Глава 1

На годиннику була друга ночі. Я лежала в ліжку, втупившись у стелю. Сон не приходив. Батька досі не було вдома. Тривога стискала груди: де його носить? Після смерті мами життя стало схожим на суцільну руїну. Він почав пити, зникав ночами, а місяць тому програв машину в карти. Клявся, що більше ніколи не сяде за гральний стіл, обіцяв змінитися. Я, як наївна, повірила.
 

Я почула, як гучно зачинилися двері. Кроки в коридорі були важкими й нерівними. Мені вистачило секунди, щоб зрозуміти: він знову п’яний. Тривога змінилася злістю. Я піднялася, накинула халат і вийшла до передпокою.

Там стояв батько. Блідий, змучений, з порожнім поглядом і тремтячими руками. Він виглядав настільки подавленим, що я не змогла відразу видати й слова.

– Тату, – нарешті сказала я, роблячи крок до нього. – Де ти був? Що з тобою?

Він підняв очі, але цей погляд був порожнім, чужим.

– Доню… – Він хитнувся вперед і обійняв мене. Від нього тхнуло алкоголем. – Пробач мені…

– Пробач? – Я відсторонилася, вдивляючись у його обличчя. – Що ти знову накоїв?

Він опустив голову, глибоко зітхнув і вказав на диван.

– Сядьмо. Я… я маю тобі сказати.

Ми сіли поруч. Я мовчала, бо знала: якщо зараз почну говорити, вже не зможу зупинитися. Він мовчав теж, ніби шукав потрібні слова. Його руки тремтіли, а плечі опустилися, ніби весь світ навалився на них.

– Ти знову грав? – нарешті запитала я, хоча відповідь і так була очевидною.

Він кивнув.

– Я думав, що зможу повернути машину… гроші… наше життя.

– І що? Ти програв квартиру?

Він похитав головою.

– Ні… Я програв тебе.

На кілька секунд я втратила здатність говорити.

– Що значить «мене»?

Він тремтячим голосом відповів:

– Лоренцо Річчі захотів, щоб ти… стала його дружиною.

Я дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, чи це якесь жахливе непорозуміння, чи кошмар, з якого я зараз прокинуся.

– Лоренцо Річчі? Тату, це жарт? Але ж він заручений!

– Я знаю. Це була його умова.

– Його умова? – Я зціпила зуби. – Як ти міг це зробити? Ти ж мій батько!

Він опустив голову.

– Доню, це… це єдиний вихід.

– Вихід? Для кого? А яка сума? Ми знайдемо спосіб заплатити!
– Сто мільйонів доларів.

Я відчула, як серце стислося в грудях.

– Сто мільйонів? Навіть якщо ми продамо цю квартиру, навіть якщо я працюватиму на трьох роботах усе своє життя, цей борг ще виплачуватимуть мої онуки!

Він простягнув руку, ніби хотів мене заспокоїти, але я відсахнулася.

– Завтра… завтра о десятій за тобою приїдуть його люди, – сказав він майже пошепки.

Я відчула, як земля йде з-під ніг.

– Завтра? О десятій? – прошепотіла я.

– Доню, пробач…

– Ти зруйнував моє життя! – Я різко встала.

Слова зірвалися на крик. Сльози підступили до очей, але я стримувала їх. Я не могла більше цього слухати. Розвернувшись, побігла до своєї кімнати. Закрила двері й опустилася на підлогу.

Сльози текли самі, а в голові билася лише одна думка: завтра все зміниться. І нічого вже не повернути.