23

Лана

Дві  години напруженого мовчання.

Ми їхали по трасі, зустрічаючи рідкісні машини. Тиша між нами висіла, як грозова хмара перед бурею. Я кілька разів відкривала рот, щоб запитати Марата, що він думає, але щоразу передумувала.

Він був занадто зосереджений.

Руки міцно стискали кермо, погляд прикований до дороги, а щелепа напружена так, ніби він гризе невидиму капсулу вибухівки і боїться, що вона здетонує. За весь цей час ми лише пару разів перекинулися нічого не значущими репліками, і я вже точно знала — його думки йдуть у тому ж напрямку, що і мої.

Тому, коли через двадцять хвилин після нашого прибуття на дамбу ми нарешті знайшли те, що шукали, я не здивувалася.

— Ну, однією загадкою менше, — холодно процідив Марат.

Високі бур’яни ховали за собою темний «Нісан». Його ледь було видно у тіні дерев, ніби ця машина спеціально вмерла саме тут, подалі від зайвих очей.

І не тільки машина.

Двері були незачинені, в салоні пахло кров’ю, металом і застарілою сигаретною гіркотою. На задніх сидіннях лежали два нерухомі тіла.

Я знала їх.

Із заплющеними очима, трохи сірими обличчями, з маленькими обережними дірочками поміж очей. Тонка цівка крові стікала по носі і вже встигла засохнути. Якби не характерна мертвотна нерухомість і не запах, можна було б подумати, що вони просто заснули. А дірка і кров — це майстерно накладений грим.

Хлопці з команди Макса.

Ті самі, яких усі ці дні безуспішно шукали. Ті самі, які разом із вантажем зникли в той вечір.

А ось і відповідь на питання, куди ж вони поділися.

— Нікуди вони не зникали, — пробурмотів Марат, оглядаючи салон.

Я підвела погляд.

— І судячи з того, що фізіономії у них цілі, хоча і мертві, їх ніхто не змушував, — він натиснув на щелепу одного з тіл, ніби перевіряючи на рухомість, — а отже, вони були замішані в цій справі.

Я глухо вилаялася, відкидаючись на двері машини.

Все ставало тільки гірше.

— І що це нам дає? — кинула я.

Марат підняв на мене погляд.

— Два варіанти, — він закрив двері машини і сів на капот. — Або їм дали більше грошей, і вони вирішили кинути не тільки Макса, а й Стаса.

Я скривилася.

— Тобто вони могли продати товар, а потім усунутися?

— Або їх усунули, коли вони зробили свою частину роботи, — байдуже кинув Марат, дістаючи сигарету. — Варіант другий: хтось із команди Макса дав їм другі інструкції, і вони просто спокійно виконували накази.

Я заплющила очі, повільно рахуючи до трьох.

Все було не так просто, як хотілося б.

— Це означає, що в нас два варіанти розвитку подій, — я випрямилася, перетворюючи думки у слова. — Або вони працювали на когось ще, хто перекупив їх і зник разом із товаром. Або вся ця схема працювала не без участі когось із людей Макса.

— Рівно до того моменту, поки вони не стали зайвими, — Марат зробив затяжку.

Я різко смикнула рукою.

— Є ідеї ? — він подивився на мене і трохи усміхнувся.

— Почнемо зі старих друзів.

Я ще раз глянула на трупи. Від них не було толку, крім того факту, що вони точно замішані у схемі. Ми не знали, хто їх прибрав і навіщо, але одне було очевидно – ця справа ще не закінчилася.

Марат докурив сигарету і кинув недопалок під ноги, безжально розтираючи його підошвою. 

— Ну що, поїхали?

Я кивнула, стисла кулаки і зробила глибокий вдих.

— Гаразд. Але якщо раптом комусь із цих “старих друзів” заманеться говорити загадками, я їм особисто повідриваю яйця.

— Оу, які ми злі, — Марат розсміявся, але в голосі було щось жорстке, металеве.

Я закотила очі, розвернулася і пішла до машини.

______________

Всю дорогу я мовчала, а Марат тільки раз зупинився, щоб залити бензин і купити кави.

— Бери, — він простягнув мені стакан.

Я підозріло глянула на нього.

— Ти його не отруїв?

— Якщо тільки трохи, — він підморгнув.

Я пирхнула, але взяла.

Ми пригальмували біля старого гаражного кооперативу і я глянула на Марата.

— Приїхали.

— І кого ми тут шукаємо?

— Павла, — буркнула я, виходячи з машини.

Марат з цікавістю оглянув обшарпані гаражі.

— А він взагалі ще живий?

— Якщо тільки не здох від алкоголю чи дурних рішень.

Я підійшла до одного з гаражів і постукала у металеві двері.

Марат скептично оглянув облуплені гаражі й пирхнув:

— І хто цей ваш Павло?

Я хмикнула.

— Він зі старої гвардії. Раніше працював на попередника Макса, але коли його боса прибрали, Павло відійшов від справ. Макс його дуже поважав і не раз пропонував залишитися в команді, але він відмовився.

— Ага. — Марат кивнув і знову обвів поглядом обшарпані стіни. — Ну- ну. В таких умовах жити — можна і відійти від справ.

Я засміялася.

— Не все очевидне є таким насправді.

— Тобто?

— У цього чувака така кількість грошей, що деякі зі списку Forbes позаздрили б.

Брови Марата поповзли вгору.

— І що ж він тоді тут робить?

Я лише знизала плечима.

— Це його вибір. І не нам про це думати.

Марат задумливо потер підборіддя, а потім коротко кивнув:

— Гаразд. То де цей ваш мільйонер-алкоголік?

— Зараз побачиш.

Я підійшла до одного з гаражів і кілька разів гучно постукала у металеві двері.

— Та йду я, йду! — роздратовано донеслося зсередини.

Двері відчинилися, і на порозі з’явився Павло. Запухле обличчя, скуйовджене волосся, у руці — сигарета. Вигляд у нього був, м’яко кажучи, не найкращий.

— Ланка? — Він примружився. — Охрін*ти.

Погляд змістився на Марата.

— А це що за новенький?

— Неважливо. Нам треба поговорити.

Павло хитро примружився, потім відступив убік, запрошуючи всередину.

— Ладно, заходьте. Але якщо ви прийшли просити гроші, то я їх усі програв у казино.