Глава 5 Лоренцо

Як тільки я зайшов у свій кабінет, то одразу прийнявся за роботу. Але спокою не було. Та ситуація з охороною не давала мені спокою: як, чорт забирай, вона могла вивести Тараса і Андрія з себе? Їх же ніколи нічого не виводило з рівноваги. Тарас навіть під обстрілом залишався незворушним. Саме це я і хотів з’ясувати.

— Охороно! — гукнув я, відклавши папери вбік.

Через кілька секунд у кімнату зайшли десятеро чоловіків. Міцні, мовчазні, на вигляд професіонали, яким нічого не страшно. Серед них стояли і Тарас з Андрієм, які виглядали, м’яко кажучи, не в своїй тарілці.

— Залиштеся, — звернувся я до них. — Усі решта можуть йти.

Охоронці, не ставлячи жодних запитань, одразу вийшли, а Тарас із Андрієм залишилися, стоячи прямо переді мною. Їхній вигляд був таким, ніби їх щойно допитували три дні без перерви. Я ледь стримав посмішку.

— Ну? — почав я, схрещуючи руки на грудях. — Як пройшла поїздка? Таке враження, ніби вас катували. Що вона питала?

Андрій і Тарас переглянулися, ніби не знали, з чого почати.

— Щось про мене? — підштовхнув я їх.

Андрій швидко заперечив:

— Ні.

— Спочатку вона питала всяке… — почав Тарас, зітхнувши. — Чи знаємо ми таблицю множення, чи вміємо малювати…

— Ага, — підхопив Андрій. — Потім перейшла до особистого. Чи одружені ми, чи є в нас діти…

— А потім, — продовжив Тарас, і його голос набув обуреного тону, — почала ставити питання конкретно мені. Який у мене улюблений колір, яка зарплата, куди ми їдемо, скільки мені років.

— І? — я ледь стримував сміх, уявляючи цю сцену.

— І коли я почав її ігнорувати, вона переключилася на Андрія!

Андрій зітхнув важко, наче це було найгірше, що могло з ним трапитись у житті.

— Вона почала питати мене, чи знаю я алфавіт, чи вмію читати, писати… танцювати! — Андрій помітно насупився. — А коли і я її почав ігнорувати…

Тут вони переглянулися, і Тарас додав:

— Вона почала співати.

Я підняв брови.

— Співати?

— Співати, — підтвердив Андрій з таким виразом обличчя, ніби це був смертний вирок.

— Співає вона, м’яко кажучи, не дуже, — уточнив Тарас, і я помітив, як його очі блиснули роздратуванням. — А коли ми зупинилися на світлофорі, вона почала чіплятися до мене: “Дай покермувати! Ну дай покермувати!”

Андрій знову підхопив:

— А потім чергувала: спів, крики, “дай покермувати”, спів, знову “дай покермувати”.

Я ледь не засміявся, але втримався, тримаючи серйозний вираз обличчя.

— І як же це закінчилося? — запитав я, хоча відповідь була очевидною.

Андрій і Тарас, як за командою, хором вигукнули:

— Та ми мало не вмерли, поки сюди доїхали!

Я вже не міг стриматись і злегка посміхнувся. Вони виглядали такими нещасними, що мені навіть стало їх трохи шкода.

— Ну що ж, — нарешті сказав я, вирівнюючи голос. — Я вам доплачу за це.

Їхні обличчя трохи пожвавішали.

— Можете йти.

Андрій і Тарас не стали чекати другого запрошення. Вони швидко розвернулися і вийшли з кабінету, залишивши мене одного.Я усміхнувся ширше, згадуючи їхні розповіді. Спокійних і незворушних охоронців, яких не міг зламати жоден ворог, змогла довести до стану розпачу дівчина зі співами та питаннями. Софіє, ти просто щось неймовірне.
Я закрив ноутбук і підвівся. Працювати більше не хотілось.

— Цікаво, що ж ти ще вигадаєш, Софіє, — пробурмотів я собі під ніс.

Залишивши кабінет, я попрямував у бік її кімнати. Час це з’ясувати.