20

Лана

Я вийшла з ангара першою, досі прокручуючи в голові розмову. Занадто багато деталей не складалися докупи, і це бісило.

Водії зникли. Телефони залишили. Камери їх не зафіксували. І хтось чітко знав, як усе організувати.

— Ти з ними ніби своя, — буркнув Марат позаду.

Я фиркнула, навіть не озираючись.

— Бо я й є своя.

— Це ж бандити, Лано.

— Дякую, капітане Очевидність, — я кинула на нього косий погляд. — Вони б не стали розмовляти з тобою. Бо ти для них загроза. А я — своя.

Він не відповів. Я зупинилася біля машини і сперлася на дверцята.

— Отже, що ми маємо?

Марат мовчки подивився на мене.

—Пацюків.

— Саме так, — я постукала пальцями по даху авто. — І це хтось із наших.

— Ваших.

Я пирхнула.

— Не вдавай, що ти з іншого світу.

— Я й є з іншого світу.

Я зітхнула.

— Добре, не суть. Хтось злив інформацію. І цей хтось добре підготовлений.

Марат зважив мої слова.

— Якщо це витік, його потрібно знайти.

— А ще краще — знайти водіїв, — я примружилась. — Бо в мене є відчуття, що вони не просто взяли і зникли.

— Думаєш, їх прибрали?

— Думаю, якщо ми їх знайдемо, то вони багато розкажуть.

Я відчинила дверцята, сіла в машину і глянула на Марата.

— У тебе є ідеї, з чого почати?

Він сів за кермо і завів мотор.

— В мене є кілька підозрюваних.

Я всміхнулась.

— Оце вже цікаво.

Машина мчала по місту, розрізаючи повітря ревом двигуна. Я дивилася у вікно, впорядковуючи хаос у голові. Було очевидно, що ми щось упускаємо.

— Куди їдемо? — запитала я, коли стало зрозуміло, що ми прямуємо не в клуб і не до когось із “своїх”.

— Є одна людина, яка може допомогти, — відповів Марат, не відриваючи погляду від дороги.

— І хто ж це?— Старий знайомий. Він шарить у таких схемах.

Я скептично глянула на нього.

— Надійний?

Марат глузливо всміхнувся.

— Як АК-47.

Це не відповідь, яка мене заспокоїла. Але вибору не було.

_______________

Ми під’їхали до старого складського району на околиці міста. Я вийшла з машини, окинувши поглядом похмурі будівлі.

— Твої друзі мають шикарний смак у нерухомості, — саркастично відзначила я.

Марат не відповів, лише пішов уперед, і мені довелося наздоганяти його.

Коли він постукав у металеві двері, усередині щось загуркотіло, і за хвилину нам відчинили.

Чоловік, що з’явився в проході, виглядав так, ніби його витягли з якогось кримінального серіалу — масивний, з численними шрамами, у засмальцьованій майці.

— Марат, чорт забирай, ти досі живий? — загримів він і важко ляснув мого напарника по спині.

— Як бачиш, — сухо відповів Марат.

Чоловік перевів погляд на мене і хмикнув.

— А це що за панянка?

— Лана, — представилася я.

— О, так це та сама?

Я здивовано глянула на Марата, але він лише потер скроні, ніби його починала боліти голова.

— Не починай, Тарас. Ми тут не заради балачок.

Тарас розсміявся і запросив нас усередину.

Приміщення всередині виглядало так само погано, як і зовні — запах олії, розкидані інструменти, старі меблі. Тарас налив собі пива і сів на стіл.

— Отже, що вам треба?

Марат коротко пояснив ситуацію. Тарас слухав уважно, а потім потер підборіддя.

— Та-а-ак… Ну, якщо хтось так чисто прибрав кінці, то це або свої, або профі.

— До своїх ми ще не дісталися, — буркнула я.

— Ну, якщо хочете їх знайти, — Тарас нахилився вперед, — я знаю, де почати пошуки.

Я насторожилася.

— Де?

Тарас хитро примружився.

— Є одна стара база. Якщо когось ховають у місті, то або там, або вже на тому світі.

Я зиркнула на Марата. Той уже потягнувся до ключів.

— То чого ми чекаємо?

Тарас криво всміхнувся.

— Удачі, голубки. Вам вона знадобиться.

____________

Я сиділа в машині, дивлячись у темряву за вікном, і намагалася ігнорувати той факт, що все це починало нагадувати фільм, де герої настільки вперті, що лізуть у найгірші можливі ситуації.

— Якщо нас там зустрінуть з автоматами, ти маєш план? — запитала я, трохи скосивши погляд на Марата.

— Так. Не лізти під кулі, — сухо відповів він.

Я пирхнула.

— Геній тактики, не інакше.

— А ти що пропонуєш? Прийти з тортом і бантом на голові?

— Залежить, що більше їх налякає.

Марат хмикнув, але я бачила, що він теж напружений. Ця поїздка не була хорошою ідеєю, але відступати вже пізно.

_________________

Коли ми дісталися до бази, місце виглядало покинутим. Ніякого руху, жодного світла. Тільки тінь величезного ангару і кілька старих контейнерів збоку.

— Щось не так, — пробурмотіла я, злізаючи з машини.

Марат мовчки дістав пістолет, і я тільки закотила очі.

— Авжеж, бо головне — виглядати брутально.

— Лана, якщо ти ще раз саркастично коментуватимеш мої дії, я тебе прив’яжу до сидіння, — пробурчав він.

— О, як страшно.

Я обережно пішла вперед, прислухаючись до тиші навколо. Здавалося, що тут нікого не було вже давно. Але щось не давало мені спокою.

І тут пролунав шум.

Марат миттєво смикнув мене назад, ми притиснулися до контейнера.

— Бачиш когось? — прошепотіла я.

— Так.

Я обережно визирнула — кілька чоловіків у темному проходили повз ангар, щось обговорюючи.

— Вони явно щось шукають, — сказала я.

— Або когось, — додав Марат.

Я вдихнула глибше.

— Чудово. Тоді давай з’ясуємо, хто кого знайде першим.

Я вдихнула глибше й ще раз визирнула з-за контейнера. Ті, що ходили біля ангара, виглядали не так, як звичайні хлопці, що охороняють територію. Це були професіонали. Чіткі рухи, злагоджені дії. Їх було троє, і вони явно когось шукали.