25

Лана

Я уважно подивилася на Марата. На його погляд, у якому читалося усе: злість, підозра, запитання, які він ще навіть не встиг озвучити. І страх. Ні, не за себе — за те, у що він вляпався.

— Усі повинні були так думати, — сказала я спокійно, роблячи ковток віскі.

Марат звів на мене очі. Темні, злі.

— А насправді?

Стас реготнув. Грубо, голосно. Йому, бляха, весело.

— А насправді, друже, це Макс працював на Лану Соколову. Чи, краще сказати, на Лану Грачову?

Марат витріщівся на мене, наче бачив уперше.

— Що, бл*?

Я мовчки зробила ще ковток віскі. Тепер уже більший.

— Я Соколова, — кажу рівним голосом.

Ці двоє втупилися в мене, ніби я тільки що заявила, що вмію літати чи, не знаю, володію парою атомних бомб.

Марат, здається, не дихає.

— Поясни, — нарешті видає він.

— А що тут пояснювати? — втручається Стас, ухмиляючись. — Ця прекрасна дівчина — донька Владислава Грачова. Того самого, завдяки якому, між іншим, ми з тобою, Марат, маємо роботу.

Марат повертається до Стаса з таким виразом обличчя, наче хоче зламати йому щелепу.

— Яким х*ром я дізнаюся про це тільки зараз?

Стас розводить руками.

— Я сам до цієї хвилини мав сумнів.

— Якщо все так, то скажи, чому одразу не сказала, з якої команди?

Стас змірює мене довгим поглядом.

— Бо все не так, як здається.

Марат б’є долонею по столу так, що склянки підскакують.

— Ох, бл*ть, чудово! — його голос уже майже зривчастий від злості. — Якщо все не так, то, може, ти нарешті поясниш, як?

— Марат, тобі б не завадило повчитись витримки у свого друга, — кажу я спокійно, роблячи ще один ковток віскі.

Марат гарчить:

— Лано, от зараз зовсім не той момент, щоб виводити мене з себе.

Його голос низький, здавлений, наче він ледь стримується, щоб не перекинути стіл і не взяти мене за горло. Стас мовчки спостерігає за нами, ковтаючи віскі маленькими ковтками, а я закочую очі і важко зітхаю.

— Гаразд, — кажу я рівним тоном. — Запитуйте, а я відповідатиму.

Марат хмикає і кладе руки на стіл, пальці нервово постукують по дереву.

— Ти виросла в дитячому будинку, — каже він, прищурюючись. — Я це перевіряв, і знаю точно. Як, у такому випадку, ти можеш бути донькою Грачова?

Я коротко сміюся. Зовсім без веселості.

— Це довга історія. Але якщо вже розкривати карти, то повністю.

Роблю паузу, збираючись із думками.

— Грачов дійсно мій батько. Але у нього було таке життя, що йому не можна було мати ні дружини, ні дітей.

Марат кидає погляд на Стаса, але той мовчить.

— Моя мати була його коханкою, — продовжую я. — Коли вона завагітніла, Грачов сказав їй позбутися дитини.

Я стискаю пальці на склянці.

— Вона відмовилася.

Я бачу, як Марат стискає щелепи, але мовчить.

— Вона втекла до себе в містечко і народила мене. Виховувала сама, як могла. Було тяжко, дуже тяжко. Але вона тягнула.

Я роблю ще один ковток.

— Поки одного дня, коли мені було два роки, на нашому порозі не з’явився Грачов.

Марат і Стас обоє витріщаються на мене.

— Поранений, — додаю я. — Він ледь стояв на ногах. Кров всюди.

Згадка про той день, яку я чула тільки з чужих слів, завжди змушувала мене відчувати щось, схоже на гнів і біль одночасно.

— Мама була в шоці, — кажу я. — Але сховала його. Доглядала. 

Знову погляд на Марата. Його кулаки вже давно стиснуті.

— Коли він одужав, то сказав їй, що знав, що вона його не послухала. Що був злий, дуже злий, але… вдячний.

Стас пирхає:

— Вдячний, ага.

— Сказав, що одружитися і дати своє прізвище мені він не може, — продовжую я, ігноруючи його. — Що це має залишитися в секреті. Але він допомагатиме.

Мовчанка.

— І він допомагав, — додаю я тихо. — Час від часу приїздив. Залишав гроші. Виглядав, наче йому не наплювати. Та йому було наплювати, адже скоро він зник і навіть не нагадував про себе. 

Моя щелепа напружується.

— А потім одного дня мама не прокинулася.

Я бачу, як Марат завмирає.

— Уві сні відірвався тромб, — додаю я рівним тоном. — Їй було двадцять сім.

Важка тиша накриває нас, і тільки потріскування льоду у склянках нагадує, що ми ще тут.

Я зробила ще ковток віскі, відчуваючи, як напруга стискає мої плечі, але голос залишався рівним.

— Рідних у мами не було. Коли вона померла, мені було всього шість. Я не знала, що робити, але знала одне: якщо щось станеться, я маю зателефонувати за номером, який мама мені записала і веліла берегти.

Марат і Стас мовчали, слухаючи кожне моє слово. Я покрутила склянку в руках, згадуючи той день, що змінив усе.

— Я була у сусідки, — продовжила я. — Баба Маша завжди була доброю і доглядала за мною, коли мама працювала. Я тихцем, поки вона не бачила, взяла телефон і подзвонила.

Ковток віскі.

— Незнайомий голос відповів. Я сказала, що мене звати Лана Соколова і що моя мама померла.

Я не дивилася на чоловіків. Просто говорила.

— Чоловік на тому кінці дроту запитав, де я зараз. Я сказала, що в сусідки. Він попросив покликати її. Мені досі не відомо, про що вони говорили. Але вже наступного дня приїхали якісь люди. Організували похорон мами.

Вони дали бабі Маші грошей і попросили, щоб я деякий час пожила у неї, поки вони “все вирішать”.

Моя рука стиснулася на склянці, суглоби побіліли.

— Грачов так і не приїхав.

Марат зціпив зуби. Я відчула, як у ньому наростає лють.

— Баба Маша поселила мене у себе, — продовжила я. — Але через три дні прийшли люди з органів опіки.

Спогади крутились в моїй голові. Мені шість років. Я стою у коридорі. Баба Маша плаче. Каже, що не можна мене забирати. Що я хороша дівчинка. Що вона про мене подбає. Але їй кажуть, що вона вже стара, що не може оформити опіку. Що це неможливо.