ГЛАВА XV „ПОДИВИТИСЯ ПРАВДІ У ВІЧІ”

Кетрін нарешті виспалась. Як було приємно лежати у теплому, м'якому та чистому ліжку. Вона глянула на телефон - була четверта година вечора. Дівчина, все ще не бажаючи вилазити з-під затишної ковдри, встала, одягнулась, привела себе до порядку, та пішла подивитись, хто чим займається, і що взагалі відбувається.
Зайшовши до зали, вона побачила Джейн, яка сиділа на свому місці та ретельно перебирала якісь папери і спочатку навіть не помітила подруги. Кетрін підійшла ближче та акуратно нахилилась над нею.
-Привіт), - почала Кетрін, - чим займаєшся?)
Джейн підійняла на неї заклопотаний погляд і відповіла, посміхнувшись:
-І тобі добрий день). Дурню якусь передивляюсь. 
-Зрозуміло.
-Виспалась?)
-Так, цілком), - все ще не проти повернутись назад в ліжко, відповіла Кетрін.
Вона сіла на стілець поруч із Джейн. 
-А де всі? - запитала Кетрін.
-Марк та Вальтер, ніби, в себе в кімнаті, а Домінік, Олівер та Даніель кудись тільки що поїхали. Доречі, Даніель про тебе запитував. 
Кетрін вже, чомусь, не здивувалась. 
-Що запитував? 
-Чи я тебе не бачила і як ти в цілому. Чому це він тобою хвилюється? 
-А мені звідки знати? 
-Ну не знаю, може він тобі щось говорив. 
Кетрін відвела збентежений і водночас  задоволений погляд. «Світ став з ніг на голову...» - подумала вона.
До кінця дня детективи займалися горою паперів, їздили то із поліцейської станції, то до суду, то знову до себе. Рятувальники теж не сиділи на місці. У них була своя робота. Сказати, що вони втомились, нічого не сказати. Цю нудну роботу за складністю, напевно, можна прирівняти до вчорашніх пригод у заповіднику. Наступного дня мав бути суд над бандитами, де детективам і рятувальникам теж потрібно було бути присутніми. Тому лягти спати потрібно було раніше, щоб завтра не бути цілий день сонними.
Настав вечір. Уся робота, нарешті, була майже виконана. Більшість членів команди уже давно спали. Кетрін потрібно було знайти Даніеля. Він не підіймав слухавки, тому їй довелося шукати його майже по всій будівлі.
Кетрін спустилась в залу, акуратно переступаючи нижню сходинку, щоб та не спричиняла лишнього звуку. Даніель був у залі. Він сидів за комп'ютером та редагував якийсь документ у Word. Кетрін підійшла до Даніеля ззаду, так що той її і не помітив. Вона акуратно нахилилась над ним та глянула в екран. 
-Що робиш? - невдовзі запитала Кетрін. 
Даніель різко розвернувся та великими очима глянув на дівчину. Потім він повернув голову назад, видихаючи, та хриплим голосом сказав:
-Більше так не підкрадайся.
-Чому? Бейкер, ти що злякався?)
-Ні. Просто не роби так більше. 
-Ахах, добре). Я, доречі, чому прийшла, - вона виймала із папки, яку тримала під пахвою, документ і простягнула його Даніелеві, - ось тут потрібен твій підпис.
Аж зараз він відчув, що його оточив солодкий аромат троянди вперемішку із жасмином. Чомусь, цей запах зараз здався йому своїм, рідним. Він, уважно вдивляючись у документ та читаючи кожне слово, взяв його із рук дівчини.
-Ти писала? - підійнявши погляд на Кетрін, запитав хлопець. 
-Я. 
Він на хвильку задумався, потім взяв ручку і розписався. 
-Не такий вже в тебе і поганий почерк, - промовив Даніель. 
На її обличчі закрасувалась мила усмішка. Він підписав документ і віддав його дівчині, оглядаючи її із голови до ніг. Вона була одягнена у симпатичну сукню  темно-вишневого кольору. Спідниця плаття була пишненькою та об'ємною. 
-У тебе гарна сукня, - раптом промовив Даніель. 
-Справді?)
-Так, - зачарованим поглядом дивлячись на неї, відповів хлопець, - наче червнева півонія...
-Дякую...) - злегка почервонівши, мовила дівччина, відвівши погляд.
Даніель ще кілька секунд милувався нею, після чого повернувся до своєї роботи. 
-Ти... Йдеш спати? - раптом запитала дівчина. 
-Не йду, - зітхаючи відповів Даніель. 
