22

Лана

Я прокинулася з відчуттям, що мене переїхав поїзд. Потім повернувся й проїхався ще раз, про всяк випадок.

Голова була важкою, серце – ще важчим.

Першою думкою було: «Твою ж матір, це все не сон».

Я розплющила очі, але лежала, дивлячись у стелю, ще кілька хвилин. Вона була чужою, як і ліжко, в якому я спала. І вся ця ситуація теж була до біса чужою.

Макс мертвий.

І я зла.

Зла на нього, бо він мав проблеми, але нічого не сказав.

Зла на себе, бо не вберегла його.

І справа навіть не в тому, що це була моя робота. Не в тому, що я могла щось зробити і не зробила.

Я дала слово.

Я обіцяла, що якщо щось піде не так, я прикрию його спину.

А тепер він лежить у землі, а я – ні.

Я різко сіла й стиснула пальцями перенісся, намагаючись зібрати думки до купи. Все це було надто заплутано.

Навіщо комусь прибирати Макса?

Він не був великим гравцем. Так, мав свої справи, свої контакти, свої маршрути. Але він був лише одним із багатьох, хто просто виконував свою роботу.

Це не мало сенсу.

У нас завжди все йшло гладко. Кожен у місті та області знав, хто стоїть за Максом, і не ризикував лізти до нього з претензіями.

Тоді в чому справа?

Ні, тут точно щось більше.

Проблеми почалися, коли до Макса звернувся Стас.

От звідки треба починати.

Все крутиться навколо Стаса й його товару.

Я ледве не вбила свій мозок, намагаючись докопатися до істини, коли двері відчинилися, і в кімнату зайшов Марат.

— О, ти прокинулася, — він сперся плечем на дверний проріз і схрестив руки на грудях. — Вау. Я вже почав думати, що ти звила гніздо у моєму ліжку..

Я відчувала, як у мене сіпнулась брова.

— Ну вибач, що не поспішила порадувати тебе своєю присутністю.

— Та я не скаржуся. Просто думав, що відкачаю тебе ближче до обіду.

— Дуууже смішно, — пробурмотіла я, — просто вмираю від твоїх жартів.

— Якщо вже прокинулася, у тебе є десять хвилин.

Я звузила очі.

— На що?

— Менше запитань, більше дій. Приводь себе до ладу й спускайся в підвал.

Я витріщилася на нього.

— В підвал?!

Марат нічого не пояснив, просто вийшов і зачинив двері.

Я важко зітхнула, стиснула кулаки й, не витримавши, гаркнула:

— Ти мене бісиш!

— Я все чую, — долинуло з-за дверей.

— Так і було задумано!

Відповіді не було, але я точно знала, що він усміхнувся.

Я ще пару хвилин провалялась, туплячи у стелю, потім вилаялась і підвелася.

Швидко вмилася, привела себе до ладу, зав’язала високий хвіст, натягнула майку та легінси. Це був найзручніший варіант – ніякого пафосу, суто комфорт.

А тепер – знайти той, блін, підвал.

Виявилося, шукати не треба.

Двері одразу за сходами були відчинені, мов запрошували мене спуститися вниз.

У мене вже було погане передчуття.

Але я спустилася.

Ще навіть не ступивши на останню сходинку, я побачила, що там.

І в мене просто відвисла щелепа.

— Ти що, жартуєш?..

Переді мною розкинулася ціла зала – не просто якийсь там холодний сирий підвал, а повноцінний тренувальний зал.

Тренажери, бійцівська груша, шведська стінка, канати, зброя на стелажах…

На секунду здалося, що я потрапила у фільм про спецназ.

Я повільно обернулася до Марата, який стояв неподалік і з якимось диким задоволенням спостерігав за моєю реакцією.

— Я не зрозуміла… ти що, реально готуєшся до війни?

Марат усміхнувся.

— Ні. Але якщо почнеться – я готовий.

Я обвела поглядом зал.

— Що це за хрінь, Марате?

— Це твоє сьогоднішнє завдання, Лано.

— Ага. І яке ж?

— Випустити пар.

Я не зрозуміла, поки він не зробив крок уперед і не кинув мені пару бинтів для рук.

— Вісім раундів у ринзі.

Я втупилася в нього.

— Серйозно?

— Серйозно.

— І хто буде моїм спаринг-партнером?

Він знову усміхнувся, але цього разу хижо.

— Хіба не очевидно?

Ох, блін.

Здається, сьогодні в когось будуть проблеми.

У мене досі не вкладалося в голові, що Марат вирішив мене тренувати. Типу, серйозно? У нього що, мало проблем? Але якщо вже запросив у цей чортів підвал, значить, знає, що робить.

Я стояла посеред залу, скрестивши руки на грудях, і дивилася, як він спокійно бинтує руки. Його рухи — впевнені, розмірені. Виглядає так, ніби він це робив мільйон разів. А, стоп, він же і справді робив.

— Сподіваюсь, ти не думаєш, що я дозволю тобі бити мене просто так? — я глянула на нього спідлоба.

Марат усміхнувся. Не те щоб прямо щиро, але кутик губ все ж сіпнувся.

— Навіть не сподівайся, що я з тобою панькатимусь, мала.

— Ой, бл*ть, та ти з усіма панькаєшся, — закотила очі, але він не повівся на провокацію.

Замість відповіді просто кивнув на ринг:

— Заходь.

Я піджала губи, але слухняно ступила на татамі. Окей, хотів жорстко — буде жорстко.

— Правила? — запитала я.

— Немає.

— Ах ти ж… — я ледве стримала лайку.

Він зловив мій погляд і усміхнувся ширше. Бл*ть, я його приб’ю.

— Не бійся, я буду обережний.

Я фиркнула.

— Ще подивимося, хто з нас буде обережним.

Він зробив крок уперед, його рух був плавним, майже невимушеним. Але я бачила, як напружились м’язи. Він готувався до атаки.

Окей, чорт, поїхали.

Марат викинув руку вперед, я відхилилася, на автоматі пішла вліво. Але він рухався швидше. В останню секунду встигла відбити його удар передпліччям, але Марат уже був біля мене. Його рука лягла мені на плече, і в наступний момент я летіла вниз.

Грьобаний підкат!

Приземлення було жорстким, але я встигла згрупуватися, перекотилася через плече і відразу ж піднялася.

Марат спокійно стояв у кроці від мене.