ГЛАВА X „ПОХМУРЕ ЗАТИШШЯ”

Кетрін сиділа на коридорі біля дверей палати, чекаючи Олівера. Вона глибоко зітхнула, дивлячись на перебинтовані долоні. Вони майде не боліли, не те що зламаний ніс. Дівчина втомлено закинула голову назад, впершись у стіну, та заплющила очі. Навколо було тихо. У лікарні майже нікого не було, за виключенням лікарів та медсестер, які були на нічному чергуванні. Почулось, як хтось відчинив двері. На цей звук Кетрін відкрила очі та очікувально глянула на Олівера, який вийшов із палати. 
-Ну що? - тихо запитала дівчина. 
-Нічого, - спокійно відповів хлопець, - якихось надважких травм йому не нанесли. Всього лише подряпини на спині, про які ми знали та поріз на лівому плечі. Лікарі сказали, що все буде гаразд. 
Кетрін полегшено видихнула, відвіши погляд та знову впершись у стіну. Олівер сів поруч. Він зажурено притулив дівчину до себе, любляче поцілувавши в голову. У його свідомості досі була вона, що несамовито кричала від болю, із закровавленим обличчям та шиєю. 
-Ти як? - запитав він. 
-Більш-менш нормально. 
Олівер обережно, поводячись із нею ніби із кришталевою вазою, тихо промовив:
-Ти... Молодець. Такій витримці можна позаздрити. Я вражений.
Кетрін злегка посміхнулась. 
-Та... яка там молодець... - мовила дівчина, - я багато чого не продумала, через що майже все пішло шкериберть. В процесі навіть, можливо, кілька законів порушила. 
-На те, щоб ідеально все продумати у нас не було часу. Але ти всеодно не розгубилась та змогла всім скерувати.
Вона байдуже хмикнула.
-Ти справді так вважаєш? - недовірливо перепитаоа Кетрін.
-Звісно). 
Їй було приємно це чути. Вона пригорнулась до хлопця, теж приобіймаючи його. В його теплих обіймах стало так мило, приємно та затишно, що всі страхи та переживання почали відступати.
-Потрібно, щоб хтось побув біля Даніеля, поки він не прийде до тями, - промовив Олівер. 
Кетрін підняла на нього погляд, чекаючи продовження його репліки. 
-Це зробиш ти.
-Я? - перепитала дівчина. 
-Ти. 
-А ти не можеш?..
-Ні. Мені та Домініку потрібно терміново бути у відділенні поліції. А поки він не прийде до тями, його самого не варто залишати. 
Дівчина відвела погляд. 
-Ти ж розумієш, що він буде не дуже радий мене бачити? - тихо мовила Кетрін. 
-Розумію. Але іншого варіанту немає. 
-Добре... - невдовзі відповіла дівчина, важко зітхнувши. 
Хлопець підвівся, м'яко поцілувавши Кетрін в голову, та попрямував до виходу, додавши наостанок: 
-Напишеш мені потім, що там. 
Кетрін кивнула, теж підводячись та неохоче заходячи до палати. 
Він через силу привідкрив очі, побачивши перед собою вже не старе брудне приміщення, а білу стелю палати лікарні, і одразу ж заплющив їх назад. Спина та плечі нестерпно боліли, від чого було боляче навіть лежати. Даніель, хотів було, трохи підвестись, але чиясь рука м'яко торкнулась його правого плеча, спиняючи його. 
-Чш-ш-ш... Лежи, - тихо промовила Кетрін. 
Він привідкрив злегка підпухші очі, із деяким незадоволенням глянувши на дівчину. Але разом із звичною прискіпливістю і зверхністю в його згляді проглядалося незвичне захоплення та нотки поваги. Даніель одразу помітив пов'язку на її носі, співставивши її із криком та тріском, якиц він чув раніше. 
-Знову ти?.. - хриплим голосом мовив Даніель. 
-Я знала що ти так відреагуєш, - розчаровано зітхнувши сказала Кетрін. 
Після цієї докірливої фрази між ними запала тягуча, пригнічуюча тиша. 
-Як ти себе почуваєш? - раптом запитала Кетрін, намагаючись налагодити діалог.
В її голосі звучало щире співчуття та турбота.
-Погано, - відповів Даніель, - котра зараз година? 
-П'ята ранку. 
Хлопець, повільно повернув голову в її бік, дивлячись кілька секунд на неї. Горда, вперта і зухвала оболонка її обличчя тріснула, показавши пошарпану, змучену і виснажену особу.