-Чому? - сівши поряд, промовила Кетрін. 
-Потрібно ось це закінчити, - показуючи на екран, мовив хлопець.
-Це обов'язково потрібно робити зараз? 
Даніель кивнув.
-А я би все ж таки рекомендувала залишити цю маячню та піти відпочити. Ти ж не робот, що можеш працювати двадцять чотири на сім. Або хоча б вже на наутбук це переніс та в спальню пішов. 
-У мене немає ноутбука. 
Кетрін здивовано глянула на нього. 
-Як немає? Я ж постійно тебе з ним бачила. 
-Він... - хлопець швидко почав перебирати запас відмазок у своїй голові, - зламався. 
-І як давно?
-На днях. 
-Значить потрібно йти спати. 
Даніель посміхнувся. Така мила та щира посмішка рідко з'являлась на його обличчі. 
-Добре). Переконала, - хриплим голосом сказав хлопець. 
-Ти захрип? - стурбовано запитала Кетрін. 
-Кхм... Трохи. 
-Ти себе добре почуваєш? 
-Тейлор, все нормально. Я просто трохи простудився у тій, щоб її, криниці. 
-А що взалі трапилось? Ну... Чому ти відстав, і взагалі що відбувалось, поки нас з Олівером не було? 
-Довга історія. 
-А ми нікуди не спішимо. 
-Ти ж тільки що відправляла мене спати). 
Дівчина злегка збентежилась, відвівши погляд. Даніель ще раз посміхнувся, розпочинаючи свою розповідь. Було незвично бачити таку холодну та беземоційну людину усміхнуною. Даніель розповів Кетрін про все що з ним сталось. Дівчина уважно, не перебиваючи, слухала. За завершенням його довгого монологу вона, відвівши погляд в сторону, глибоко зітхнула і тихо вимовила:
-Жах...
Даніель потиснув плечима, а потім, помітивши переживання Кетрін, додав:
-Не бери близько до серця. Я не хочу, щоб моя дівчина переживала через дрібниці. 
Кетрін зніяковіло витріщила здивовані очі, кілька раз кліпнувши розкішними віями. Серце почало битись скоріше. 
-...хто твоя? - тихо, невпевнено та  недовірливо перепитала дівчина. 
Даніель зрозумів, що сказав лишнього. Він промовчав, відвівши погляд. Запала тягуча, інтригуюча тиша. Раптом їхні погляди пересіклись. Між ними загорілась незрозуміла іскра. Дівчина злегка збентежено опустила голову. Взявши Кетрін ззаду за шию, хлопець, легенько відтягнувши її за волосся, змусив її знову підійняти голову та дивитися парямо йому в очі. Її погляд раптом змінився зі збентеженого, на хитрий, лисячий. Вона спокусливо прикусила губу, провівши долонею по його щоці. Вони одночасно заворожено потягнулись одне до одного, але раптом щось всередині змусило їх різко спинились. 
Кетрін та Даніель несподівано для себе відсторонились одне від одного, незручно розвівши погляди в різні боки. Атмосфера навколо різко похолола. Кетрін, почервонівши,  підвелась, забрала папку і швидким кроком вийшла за двері, залишивши Даніеля одного. 
Дівчина йшла коридором попри спальні, тому старалась вести себе тихо, щоб нікого не розбудити. Як із свої кімнати вийшов Марк і опинився прямо навпроти Кетрін. Вони ледве не зіштовхнулися, але хлопець не розгубився:
-Воу, Кетрін, ти куди так спішиш?) Я думав ти вже спиш давно.
-Закінчила роботу, йду відпочивати. А ти чому не спиш?)
-Мені потрібно дещо надіслати, а у наші із Вальтером кімнаті дуже слабкий Інтернет. Ось я і вийшов "ловити" хороше з'єднання. 
-Зрозуміло. Інтернет добре працює на першому поверсі. Там ти точно все надішлеш. 
-О, дякую, я би без твої поради зараз би всю вашу будівлю оббігав).
-Немає за що). А, доречі, коли ви будете повертатися до себе?
-Не знаю. Десь через тиждень, напевно. Якщо ви не висилите нас раніше).
-Ахах, якщо будете себе добре поводити, то можете і на довше залишитись).
-Ні, на жаль, на довше не вийде. У нас є деякі справи. 
-Ну добре. Я тоді іду. 
-Кетрін, стривай. 
Дівчина обернулась, запитально дивлячись на Марка. 
-Не хочеш піти якось прогулятись?) - запитав Марк. 
Кетрін хвилинку помовчала, обдумуючи слова хлопця. 
