підійшовши ближче, сказав тихо:

— Бо Олег Левченко, а в народі - Череп - людина Савчука. І якщо ти сунеш туди свого носа, це може погано скінчитися.

— Він убив Макса.

— Це вже нічого не змінить.

— Для тебе. Для мене — змінить.

Паша провів рукою по обличчю, неначе зважуючи всі “за” і “проти”.

— Він головний у Савчука по всьому лайну. Всі брудні справи — на ньому.

— Як його знайти?

— Лано…

— Як, бл*дь?!

Він дивився на мене довго. А потім, зрозумівши, що я не відступлю, назвав адресу.

І додав:

— Якщо ти звідти не вийдеш, я навіть не здивуюся.