-Де решта? - холодно запитав хлопець.
-З Олівером та Домініком все гаразд. Вони зараз у відділенні поліції. 
-А...
-За Белатрису нічого не знаю, - перебила його Кетрін, знаючи що він хоче запитати.
Він раптом знову глянув на неї, роздивляючись кожну рису її обличчя.
-Звідки ти знаєш її ім'я? - рівним тоном промовив Даніель, показуючи своє явне незадоволення.
-Ти до неї неоднократно звертався, я запам'ятала. Звідки ви знаєте одне одного? 
-З чого ти взяла що ми знайомі? - відвернувшись, запитав Даніель. 
-Ви звертались одне до одного по імені, як я раніше сказала. Також із її докорів та коментарів було зрозуміло, що вона дуже багато чого про тебе знає і знайома з тобою досить давно. 
-Я не збираюся тобі це розповідати, - коротко та байдуже відповів Даніель. 
Кетрін хмикнула, відвівши погляд. У цей момент у неї задзвонив телефон. Дівчина підвелась та відійшла в сторону, підіймаючи слухавку. 
-Ало? - тихо промовила Кетрін. 
-Привіт, красуне, - відповів Олівер по іншу сторону дроту, - як там справи? 
-А, все гаразд. Даніель прийшов до тями. Я тобі так і не написала... Вибач, зовсім з голови вилетіло. 
-Нічого страшного. Я говорив із лікарем - якщо все буде добре, увечері можна буде забрати Даніеля додому.
-Добре. 
-У вас там все гаразд? 
-Ну... Ніби так... А у відділку що? 
-Бандитів упустили. Вони дуже спритно втекли. Зараз всі намагаються вийти на їхній слід. 
-Зрозуміло... До зустрічі. 
-Угу. Бувай. 
Олівер перший поклав слухавку. Кетрін забрала телефон від вуха та глянула на його екран. Він вже майже розрядився. Залишалося лише три відсотки заряду батареї. Вона зітхнула, заховала телефон та повернулась на своє місце. 
-Хто це був? - одразу ж запитав Даніель. 
-А тобі яка до того справа? 
Він замовчав та відвів погляд. 
-Олівер телефонував, - промовила Кетрін, - квечері, якщо все буде гаразд, тебе можна буде забрати додому. Белатрису упустили, але є шанс, що ще вдастся натрапити на її слід. 
-Упустили... - тихо, розчаровано повторив хлопець. 
Буквально через кілька хвилин до палати увійшов Олівер. Кетрін, побачивши його, здивовано підійняла брову. Він, підійшовши до неї, прошепотів: «Ми вільні. Домінік чекає на вулиці. Їдьте додому». Вона кивнула та одразу ж вийшла в коридор. Хлопець підійшов до Даніеля, запитуючи:
-Як ти? 
-Погано, але терпимо. Ти не міг приїхати раніше? 
-Ні, ти ж сам це розумієш. 
-А обов'язково було залишати її коло мене? 
Олівер зітхнув, втомившись від цих постійних сварок. 
-Даремно ти так... - промовив хлопець, - вона, взагалі-то, дуже нам допомогла. 
Даніель запитально та недовірливо глянув на нього.
-Саме Кетрін придумала план, за яким ми діяли, доречі переживаючи та хвилюючись за тебе більше за нас всіх. Я сьогодні вкотре переконався, що вона не бажає тобі зла і не хоче бути з тобою в поганих стосунках, принаймні останнім часом. Вона старається проявити в твою сторону тепло та доброзичливість, які ти постійно намагаєшся затушити. Та й із самого початку цю непотрібну ворожнечу започаткував ти. 
Даніелеві не хотілось вірити в слова друга, але він розумів та знав, що Олівер не буде брехати, а скаже все як є. Але вірити на слово Даніелеві не доводилось, він сам все бачив на власні очі. Він задумався над словами товариша.
Кетрін із поганим настроєм лежала в себе в кімнаті на ліжку. Вона була неймовірно виснажена, відстала від розслідування та була просто морально спустошена. Перед її очима все ще були картинки із закинутої ферми. Розум не полишали нескінченні роздуми, про те що сталось.
Їй хотілося побачити Даніеля, хоч вона й розуміла, що це практично неможливо. Хотілося обійняти його, притулитися до нього, пожаліти, підтримати, допомогти... 
Як тут її потік думок перервав Олівер, який без стуку увійшов до кімнати.
-Привіт, Кетрін, вибач що без стуку.