-Ну... Давай), - відповіла вона, посміхнувшись, - чом би й ні). 
«Вона погодилась, - подумав Марк, -  значить у неї немає хлопця. Чудово»
-Коли? - запитав хлопець. 
-Давай спочатку завершимо цю справу, а тоді подумаємо. 
-Та-а-ак, наступного дня має бути суд, значить завтра над цим можна буде поставити крапку. Завтра?)
-Гаразд). Домовились).
-Чудово). 
-Добраніч). 
-Солодких снів. 
Кетрін розвернулась та пішла. 
Але якраз у цей момент Марк почув голос у себе за спиною: 
-Гарна спроба. Але у неї є хлопець, - мовив Даніель за його спиною, впершись плечем у стіну. 
Він стояв зі складженими на грудях руками, кам'яним, гордим обличчям та вибуховою ревністю в очах. Марк обернувся, збентежено дивлячись на нього. Наступної миті, неоднозначно підійнявши брову, хлопець відмітив: 
-Вона мені про це не говорила. 
-Я тобі про це говорю, - рівним тоном перебив Даніель, відчуваючи, як всередині все починає кипіти. 
-Ти не відповідаєш за її дії та вибір. Кетрін погодилася, - невдоволено скривившись, мовив Марк, акцентуючи увагу на двох останніх словах. 
-Тобі мало мого слова? - його верхня губа роздратовано сіпнулась, голос став звучати суворіше та впертіше, - Кетрін моя дівчина. І це не підлягає обговоренню. 
-Це вона тобі сказала? Сумніваюсь), - насмішливо відповів Марк. 
Напруга між ними зросла, здавалося, ще кілька реплік, і дійде до бійки. Даніель підійшов впритул до Марка, нависши над ним кам'яною стіною, та, до мурашок пронизливим поглядом дивлячись йому в очі, крізь зуби прошипів: 
-Нехай я тільки побачу тебе поруч з нею. 
-І що ти зробиш? Поб'єш мене?) Бейкер, не ганьбися). 
-Чому ж), - всміхнувся детектив, - побити ні, а посприяти тому, щоб ти втратив роботу - легко. 
-Справді? Будеш провертати такі низькі афери заради дівчини, якій до тебе діла немає? 
-А ти, я бачу, готовий заради такої втратити роботу? 
Марк щосили замахнувся, намірюючись вліпити Даніелю потужного ляпаса. Але той виставив долоню вперед, спритно перехопивши його руку, промовивши: 
-Це ти так боїшся, щоб я перший руку не підійняв?) 
-Ти блефуєш, - дратівливо мовив Марк, -  найрозумніший? 
-А ти спостережливий), - іронічно відповів Даніель. 
Марк розгнівано вирвав руку із його долоні, зробивши ще одну спробу. Це стало останньою краплею. Чаша перелилась через край. Даніель ухилився, різко, жорстоко схопивши його за комір, стиснув пальці, максимально стягнувши тканину на шиї хлопця. Його зазвичай холодні очі злісно загорілися, верхня губа черговий раз дратівливо сіпнулась, повіки почали пульсувати. Він переконливо, грізно, чітко виділяючи кожне слово, промовив: 
-Тільки спробуй потягнути до неї свої паршиві руки. Тоді будемо говорити по-іншому. Тобі ясно? 
Марк опинився під несподіваним, впливовии тиском, що протягом усієї дискусії ховався за спокійною, стриманою стінрю. Він, відчуваючи різні емоції,  зніяковіло кліпнув очима, повільно кивнувши. Даніель відштовхнув його від себе, такою ж грізною та швидкою ходою залишивши коридор. «Неврівноважений!» - із деяким сконфуженням та переляком подумав Марк.
Наступного дня Кетрін та Даніель тримались осторонь одне одного. Після суду над бандитами всі детективи та рятувальники чекали Марка та Даніеля, які надавали ще деяку інформацію. 
-...виявляється вони були раніше судимі, - промовив Домінік, стоячи біля будівлі суду, почухавши потилицю. 
-Я передбачав, що у них могло бути кримінальне минуле, - мовив Олівер. 
-Вони ж були судимі на своїй батьківщині, як їх пропустили через кордон? - замислено запитав Вальтер. 
-Підробні документи,  - відповів Олівер, роздратовано скривившись. 
-Я не розумію цих людей, - промовив Вальтер, - якщо тобі вдалось втекти, скориставшись підробними документами, чому ж ти не засядеш десь тихо, а почнеш нові злочини вчиняти? 
