26

Марат

Чорт забирай. Просто чорт забирай.

Я слухав Лану, але в якийсь момент зрозумів, що просто не можу переварити все почуте. Це було надто багато. Надто різко. Надто несподівано. Соколова, Грачова, донька того самого Грачова. А я, бляха, навіть уявлення не мав.

Макс працював на неї. Вона, по суті, стояла за всім цим, і поки я думав, що вона просто охоронець, вона мала набагато більше влади, ніж я міг уявити. Чорт. Чи вона взагалі мала вибір? Її виховували як гвинтик у цій грьобаній системі, підставляли, змушували робити вибір, якого вона не хотіла. І тепер я не знаю, що з цим робити.

Але найгірше… Найгірше те, що я бачив її очі, коли вона говорила. Це не були очі людини, яка хизується своєю силою чи владою. Це не були очі людини, яка бреше. Вона була чортівськи щира. Вона просто розповідала факти, без зайвої драми, без жалю до себе. Чорт, та будь-хто інший уже давно би розридався або почав би клясти своє життя, але вона? Вона просто зітхала, робила ковток віскі й розповідала, наче читає інструкцію до якогось клятого побутового приладу.

Я бісився. Бісився не на неї, а на ситуацію. На її життя. На те, що вона пройшла крізь таке лайно і не дала собі зламатися. На те, що вона навіть не намагалася шукати співчуття чи розуміння.

Хотілося щось сказати. Хотілося якось зірвати цю грьобану стіну, яку вона так ретельно будувала. Але я не знав як. Бо, чорт забирай, це Лана. Вона не дозволяє собі слабкості. І це, мабуть, найбільше дратує.

Я дивився на неї, на цю кляту жінку, яка пройшла через пекло й навіть не похитнулася, і розумів тільки одне — вона сильніша за всіх нас. І чомусь це просто вибішувало.

Чорт забирай.

Я переварював усе, що щойно почув, але одне питання просто не давало мені спокою.

— І що саме робив Макс? — кинув я Лані, не приховуючи роздратування.

Вона лише посміхнулася, трохи насмішкувато, але водночас якось… заспокійливо.

— Про це краще запитати Стаса.

Я офігів. Серйозно?

Різко повернувся до Стаса, який сидів і виглядав так, ніби вже знає, що зараз буде.

— Ти що, в курсі був?

Стас мовчки кивнув.

— І коли ти збирався мені сказати?!

— Марат, — видихнув він, ніби розмовляв з малим, який не розуміє очевидних речей. — Ти ж сам не хотів бути частиною цього.

Я стиснув кулаки. Чорт би його побрав. Усі навколо щось знають, усі у щось втягнуті, а я ходжу, як сліпий.

Я стиснув зуби. Хотів? Ні, не хотів. Але тепер, коли мене вже втягнули в це лайно, то хоча б хочу знати, у що саме.

— Добре, — кинув я злісно. — Може, ви мене просвятите?

Стас глибоко зітхнув, провів рукою по обличчю й нарешті заговорив:

— Якщо ти в це влізеш, то вже до кінця.

Я зло засміявся.

— Раніше треба було думати. До того, як ти втягнув мене у все це.

Стас опустив голову, ніби визнаючи мою правоту. Але потім підняв очі й почав розповідати.

— В вісімнадцять ти пішов в армію, а я…я працював у команді Дмитра Орлова — батька Макса. Спочатку як хлопець на побігеньках, потім трохи серйозніше. Але коли Орлова з дружиною вбили, почався хаос. На його територію почали лізти гієни, кожен хотів урвати собі шматок. Орлов вибудував надійну, відлагоджену систему. Його люди знали, що робити. Але без керівника все посипалося. І тоді я, ще зовсім молодий, вирішив навести лад. Мене не сприймали серйозно — надто молодий, надто зелений. Але я довів, що знаю, як усе працює. Я витягнув з руїн те, що залишилося, і втримав це. 

Чорт.

Я дивився на нього, на цього мовчазного, холоднокровного виродка, і тільки тепер усвідомлював, ким він насправді є.

— Коли Грачов сів, його люди самі прийшли до мене, — голос Стаса був рівним, спокійним, ніби він просто розповідав стару історію, яку й так усі повинні знати. — Оцінили мою роботу, сказали, що я добре справляюсь, і запропонували залишити цей бізнес собі. З їхньою підтримкою, звісно. Орлов і Грачов були близькими друзями.

Я скептично глянув на нього. Оце так «запропонували». Начебто можна було відмовитися.

— Я тоді вже втягнувся, віддавати нічого не хотів, тож погодився, — продовжив він. — Але була одна умова: у Орлова залишився малий син, і коли прийде час, мені доведеться з ним поділитися.

Я скривився.

— Поділитися? Бізнесом?

— Саме так, — кивнув Стас, ніби це було щось цілком логічне. — Але мене це не парило. Я теж взяв не своє.

«Не парило», ага. Я б теж, напевно, так говорив, якби не мав вибору.

— Грачов наказав, щоб майже ніхто не знав, що я працюю з ним, — продовжив він. — Тож я займався своїми справами, поки одного дня вони знову не прийшли.

Я вже передчував, що зараз почую якусь хрінь.

— Вони сказали, що пройшло достатньо часу, щоб усе затихло, і ті, хто винен у смерті Орлова, розслабилися. Значить, пора їх знищити.

Я не втримався й фиркнув.

— Знищити?

— Саме так, — повторив Стас тим самим рівним голосом, ніби мова йшла не про вбивство, а про прибирання сміття. — Грачов знав, хто їх убив. Бо той, хто це зробив, підставив не лише Орлова, а й його самого. І поки цей покидьок насолоджувався життям, Грачов парився в тюрмі. Але за місяць він виходив. І що, думаєш, він хотів просто застрелити винного? Ніфіга. Він хотів стерти його з лиця землі. Повністю.

Я мовчки дивився на Стаса, відчуваючи, як у мені закипає лють. І цей гад навіть не подумав мені про це сказати раніше?

— Для цього потрібна була людина в його команді. Надійна. Та, яка зможе проникнути всередину.

Я вже приблизно розумів, до чого це йде.

— І Макс сказав, що буде тією людиною, — закінчив Стас. — Йому тоді тільки-но стукнуло 18. Він був на тій зустрічі й сам запропонував це.

Я довго мовчав.

Звісно, Макс. Чому, бл*дь, я взагалі ще дивуюсь?

— І як, бл*дь, Макс думав, що його туди візьмуть? Він же син Орлова, — я дивився на Стаса, чекаючи пояснень, бо поки що вся ця історія здавалася мені якоюсь дикою маячнею.