Глава 4

Я ступила в величезний маєток, відразу відчувши, як мене охоплює розкіш і масштаб цього місця. Високі стелі, величезні люстри, що відбивали світло, мармурові підлоги, які ледве піддавались відбиткам моїх черевиків. Стіни, покриті вишуканими картинами в дорогих рамах, і меблі, які виглядали так, наче їх тільки що доставили з найкращих аукціонів. Здавалось, що кожен куточок цієї резиденції дихає багатством і статусом, я відчула, як моє серце швидше забилося.

Я вже була готова ще раз оцінити все це, коли з сусідньої кімнати вийшов Лоренцо. Він був вишукано одягнений у дорогий костюм, що підкреслював його статуру, і навіть з цією легкою усмішкою на обличчі виглядав, як завжди — неперевершено.

— Знайомтесь, це Андрій і Тарас, моя охорона, — сказав він, звертаючись до мене з невеликою іронією в голосі. — Зробили все, щоб твоя поїздка була комфортною.

Я уважно подивилася на двох величезних чоловіків, які стояли поруч з ним. Андрій був високий і з серйозним виразом обличчя, Тарас — трохи кремезніший, але обидва виглядали так, ніби їх всю дорогу катували. Їхні обличчя були втомлені, а очі виглядали як у людей, які пережили не одну годину болісної тиші, а їхні м’язи, здається, відмовлялися від співпраці. У цей момент мені навіть стало шкода їх, хоча я і не показала цього.

— Приємно познайомитись, — сказала я, намагаючись зберегти ввічливість.

Чоловіки кивнули, не промовивши жодного слова, і, здавалось, лише Лоренцо помітив, що їхня мовчанка була схожа на добре налаштовану машину.

— Можете бути вільні, — сказав Лоренцо.

Вони розвернулися і пішли в сторону виход.

Андрій, очевидно, не стримався, і його реакція була відразу помітною.

— Нарешті, — з полегшенням пробурмотів він, тихо так, що, здавалося, це був лише шепіт. — А то ще 5 хвилин, і я б язик відрізав цій жінці.

Тарас, здається, був на тому ж настрої.

— І не кажи, — додав він, теж тихо.

Але навіть якщо це було сказано майже пошепки, у величезній тиші кімнати ці слова, як ніби, прозвучали на весь маєток. Я не могла стримати посмішку, почувши це. Вони все ще не усвідомлювали, з ким мають справу.

— Ну звісно, — відповіла я, з легким сарказмом. — Мовчати як два стовпи — це значно цікавіше, ніж поговорити з дівчиною, правда ж?

Ці слова вдарили по нервовим струнах, і хлопці одночасно повернулися до мене, з виразами на обличчях, які важко було назвати враженнями від компліменту.

— Вибачте, пані, нам правда час іти, — швидко сказали вони, і навіть не чекаючи на відповідь, намацали двері.

До того, як я встигла сказати щось у відповідь, вони буквально втекли з кімнати, і в коридорі залишилось лише відлуння їхніх кроків. Я не могла не посміхнутись ще раз, спостерігаючи за тим, як вони поквапно зникли.

— А де моя кімната? — запитала я, повертаючись до Лоренцо.

Він хитро усміхнувся і, нахилившись трохи ближче, відповів:

— У моїй спальні, звісно.

Я не могла не закотити очі на цю його заяву.

— Та нізащо! Краще буду спати на вулиці! — відповіла я, і в моєму голосі сарказм звучав так, що можна було його торкнутися.

— Подивимось, кицю, подивимось, — відповів він, і його усмішка лише розширилася. Він злегка схилив голову, вказуючи, що йому дуже цікаво, як довго я збираюся чинити опір.

І перш ніж я встигла щось додати, Лоренцо обернувся і впевненим кроком вийшов з кімнати, залишивши мене саму.У цей момент з іншої частини будинку вийшла ще одна жінка. Вона була в елегантному чорному платті, і її привітний вигляд контрастував із серйозною атмосферою, що ще залишалася в повітрі.

— Добрий вечір, пані, — промовила вона, злегка кланяючись. — Мене звуть Тетяна. Я покоївка. Дозвольте провести вас до вашої кімнати.

— Добрий вечір, — відповіла я, відчуваючи, що  нарешті, залишаю позаду ці всі «пригоди» з охороною. — Так, проведіть, будь ласка.

Тетяна посміхнулась і вела мене через коридори, поки я задумливо поглядала на навколишнє оздоблення, намагаючись усвідомити, що я тепер — частина цієї розкішної і водночас чужої атмосфери. Але я вже знала, що це лише початок цієї нової історії.