-Вальтер, - почав Домінік, - це бандити, у них інше мислення. 
Кетрін стояла трохи осторонь, все ще збентежено переварюючи в голові  вчорашній випадок у залі. 
-Кетрін, - мовив Олівер, - все гаразд? 
Дівчина підійняла погляд та, криво посміхнувшись, відповіла:
-Так). Я... Задумалась просто).
Олівер не повірив їй. Він розумів, що щось не так, але просто кивнув, не продовжуючи розпитувати дівчину. 
Раптом із приміщення суду вийшли Марк та Даніель. Кетрін глянула на Даніеля. Вони пересіклись поглядами, після чого дівчина розвернулась та швидкою ходою, майже що бігом, пішла у протилежну сторону.
Після суду Даніель ще кудись поїхав по справах, а всі решта - до себе, відпочивати. 
Настрій Кетрін був незрозумілий. Він і не був поганий, але й посміхатись та сміятись їй, чомусь, не хотілось. Її не покидали думки про те, що вчора сталося в залі. Вона втомлено зайшла до своєї кімнати та, навіть не переодягнувшись, лягла на ліжко, безпощадно пиляючи поглядом стелю. Невдовзі вона, несподівано для себе, заснула. 
Згодом її розбудив незвичний голосний стук в двері. Дівчина перевернулась на інший бік, сподіваючись, що їй це здолось. Але особа в коридорі ще наполегливіше почала тарабанити в двері. Кетрін нехотя підвелась зі словами: «Іду, іду». Вона нашвидкоруч глянула в дзеркало, поправила зачіску та відчинила двері. Дівчина побачила перед собою Марка. «Він ж запрошував мене погуляти, - згадала дівчина, - а я й забула...»
-Привіт ще раз), - привітно промовив хлопець, - ти відпочивала? 
-Трохи). 
-Вибач що потурбував... Я не подумав...
-Ой, та нічого, все гаразд, проходь), - відчинивши двері навстіж та жестом запрошуючи Марка до своєї кімнати, промовила Кетрін. 
Хлопець кивнув, посміхнувшись, та пройшов до спальні, не до кінця зачинивши двері. Вони сіли на ліжко, і Марк невпевнено промовив:
-Ми... Домовлялися про прогулянку, пам'ятаєш?)
-Так, звісно, дай мені п'ять хвилин, я приведу себе до порядку).
Кетрін сіла перед дзеркалом і почала чаклувати над своїм волоссям та обличчям. 
-Ви із Вальтером брати? - раптом запитала Кетрін.
-Так. А як ти здогадалась? 
-У вас фамілія однакова і ви ще й схожі дуже.
-При вас, детективах, хоч ім'я своє не говори. Одразу ж вичислите хто я і звідки). 
Кетрін голосно розсміялась. Її сміх був дзвінкий та заразливий.
-А в тебе є рідні брати чи сестри? - запитав Марк. 
-Так. Є молодша сестра. Лія. Але я з нею, на жаль, давно не бачилась, вона в Італії з моїми батьками. 
-В Італії? 
-Так. Я італійка. У Британію приїхала років сім назад. А моя сім'я так і залишилась на моїй Батьківщині. 
Між ними зав'язалась тепла та приємна розмова. Вони часто сміялись, "були на одній хвилі". 
До цього моменту Даніель вже повернувся додому. Детектив ішов коридором до своєї кімнати попри спальню Кетрін. Двері туди були привідчинені. Хлопець спочатку не звернув уваги та пройшов повз. Але раптом він зрозумів, що дівчина в кімнаті не одна, почувши разом із звичним йому милим жіночим голосом, малознайомий чоловічий. Він повернувся назад та, щоб його не помітили, акуратно заглянув у спальню. Побачивши поруч із Кетрін Марка, у ньому закипіла злість та ревнощі. Даніель став під дверима та почав підслухувати. 
-...тобто ти ще й на скрипці вмієш грати? - здивовано мовив Марк. 
-Так). І на фортепіано трохи. Але я вже давно не тримала скрипки в руках, напевно, вже майже все забула. 
«А мені вона не говорила що на скрипці грає», - із невеликою образою подумав Даніель.
-Класно). Ніколи б не подумав, що така мила витончена та ніжна дівчина буде болотом лазити та з пістолету стріляти. Ти просто неперевершена).
-Ой, не перебільшуй).
-Я ніколи не перебільшую, гарнюне. 
Кетрін мило посміхнулась, заклавши пасмо волосся за вухо. 
-Ну... Йдемо?) - запитала дівчина. 