-Нічого страшного).
-Як ти себе почуваєш? - Мовив Олівер, сідаючи на ліжко біля Кетрін.
-Фізично нормально, а морально погано, - підводячись, відповіла Кетрін.
-Чому це?
-Бо всі ділом зайняті, а я... Ніби відстала від життя.
Олівер розсміявся, а потім сказав:
-Все гаразд). Ти добре втомилася, напевно, більше за нас всіх(. І дісталося, звичайно, тобі(. 
-А Даніель вже вдома? - раптом запитала вона. 
-Так.
Кетрін помовчала, знову спитавши:
-Як він себе почуває?
-Каже що більш-менш гаразд. Йому потрібно ще щовечора їздити у міську лікарню на... Ох, перев'язки ран. 
-Перев'язки? 
-Так. 
-Я вмію таке робити... 
-Справді? 
-Угу. Курси колись підготовчі проходила, коли в університеті вчилася. 
-Тобто ти б могла це робити? 
-Впринцирі так. Чому ні? Якщо тільки, звісно, Даніель не буде проти. 
-Я його запитаю. Це, напевно, буде краще, ніж щодня їздити за п'ятдесят кілометрів у місто, витрачаючи купу часу. 
-А як, доречі, справа із Белатрисою? 
-Нічого нового. Зараз Алан має прийти, він там щось нове помітив, може це стане новою зачіпкою. 
-Зрозуміло...
-Тобі нічого не потрібно? Може щось із ліків ще?..
-Ні, дякую. Мені нічого такого не виписали. 
-Добре... Ти... Пиши мені, якщо що, я буду старатись якнайшвидше допомогти. 
-Гаразд. Дякую тобі ще раз). 
Олівер трохи зніяковіло посміхнувся, глянувши прямо в її очі. Хлопець обійняв її за голову та ніжно поцілував в лоб. Кетрін, у свою чергу, приобійняла його за плечі. 
-Я... Йду, мені пора, - промовив Олівер, розімкнувши обійми. 
-Добре, бувай). 
-Угу. До зустрічі).
Хлопець акуратно зачинив за собою двері та швидкою ходою попорямував до кімнати Даніеля. Він, постукавши у двері та не почувши ніякої відповіді, зайшовв до спальні. Даніель лежав на правому боці та читав книжку. Детектив, побачивши друга, відклав своє заняття, промовивши: 
-Що? 
-Чому ти не відкликався? 
-Не хотів, - акуратно підводячись,  відповів хлопець.
-Серйозно? 
Даніель, випадково зачепивши ліве поече, різко вдихнув крізь зуби, запитавши: 
-Що ти хотів? 
-Нічого. Просто зайшов глянути, як ти. 
-Нормально. 
Олівер сів поруч. Невдовзі він байдуже промовив: 
-За тебе Кетрін питала. 
-Невже? - іронічно перепитав Даніель. 
-Так. 
-І що ж питала? 
-Як твоє самопочуття і взагалі як ти в цілому. Схоже, вона переживає за тебе. 
Даніель промовчав. 
-Доречі, вона, виявляється, - продовжив хлопець, - вміє перев'язки робити. 
-Угу. І хрестиком вишивати, - пробурмотів хлопець.
Олівер, зітхнувши, цмакнув язиком. 
-Вона могла б тобі міняти пов'язки, щоб не відвідувати щодня міську лікарню. 
-Ти зараз серйозно? 
-Цілком. А ти вважаєш, що краще  щовечора, витрачаючи паливо та час, їздити у місто? 
Знову мовчання. 
-Я тобі запропонував, ти роби як хочеш. 
-Що з розслідуванням? - перевів тему Даніель. 
-Все як було. 
Даніель роздратовано стукнув кулаком по тумбочці. 
-З якою метою вона тебе викрала? 
-Ми її заважаємо будувати чергові афери та протизаконні схеми. Скай Сміт - її конкурентка. Сільвер був лише пішаком. Вона йому дала завдання викрасти авто Скай, логічно не за безплатно. Як я зрозумів, машина Белатрисі і не була потрібна. Це було вчинено, щоб відволікти свою конкурентку від бізнесу. Далі вона мала вчинити щось грандіозне. Але, за її словами, ми її у цьому завадили. Тому Рочестер просто-напросто хотіла нас "прибрати" з дороги.  
Олівер здивовано округлив очі, кілька секунд взагалі не рухаючись: 
-Так от воно що... Я ж думаюч чому свідчення Свльвера на допиті були якимись нелогічними. 
