19

Марат

Я сидів у кріслі, втупившись у приглушене світло настільної лампи, а Лана вже дихала рівно.

Ця жінка…

Вона вимотувала мене до чортів.

Здавалося б, ми тільки що пройшли через стрілянину, я зашивав їй рану, а вона спокійно заснула в моєму ліжку, ніби все це — звична справа.

Але що ще більше мене вибивало — вона змусила мене говорити.

Про себе.

Про минуле.

Про речі, які я зазвичай не розповідав нікому.

І що найгірше — я не бачив у цьому нічого поганого.

Лана не задавала дурних питань. Вона слухала. Просто слухала, і я вперше за довгий час не відчував, що маю щось приховувати.

Я зітхнув, потер долонями обличчя і глянув на неї.

Виглядала мирно. Але я знав, що варто їй прокинутися — почнеться новий хаос.

Її очі дивилися на світ із викликом. Її язик був гострим, а характер — пекучим.

І що найгірше — мені це подобалося.

Я підвівся, кинув останній погляд на її спляче обличчя і вийшов на вулицю.

Місто жило своїм життям. Нічні вогні, звук машин у далині.

А десь там був той, хто вкрав товар.

І поки ми не знайдемо його — нам із Ланою доведеться грати в одну команду.

Я усміхнувся.

З нею точно не буде нудно.

_________________

Я зайшов в кімнату, зачинив двері. Вона спала на моєму ліжку, закутана в ковдру, темне волосся розсипалося по подушці, а обличчя було спокійним — надто спокійним, як на неї. Я знав, що це затишшя тимчасове.

Я підійшов до столу й глянув на монітори. Камери показували територію біля будинку, сусідні квартали й навіть дорогу, що вела сюди. Чисто. Але це нічого не означало.

Я сів у крісло, відкинувся назад і витягнув сигарету. Вона мені зараз була не потрібна, але щось у цьому русі заспокоювало. Пальцями покрутив її в руках, задумавшись.

Весь цей безлад, що почався після зникнення товару, тягнув нас усе глибше

А Лана…

Я перевів погляд на неї.

Її груди рівно підіймалися й опускалися, але щось було не так. Брови злегка здригнулися, пальці стиснули край ковдри.

Кошмари?

Я встав і підійшов ближче.

— Лана.

Вона не прокинулася.

— Лана, прокидайся.

Я обережно торкнувся її плеча.

Вона різко вдихнула, розплющила очі й на секунду застигла, вдивляючись у мене.

— Ти що, чергуєш? — пробурмотіла вона хриплим після сну голосом.

— Ага. Хтозна, що ти ще утнеш.

Вона перевела погляд на монітори, моргнула, ніби щось осмислюючи, а потім знову подивилася на мене.

— Що нового?

— Поки тихо.

— Це погано чи добре?

Я скривився.

— Скоро дізнаємося.

Лана обережно сіла, ковдра сповзла з її плеча, відкриваючи перев’язану рану.

— Болить?

— Терпимо.

Я кивнув.

Вона знову кинула погляд на монітори.

— Ми щось робимо чи сидимо, чекаємо, поки нас підірвуть?

Я глузливо посміхнувся.

— Маєш план?

Лана фиркнула.

— У мене завжди є план. Поганий, небезпечний, але є.

— І що ти придумала?

Вона потягнулася, скривилася від болю й промовила:

— Час поговорити з людьми Макса, — заявила Лана, закручуючи волосся у хвіст. — Товар везли його люди, а отже, хтось щось знає.

Я сперся на стіл, скептично дивлячись на неї.

— І ти думаєш, вони просто візьмуть і розкажуть?

— Я не думаю, я знаю.

Я хмикнув.

— Ну-ну, тоді веди.

________________

Лана переступила поріг ангара впевнено, ніби це був її власний офіс. Я ж ступив слідом, ловлячи на собі насторожені погляди. Їх не було багато — всього п’ятеро, але цього вистачило, щоб зрозуміти: мені тут не раді.

Власне, мені на це було начхати.

— Ну що, хлопці, — Лана зупинилася в центрі приміщення, склавши руки на грудях, — може, хтось все ж відкриє рота і розповість, що сталося тієї ночі?

Тиша.

Я глянув на неї з цікавістю. Дівчина стояла спокійно, не проявляючи ні злості, ні страху. Вона чекала. І що важливо — її тут справді поважали.

Біс його знає, якого біса вона тут була своєю. Але це мене дратувало.

Першим заговорив здоровий амбал з короткою стрижкою, який, здається, мав трохи більше мозку, ніж інші.

— Ми вже все розповіли Дімону, Лано. Водії приїхали в промзону, розвантажили фуру. І зникли.

—Клим, і ви їх відпустили просто так? Без охорони?— скептично запитала Лана
— Маршрут перевірений, ми не один раз використовували його. Їх повинен був зустріти наш чоловік, — втрутився ще один. — Але він запізнився. Двері фури були відкриті, товар уже вивантажений, але водіїв не було.

— І ви навіть не спробували їх пошукати? — я не втримався від сарказму.

Клим глянув на мене без особливого ентузіазму.

— Ми перевірили територію. Камери нічого не записали.

Лана насупилась.

— Стоп. Камери? Хтось ж знав, що вони є, раз так грамотно їх обійшов?

Настала пауза.

— Ще один нюанс, — неохоче кинув Клим. — Водії залишили свої телефони у фурі.

Я зціпив зуби.

— Вони що, телепортувалися?

Лана схрестила руки на грудях.

— Або їх змусили.

В ангарі знову запала тиша.

— Отже, — вона подивилася на кожного з хлопців. — Хтось знав про камери. Хтось знав, коли саме їхати. Хтось знав, що наш чоловік запізниться.

Я зловив її погляд і посміхнувся.

— В вас є кріт.

— І хтось дуже хитрий, — додала Лана.

Клим зціпив щелепи.

— То що, починаємо копати? — підколов я.

Лана криво посміхнулася.

— О, навіть не сумнівайся.