-Пішли). Але я тут не місцевий, тому ведеш мене ти. 
-Без питань). 
Марк підвівся, взяв долоню Кетрін, підніс її до своїх вуст та ніжно поцілував. 
-Ви готові, мадам?), - глянувши прямо в її яскраво-блакитні очі, запитав хлопець. 
Кетрін зніяково кивнула, щиро, як мала дитина, посміхнувшись. 
Даніелю далі не було чого спостерігати за ними і він пішов до своєї кімнати, голосно гримнувши дверима, ніби стараючись на цьому зігнати все своє незадоволення та ревнощі. Його настій був повністю зіпсований. «Що я роблю не так?», - розчаровано подумав хлопець, розлючено стукнувши кулаком об бильце ліжка.
Кетрін та Марк чудово погуляли, не дивлячись на похмуру погоду. Вони ходили парком, насолоджуючись останніми теплими днями. Хлопець пригостив дівчину морозивом, хоч та багаторазово відмовлялась.  Жовто-гаряче осіннє листя встелювало всі тротуари та дороги, позолочуючи хмуре, сіре місто. Людей на вулиці майже не було, всі сиділи вдома в теплі, не наважуючись висунути носа на вулицю. Друзі гуляли увесь день. Їм було приємно знаходитись поруч одне з одним. Вони виявились дуже схожі характерами. Додому їх змусила повернутись осіння злива, яка все скоріше насувалась на Лондон. 
Кетрін втомлено, але із хорошим настроєм зайшла до своєї спальні. Дівчина швидко заснула під звуки дощу. 
Щось сильно загуркотіло, скоріш за все грім. Він цього звуку Кетрін прокинулась. Вона почула звук крапель по склу вікна. На вулиці була гроза. Після цього "пробудження" дівчина не могла заснути. Їй стало жарко, тому вона вирішила пройтись до кухні та попити холодної води. Кетрін підвелась та захотіла увімкнути настінну лампу біля ліжка, але вона не вмикалась. Схоже зникла елекрика. «Як я люблю своє яскравосюжетне життя», - роздратовано подумала Кетрін, намагаючись навпомацки знайти телефон. Вона увімкнула ліхтарик та вийшла зі своєї спальні. 
Кухня була у іншому кінці коридору. Там ж був і вихід на дах. Кетрін підійшла до дверей кухні, але її увагу привернув силует, який був на даху. «Кому в голову забрело сидіти на даху вночі під час грози? - Подумала Кетрін, - на підвищених місцях під час грози не можна бути, блискавкою вдарить». Їй стало цікаво: хто у нас такий сміливчик? Вона піднялась по сходах на дах. У одному місці, під невеликим дашком, сидів Даніель. «А, ну, впринципі, хто це ще міг бути, - подумки промовила дівчина, - піду-но я краще звідси». Вона, хотіла було, піти назад, але почула голос хлопця: 
-Стій.
Вона зупинилась, чомусь незрозуміло напрягшись. Даніель, не обертаючись до неї, сказав: 
-Не хочеш посидіти біля мене? 
Кетрін не дуже хотіла знаходитись біля нього. Вона промовчала, маючи намір тихо піти. Даніель нарешті обернувся. Побачивши, що дівчина йде, його верхня губа роздатовано і навіть якось розчаровано сіпнулась. 
-Чому ти мене уникаєш? - запитав Даніель, ніби стараючись втримати її поглядом. 
-Я... Не уникаю. 
-Чому тоді сьогодні, коли побачила мене біля суду, одразу ж втекла? І зараз робиш те саме? 
Вона обдарувала його стриманим, розгубленим мовчанням. Дівчина підійшла до нього та сіла поруч. Спочатку між ними панувала холодна та якась колюча і неприємна тиша. Аж раптом Кетрін все таки наважилась зав'язати розмову:
-Чому ти не спиш? - запитала дівчина. 
-У мене до тебе те ж питання. 
-Я прокинулась від грому. Там... Зникла електрика. 
Вона глянула на його обличчя. Воно було спокійне, розслаблене ...не таке як раніше. Від нього віяло незрозумілим, але приємним теплом. На нього ніби повернулась та мила позолота, яка злізла декілька років тому. Місячне сяйво добре освітлювало лице хлопця, було чітко видно кожну рису. Особливо у цей момент, чомусь, виділявся шрам.
-Даніель? - раптом промовила Кетрін. 
-М? 
-А звідки в тебе шрам на обличчі? 
Він, не очікуючи такого питання, здивовано глянув на дівчину. 
-Чому ти питаєш? 
