Глава 6 Лоренцо

Я постукав у двері. Почекав хвилину. Тиша.

Можливо, вона оглядає дім?

Я постукав ще раз, але відповіді знову не було. Тоді, не чекаючи дозволу, я зайшов усередину. Її валіза стояла біля ліжка: частина речей була розпакована, інша — ще ні. У кімнаті нікого не було.

Я обережно зазирнув до ванної — порожньо. Те саме в гардеробній.

Зітхнувши, я спустився на перший поверх і, побачивши Тетяну, запитав:

— Де Софія?

— Пані пішла до охорони, — відповіла вона з абсолютно спокійним виглядом.

— До охорони? — перепитав я, здивовано піднімаючи брови.

— Так, — Тетяна кивнула. 

— Що вона робить з охороною? — пробурмотів я, більше до себе, ніж до неї.

Не чекаючи пояснень, я вийшов надвір. Мій маєток розташований у центрі величезної ділянки, обнесеної високим парканом. Перед будинком тягнувся акуратний сад з рівними доріжками, декоративними чагарниками та кількома фонтанами. Територія охорони була праворуч від будинку, трохи далі за гаражем, і складалася з невеликої будівлі з тренувальним майданчиком.

Дорогою я вже чув голос Андрія:

— Ти ще й тут вирішила нас дістати!

— Я просто поцікавилася, — почулася відповідь Софії. Її голос звучав невинно, але я відчував, що це лише ілюзія.

— Тобто каблучку в смітник викинула ти, а винні ми?! — Андрій явно був на межі.

— Так, — відповіла вона абсолютно спокійно.

— Офігіти можна… — це вже голос Дениса.

Тарас, втрутившись, додав:

— Тобто ти пропонуєш повернутися до твого батька, щоб дістати каблучку зі смітника, і потім викинути її тут?

— Так, — Софія промовила це так невимушено, ніби обговорювала, яку сукню вдягти.

— І не “викинути”, а “віддати”. Тому Річчі-Піччі, — перекривила вона.

Денис відкрив рота, явно збираючись щось сказати, але помітив мене і полегшено вигукнув:

— Бос, рятуйте!

Він одразу кинувся до мене, за ним не менш швидко підтягнувся Тарас.

Я подивився на Софію. Вона стояла, схрестивши руки на грудях, і виглядала абсолютно задоволеною собою.

— Ти викинула каблучку? — запитав я, намагаючись зрозуміти, наскільки вона серйозна.

— Так, вона мені не сподобалася, — відповіла вона, піднявши підборіддя.

— І навіщо ти тепер хочеш її забрати?

— Щоб повернути її вам назад, сер Річчі-Піччі, — відповіла вона, спеціально перекривляючи моє прізвище.

— Ви можете йти, — звернувся я до Андрія і Тараса.

Хлопці зникли так швидко, ніби їх здуло вітром.

Я підійшов до Софії і нахилився до неї, щоб вона добре мене почула:

— Ти скоро носитимеш це ж прізвище. І я не раджу його каверкати.

— А то що? — вона скептично вигнула брову.

— А то отримаєш ременем по задниці, — відповів я спокійно.

Вона застигла на мить, її очі широко розплющилися, ніби вона реально намагалася оцінити, чи я це серйозно.

Я вирішив скористатися її замішанням і закинув її собі на плече.

— А-а-а! Відпусти мене! Що ти робиш?! — заверещала вона, почавши брикатися.

— Нам треба обговорити весілля, твою поведінку, дітей і все таке, — відповів я, впевнено крокуючи до будинку.

Вона намагалася вирватися і навіть спробувала вкусити мене, але я зафіксував її так, що вона навіть не могла поворухнутися.

— Бос, тримайте її! Я зараз принесу лопату! — гукнув Андрій, який раптом вискочив із будівлі охорони й побіг кудись у бік гаража.

Я зупинився на секунду і подивився йому вслід.

— Не хвилюйтеся, — сказав Тарас, який стояв поруч. — Зараз ми її закопаємо.

Інші охоронці дивилися на це все з видимим нерозумінням, але мовчали.

Софія, почувши це, почала брикатися ще дужче.

— Я вас сама закопаю! І так, що мама рідна не знайде! — закричала вона, явно не на жарт розлючена.

Я ж спокійно продовжив свій шлях до будинку, ігноруючи її крики та погрози.

— Ходіть, оглядайтеся, — пробурмотіла вона вже тихіше, коли ми зайшли всередину.

Я посміхнувся, але нічого не відповів. Наша розмова тільки починається.