21

Марат

Я стояв трохи осторонь, спостерігаючи, як Лана з хлопцями організовує похорон. Вона майже не спала, майже не говорила про щось інше, крім того, що потрібно зробити, кого попередити, де взяти труну, як все організувати. Не плакала, не стогнала, не заламувала руки. Але її очі…

Вони вигоріли.

Дімон із пацанами швидко знайшли все, що потрібно. Макс не мав родичів, тож все було на них. Усе зробили швидко, без зайвих питань. Я не втручався. Я міг би. Міг би взяти це на себе, сказати Лані, що вона повинна відпочити, що я розрулю все, але вона не дала б. Їй потрібно було це зробити самій.

У день похорону небо затягло темними хмарами, ніби теж збиралося плакати.

Людей прийшло багато. Всі мовчали, деякі дівчата нишком витирали сльози. Лана стояла прямо, ніби вирізана з каменю. Вона не ховалася за темними окулярами, як дехто. Дивилася прямо на труну, і я знав — вона прокручує в голові все, що сталося.

Коли труну опустили в землю, хтось позаду важко схлипнув.

— Земля тобі пухом, брате, — прошепотів Дімон, кидаючи жменю землі.

Я зробив те саме, стискаючи щелепи.

Лана підійшла останньою. Вона дивилася на могилу так, ніби хотіла запам’ятати кожну деталь, кожен сантиметр землі, що закрив її друга.

— Ми знайдемо тих, хто це зробив, — її голос був тихий, але твердий, як сталь.

Я підійшов ближче й узяв її за лікоть.

— Поїхали.

Вона повільно кивнула.

Я провів її до машини.

Коли ми їхали, Лана дивилася у вікно. Я не питав, про що вона думає.

Бо я й так знав.

_______________

Я завжди спав міцно, наче відключався після важкого дня. Але сьогодні було не так.

Лана лягла спати майже одразу, навіть не намагаючись удавати, що тримається. Я ж залишився в кріслі біля великого вікна, тримаючи в руці бокал віскі. Світло не горіло, лише місяць кидав срібні відблиски на підлогу, роблячи кімнату схожою на сцену з фільму нуар.

Я не був сентиментальним. Не був тим, хто копається в чужих бідах. Але ця дівчина…

Лана була іншою. Вона не зламалася, навіть коли сьогодні закопувала людину, яка була їй як брат. Її погляд не був порожнім, як у тих, хто здається. Він був гострим, небезпечним, повним люті та рішучості.

Вона не відступить.

Але як довго ще зможе витримати?

Я зробив ковток віскі й почув легкі кроки.

Не обернувся.

Бо знав, що це вона.

Лана підійшла, зупинилася зовсім поруч. Я відчував її тепло, навіть не торкаючись. Її погляд палив мене так само, як і раніше, коли вона стояла біля могили Макса. Але зараз у ньому було щось інше. Щось, що мені, чорт забирай, подобалося.

Я вже знав, що буде далі, ще до того, як вона нахилилася.

Її губи торкнулися моїх м’яко, але наполегливо. Це не був невпевнений дотик, ніби вона сумнівалася, що робить правильно. Вона знала, що хоче, і просто взяла це.

Я розвернувся до неї, притискаючи її ближче. Її долоні ковзнули в мене по плечах, пальці вп’ялися в шкіру, наче вона боялася, що я зникну.

Але саме це мені і треба було зробити.

Я зупинився. Відірвався від неї, торкаючись губами її чола, але не більше.

— Це зараз не ти, — пробурмотів я.

Лана здивовано подивилася на мене, ще не до кінця розуміючи, що я маю на увазі.

— Це просто відчай у тобі, Лано.

Вона стиснула губи.

— Не треба зараз, — сказав я. — Бо потім ти пожалкуєш.

— Ні.

— Так.

Вона хотіла сперечатися, але я не дав.

— Коли ти дійсно захочеш мене — тоді й усе буде. Але не зараз.

Її погляд був розлючений, і я майже усміхнувся.

Замість того, щоб ще щось сказати, Лана забрала в мене келих, зробила ковток і, не питаючи дозволу, вмостилася в мене на руках, пригорнулася.

Я здивувався.

Вона довго мовчала, потім тихо почала говорити.

— У дитячому будинку було не так страшно, як усі думають. Але тільки якщо ти сильний. Якщо не дозволяєш топтати себе.

Я мовчки слухав.

— Там, у сиротинці, я зрозуміла одну просту річ — або ти виживаєш, або тебе ламають. Третього не дано.

Вона зробила паузу, притиснувшись ближче.

— Я втікала кілька разів. Не тому, що мене там били чи ще щось. Просто я знала, що можу мати більше. Що цей світ мені винен.

Я слухав її голос і дивився на те, як срібне світло місяця висвітлює її риси.

— Макс допомагав мені ще коли я була малою. Він не мав мене рятувати. Не повинен був. Але він зробив це. Дав мені можливість, підтримку. Не залишив у цьому лайні.

Я стиснув її пальці в своїх.

— Тому я тут. Тому я хочу знайти того, хто це зробив.

Її голос затремтів.

— Це не просто робота, Марате. Це не просто якісь гроші, товар чи ще щось. Для мене це… особисте.

Вона замовкла, важко видихнула.

Я провів пальцями по її волоссю.

Не знав, що сказати.

Бо вперше за довгий час хотів не просто трахнути цю жінку, а справді бути поруч.

Лана.

Та, яка змінила все.