-Просто цікаво... Але якщо ти не хочеш розповідати - не розповідай. Я не заставляю. 
Він присунувся ближче до неї, ласкаво  притуливши дівчину до себе та приобійнявши її за плечі.
-Це ще з дитинства. Коли я народився, мої батьки розвелись. Чому? Я не знаю. Моя біологічна мати відмовилась від мене. Я залишився у батька. Він теж не сильно хотів виховувати сина. У підлітковому віці я дізнався, що він хотів теж відмовитись від мене. Але його спинила його мати - моя бабуся. Я її добре пам'ятаю, хоч і був тоді малим. Вона померла коли мені було сім. До її смерті моє дитяче життя було веселим, легким та радісним. Я увесь свій час проводив із бабусею. Вона давала мені всю свою любов та опіку, виховуючи мене та замінюючи мені і матір, і батька. Але все змінилось після її смерті. Мій батько не наділяв мені багато часу та не любив мене так, як свого сина. Він лише стверджував, що я нагадую йому його колишню жінку, тобто свою мати. Так що стосовно шраму... Мені тоді було дванадцять...
Маленький хлопчик сам йшов вечірнім, майже що нічним містом, зі школи додому, адже затримався на додаткових заняттях. Йдучи, він паралельно роздумував, як прокласти свій маршрут додому. Даніель був дуже втомлений, тому вирішив обрати найкоротший шлях, який простягався через закинутий дитячий майданчик, на якому, зазвичай, збиралися підлітки із неблагополучних сімей, тобто всілякі хулігани, розбишати та п'яниці. Але хлопчика не дуже це злякало. Він вирішив, що так пізно там нікого не буде, але він сильно помилявся... На одній із лавочок сиділа компанія п'яних хлопців, років п'ятнадцяти-сімнадцяти. Побачивши тут одного маленького хлопчика, один із них свиснув і вигукнув:
-Агов, малолітній! Гроші маєш?)
«Не буду звертати уваги і просто піду додому, - перелякано подумав Даніель, прискорюючи ходьбу, - вони ж не будуть мене чіпати?»
-Ей, мілюзга, ти чо, типу ігноруєш нас? - озвався інший, - ти типу крутий, чи що?!
-Зараз поправим, - мовив третій, махнувши своїм "друзям". 
Великі хлопці обступили маленьку дитину із всіх сторін. Вони щось почали у нього допитувати, але Даніель цього не чув. Всю його свідомість затьмарив страх, жах та відчай. Він навмання вдарив підлітка, що стояв перед ним, аби хоч якось "пробитись на свободу". Юнакові це явно не сподобалось. Він сильно штовхнув хлопчика, кинувши його на землю. 
-Ще сміливості битися вистачає?! - розгнівано мовив він, - ти що? Крутий, так? Чи у тебе татко шишка важлива дуже? 
Він дістав розкладного ножика та, не задумуючись, замахнувся і різанув ним по обличчю Даніелю. Хлопчик голосно закричав і від болі і від огортаючої його паніки. Його серце, яке шалено розігналось, було зараз ладне розірвати шкіру і одяг, аби вистрибнути назовні. Він приклав маленькі пальчики до свого личка - на них залишилась яскрава кров, яка рікою зкапувала з блідого обличчя. 
-...добре що я злегка зумів відвернутись і рефлекторно око закрив, - продовжував Даніель, - так би ще й сліпим залишився. Я в сльозах прибіг до батька, він із вираженою злістю відвіз мене до лікарні. Вдома він мене допитував як це сталось. Я йому розповів. Він пів дня читав мені лекції та нотації, але я їх просто пропускав повз вуха. Чи дражнили мене за шрам? Ще й як. Це продовжувалось, поки я не закінчив школу. Батько, також, був категорично проти того щоб я пов'язував своє життя із правоохоронною сферою. Я не хотів миритися та, дочекавшись свого вісімнадцятиріччя втік із дому. Я навіть не знаю, чи батько намагався мене знайти. Але, знаючи його, йому було, скоріш за все, просто всеодно.  
Він замовчав та відвів сумний погляд, дивлячись у пустоту. Кетрін не знала що й сказати. Вона ніколи б не подумала, що за таким впевненим в собі, вольовим та сильним хлопцем може ховатись досить вразлива людина. Дівчину почали душити сльози.
-Мені шкода. Вибач... Я не мала питати, - тремтячим голосом промовила Кетрін, ховаючи очі. 
-Все гаразд, - із холодними нотками в голосі мовив Даніель. 
Він глянув на дівчину. Вона так ж само сиділа, затуливши очі долонями. 
