16

Лана

Промзона зустріла нас спекою, важким запахом гарячого металу та напруженою тишею. Покинуті ангари, іржаві контейнери, розбитий асфальт – ідеальне місце для тих, хто не хоче, щоб їх бачили.

Марат зупинив авто біля складу, заглушив двигун і якусь мить сидів мовчки, оцінюючи обстановку.

— Щось мені це не подобається, — пробурмотіла я, визираючи у вікно.

— Я взагалі не пам’ятаю, щоб тобі щось подобалось, — відрубав він, відчиняючи двері.

Я тільки закотила очі, але сперечатися не стала. Вийшла з машини, прижмурившись від сонця, і пішла за ним.

Ми наближалися до складу, коли важкі металеві двері раптово рипнули.

Постріл.

— Лягай! — гаркнув Марат, хапаючи мене за руку й ривком тягнучи за контейнер.

Метал над головою брязнув, і я притиснулася до нього спиною, витягуючи пістолет.

— Це, бл*ть, що таке?! — прошипіла я.

— Засада, — спокійно відповів він, перезаряджаючи зброю. — Як мило.

— Ти випадково не забув мені дещо сказати? Типу: “Лано, до речі, сьогодні нас можуть пристрелити”?

— Замовкни.

Я тільки хмикнула.

— Бачила, скільки їх?

— Мінімум четверо.

— Двох беру на себе.

— Ти точно нормальна?

— Ні, а тепер працюй.

Я висунулася з-за контейнера й вистрілила. Куля влучила в когось, і він зі стогоном повалився назад. Один мінус.

Марат різко смикнув мене за руку, і рівно в цей момент щось просвистіло за кілька сантиметрів від мого обличчя.

— Ти що, безсмертна? — прошипів він.

— Та ну, просто хочу дожити до того дня, коли ти нарешті визнаєш, що я краща за тебе.

Він тільки фиркнув.

Я помітила, як один із тих, що стріляли, намагається нас обійти.

— Чорт! — гаркнула я й, не думаючи, рвонулася вперед.

Марат навіть не встиг зреагувати, коли я вискочила перед ним, закриваючи собою.

Постріл.

Різкий біль у плечі вибив з мене повітря, але я втрималася на ногах.

Марат замер. Його очі на секунду спалахнули чимось дуже небезпечним, і він вистрілив.

Нападник упав.

Марат різко розвернувся до мене.

— Ти що, дурепа?! — гаркнув він, вистачаючи мене за плечі.

— Я тільки що врятувала твою сраку, між іншим!

— Ти могла загинути!

— Але не загинула!

Він мовчав секунду. Дві. Три.

Його обличчя було занадто близько.

Дихання важке, очі темні, злі, а руки все ще стискали мене.

— Ти мене реально дістала, — процідив він і різко поцілував.

Грубо. Жорстко. Наче це було необхідно, щоб не зірватися ще сильніше.

Я навіть не встигла вирішити, що робити, як він відпустив мене, розвернувся і знову вистрілив у когось позаду.

— Ти просто божевільна, — пробурмотів він.

— Ти теж.

Я стиснула зброю в руках.

— Гаразд, давай уже доб’ємо цих виродків.

Останній постріл розірвав тишу, і нарешті все стихло.

Я повільно видихнула, відчуваючи, як гаряча липка рідина повільно стікає по руці. Рана в плечі горіла вогнем, але зараз було не до цього.

Марат мовчки оглянув територію, впевнився, що більше ніхто не ворушиться, і лише після цього підійшов до мене.

— Покажи, — голос низький, напружений.

— Нічого страшного, — буркнула я, але він уже взяв мене за руку й різко підняв рукав футболки.

Його пальці ледь торкнулися шкіри, і я стисла зуби.

— Куля пройшла навиліт, — пробурмотів він, а потім додав: — Ти тупа.

— Спасибі за підтримку.

— Я серйозно.

— Ну, вибач, що не дала тобі померти.

Марат закотив очі, але нічого не відповів. Замість цього різко стягнув із себе футболку, оголивши засмаглу груди й рельєфні м’язи, і почав рвати її на смуги.

— Що ти робиш?

— Перев’язую тебе, бо ти не в тому стані, щоб викаблучуватись.

Я хотіла сперечатися, але він уже обмотав шматок тканини навколо мого плеча й міцно зав’язав.

— Дякую, сестро милосердя.

— Закрий рот.

Я тільки посміхнулася.

Ми підійшли до одного з тіл. Це був один із нападників, ще живий, але сильно поранений. Його груди судомно здригалися, а очі повільно згасали.

Марат присів поруч і стиснув його за комір.

— Хто вас найняв?

Той зціпив зуби.

— Ви… вже мертві, — хрипко пробурмотів він, а потім раптом розсміявся.

Ми з Маратом перезирнулися.

— Чому? — запитала я.

— Ви поняття не маєте, у що влізли, — чужий голос обірвався, і через секунду він затих назавжди.

Я стисла руки в кулаки.

— Чорт.

Марат мовчки підвівся.

— Нам потрібно валити звідси.

— Що тепер?

— Тепер шукаємо, хто нас підставив. Бо здається, що ця справа набагато серйозніша, ніж просто вкрадений товар.

Я глибоко вдихнула й поглянула на нього.

— То що, партнере? Поїхали на наступний раунд?

Марат хмикнув, і в його очах спалахнуло щось дуже небезпечне.

— Поїхали