-Агов, Кетрін, все гаразд? - запитав хлопець. 
У відповідь нічого. Даніель забрав руки із її обличчя та побачив заплакані очі, які, не очікуючи цього, здивовано дивились на нього. Запала пауза. Хлопець сам ледве не заплакав. Він пригорнув Кетрін до себе, міцно обіймаючи. 
-Так, тихо, - він продовжив трохи ніжніше та тихіше, - червнева півонія, ну чого ти?(
Вони так і сиділи, обіймаючись та спостерігаючи за дощем, який поступово починав вщухати. 
-Мої батьки теж не хотіли щоб я стала правоохоронцем, - почала дівчина, -  вони вважали цю професію занадто складною та небезпечною. Також вони були проти мого переїзду в іншу країну. 
-...тому що ти грала на скрипці, і твої батьки думали, що ти продовжиш далі розвиватись у цій сфері? - дивлячись у протилежну сторону, промовив Даніель. 
Кетрін різко підвелась та, дивлячись великими очима на хлопця, відсторонилась від нього. 
-Звідки ти...
-Підслухав, - перебив її Даніель. 
-Вчора?..
-Так. Коли ти збиралась з Марком на побачення. 
Атмосфера довкола знизилась на кілька градусів. Запала тягуча, неприємна та незручна тиша. Дощ повністю вщух, подув вітер. Даніель так ж само із ображеним поглядом дивився в бік. 
-...це було не побачення, - промовила Кетрін, - ми... просто прогулялись осіннім парком. Правда. 
У відповідь вона почула лише холодне мовчання. Дівчина зітхнула та сіла під стіну, дивлячись у зоряне небо, яке вже майже розчистилось від хмар. Зорі цієї ночі сяяли чомусь особливо яскраво.
-Позавчора ввечері ти назвав мене своєю дівчиною. Це було випадково? - раптом запитала Кетрін. 
Ця фраза різким звуком прорізала тишу, яка вже кілька хвилин панувала довкола. Даніель несподівано і зніяковіло обернувся та глянув прямо в її чарівні очі, не знаючи що відповісти. Вона теж очікувально подивилась на хлопця, зазираючи через його світло-блакитні очі, ледве не йому в душу. 
-А ти що хочеш почути? - тихим, бархатним голосом запитав хлопець, теж не відриваючи погляду від неї. 
-Намагаєшся ухилитися від мого запитання? 
-Просто зробив логічні висновки з того, що між нами відбувається. Я був не правий? 
-Відбувається що?
Вона не бажала натяків та загадок. Їй хотілось почути це напряму. Даніель хотів було подивитись в інший бік, але погляд дівчини ніби гачком зачіпив його, не даючи дивитись нікуди інше. Раптом із його вуст вирвалась коротка, невпевнена, але така довгоочікувана та приємна серцю фраза:
-Кетрін, я тебе кохаю, хіба це не очевидно?
Вони обоє завмерли, все ще дивлячись одне на одного. У цей момент навіть природа очікувально завмерла: вітер вщух, зорі ніби перестали мерехтіти. Вирішальне слово залишалось за нею. Дівчина взяла його за підборіддя, порівнявши його обличчя зі своїм. Вона хитро посміхнулась, після чого нетерпеливо облизнула пересохші губи і тихо відповіла:
-І це взаємно.
Після цієї фрази хлопець ще кілька секунд заворожено дивився на неї. Його погляд ніжно пройшовся по її прекрасних, чітко виражених ключицях, овальних плечах, шиї, гострому підборідді та зупинився на пухких губах. Вони, на цей раз вже впевнено і без лишніх вагань, потяглись одне до одного, розтанувши у гарячому поцілунку. Даніель завів свою руку їй за спину. Дівчина плавно прогнулась. Її поясниця опинилась рівно у нього на передпліччі. Вона обхопила його шию руками, заплющивши очі. Її долоні були гарячі, кожен її дотик, ніби обпікав його холодну шкіру жарким вогнем. Він нахабно зарився долонею у її світле шовкове волосся, злегка припібнімаючи її голову. В цей момент ніби світ зупинився, ніби більше нікого і нічого не існувало. Ніяких проблем та ворогів. Лише він і вона. Все довкола освітлювало тисячі зірок та один великий повний місяць. На горизонті починала з'являтись ніжно-рожева світанкова смуга, сповіщаючи про те, що скоро зійде сонце. На вулиці приємно пахло свіжістю, дощем та мокрою травою. Всі обр`ази та непорозуміння в момент зникли, ніби їх і не було. Нарешті нічого не заважає їм бути разом. 
Через кілька днів Марку та Вальтеру уже потрібно було їхати. Хоч між ними та детективами так і не заклалися якісь дуже близькі та теплі стосунки, але проводити своїх нових знайомих до аеропорту було якось навіть трохи сумно. 
-Не хвилюйтеся, ви від нас не відпочинете), - із якоюсь незрозумілою позитивною іскрою в голосі мовив Вальтер, - ми будемо вам обов'язково писати кожну годину, кожному особисто).
-Та ну ні, Вальтер, - мовив Домінік, - кожну годину то занадто мало, знаєш як ми скучати будемо?)
-Ну можна тоді кожну хвилину), - відповів Марк. 
-Ось, кожну хвилину буде саме те), - піднявши великого пальця до гори, мовив Домінік. 
-А якщо серйозно, - почав Марк, - ми дякуємо вам за нашу співпрацю. Це був досить таки цікавий досвід. Дякуємо вам за все. 
-Ми теж вам вдячні за допомогу в заповіднику, - мовив Даніель, - без вашої допомоги, ми б самі ще довго їх там ловили. 
В цей момент об'явили посадку на літак. Між друзями запала кількасекундна тиша. Під час цієї паузи всі дивилися в очі одне одному. Хоч друзі цього і не планували, і навіть не те що не планували, а навіть не хотіли спочатку такого прощання, але в мить рятувальники і детективи опинилися в дружніх прощальних обіймах одне із одним. Коли вони нарешті відпустили одне одного, Джейн, наостанок мовила вслід Марку і Вальтеру:
-Як буде вільна хвилинка - приїжджайте до нас в гості.
-Безсумнівно! - крикнув Марк у слід. 
Кетрін дивилася вслід рятувальникам із сумними нотками в погляді. Даніель підійшов ззаді та обійняв її за талію.
-Ти будеш за ними сумувати? - мовив він. 
-Можливо... - обхопивши його праву руку, відповіла дівчина, - я навіть і отямитись не встигла, як сильно звикла до них. 
-Нічого страшного, ми ж обмінялися номерами телефонів, тому спілкування переривати не будемо. 
-Угу, але всеодно якось... Нерадісно на душі стало...
-Це через такі емоційні прощання, вам, дівчатам, таке хоч подавай. 
-Та ну тебе, Бейкер. 
Даніель посміхнувся та зарився носом у її волосся, цілуючи її в голову. Кетрін закрила очі та посміхнулась. Як раптом Даніеля хтось боляче штурхнув у спину. Він обернувся та побачив перед собою молоду незадоволену, обурену дівчину. 
-Так от значить як, Алекс, поки Лаліт хворіє ти по аеропортам із іншими дівчатами цілуєшся, сказавши її що на роботу поїхав. 
-Вибачте, ви, напевно, сплутали мене з кимось. Я Даніель Бейкер, а не Алекс, - повільно відпускаючи Кетрін, мовив детектив. 
-Угу, як же ж, будеш свому начальнику мізки пудрити, а не мені. Я зараз ж зателевоную Ліліт і розповім, як її хлопець обманює. 
Дівчина розвернулась та демонстративно пішла, чекаючи що "Алекс", піде за нею. Але цього не відбулося, і вона, ще раз обернувшись, сховалась в натовпі. Кетрін та Даніель переглянулись і розсміялись. 
-Що тут відбулось? - запитав Домінік, який стояв трохи далі. 
-Якась божевільна сплутала Даніеля із якимось іншим хлопцем, і вчинила скандал, - відповіла Кетрін. 
-М... Буває, - відповів Домінік.
Хлопець сидів писав програму на комп'ютері. У нього було багато роботи, він навіть пропустив обідню перерву. Як у нього задзвонив телефон. Він підняв слухавку. 
-Ало, привіт, золотце, тобі краще? - запитав хлопець. 
-Ось тільки прикидатися мені не потрібно, Алекс, - хриплим голосом крикнула в слухавку дівчина. 
-Що? В якому сенсі, Лаліт? Що трапилось? 
-Можеш навіть не придумувати виправдання, я знаю що ти цілувався із якоюсь дівчиною в аеропорті. 
-Лаліт, все гаразд?! Я на роботі від ранку, який аеропорт, звідки ти це взяла?!
-Не твого розума діло! Хто це був?! 
-Лаліт, я не буду виправдовуватись за те, чого не робив. 
-Добре, я тебе зрозуміла. Ми розлучаємося!
Дівчина кинула слухавку.