-Навіщо я тоді з нею зв'язувався... - зітхнувши, раптом промовив Даніель. 
-Перестань себе у всьому винити.Ти цим зараз нічим не допоможеш. Тим паче, це далеко не єдина причина, через яку це все сталося. 
У цей момент у Олівера задзвонив телефон. Він глянув на екран, та сказав: 
-Мені пора йти. Алан прийшов. 
-Алан? 
-Так.
-Навіщо?
-Якусь зачіпку знайшов, чи що... Я тобі потім розповім. 
-Я теж піду. 
-Д...
-Ти мене не зупинеш, - вперто перебив його Даніель.
Олівер замовчав, зрозумівши, що щось говорити буде марно. Даніель підвівся з ліжка, намірюючись одягнути сорочку. Олівер допоміг йому, і хлопці спустились до зали.
Алан сидів за центральним столом та, ніби у себе вдома, листав щось у своєму ноутбуці. Він, підвівши погляд на звук ходьби, побачив Олівера, а з ним Даніеля, виснаженого, розбитого, замисленого. Вираз обличчя поліцейського змінився.  
-Даніель?.. Все гаразд?( - стурбовано запитав Алан, відклавши ноутбук.
-Живий, як бачиш. 
-Ти можеш хоч раз кудись відкласти свою зухвалість? - злегка роздратовано й ображено промовив Алан. 
Даніель видихнув, трохи заспокоївшись.
-Пробач. Зі мною все нормально. Що ти хотів обговорити?
-Одразу хочеш перейти до справи?
-А чого тягнути? 
-Добре, сідайте за стіл... 
Олівер та Даніель сіли за стіл поруч із Аланом, той прийнявся щось їм розказувати, паралельно показуючи дещо в ноутбуці. 
Через пів години у залі стояла суперечка, крик, і розчаровані зітхання. 
Наступного ранку Кетрін прокинулась від чергових криків на першому поверсі. Вона підвелась та глянула на годинник: це була дев'ята година ранку. Із першого поверху долинали лише окремі репліки:
-А ти не кричи на мене! - почувся голос  Джейн, - дожилася, кричить він на мене!
-Не кричи... Ти хоч розумієш що ти зробила?! - Крикнув Домінік, - ти переплутала два зовсім різношерсних, ЯК НА ТЕБЕ НЕ КРИЧАТИ?!!!
-Ти посваритись хочеш? 
-А як тут не сваритись?!
-А, ось так... То може давай одразу розлучимося?!
-Поміть, про розлучення ти перша заговорила!
-Ах так, то я з тобою не говорю!!! - крикнула Джейн, ідучи до виходу, - телепень паршивий!
-Тай будь ласка, менше нервуватись буду! - крикнув Домінік їй у слід.
Джейн гримнула дверима, що аж стіни затремтіли. Кетрін зітхнула, звівшись на лікті. «Пересварились. Ще цього не вистачало. Чому все пішло перекидом?(». Дівчина розчесала волосся, з горем навпіл переодягнулась, та прийнялась заправляти ліжко. Нарешті закінчивши, вона взяла із тумбочки книгу, яку прийнялась читати вчора. Але якраз у цей момент почувся стук у двері. Після її характерної репліки, до кімнати увійшов Олівер, привітно посміхнувшись: 
-Привіт). Як справи? 
-І тобі привіт. Ніби добре. А в тебе?
-Маячня, давай не будемо. Ти вже снідала? - сівши поруч, запитав хлопець. 
-Ще ні. Джейн та Домінік посварились? 
-Ти аж сюди чула? - здивовано запитав хлопець. 
-Так. Я від цього і прокинулась. 
-Ай, не бери це в голову. Я не здивований, що вони посварились. Але можу запевнити, що через кілька днів будуть знову курликати як голуби.
-Зрозуміло... - всміхнувшись, відповіла Кетрін, - А?.. 
-З розслідуванням все погано. Ми їх не впіймали. І вже, напевно, не впіймаємо...
Кетрін засмучено опустила голову. 
-Просто будемо сподіватися, - продовжив хлопець, - що вони не вчинять чогось подібного.
-Олівер, можна питання? 
-Давай. 
-Даніель особисто знайомий із цією бандиткою? 
-Що? Звідти ти таке взяла? 
-Олівер, я не дурненька. На це вказувала величезна кількість фактів. Я чула їхнє спілкування, бачила їхнє відношення одне до одного. 
-Я... Не думаю що він буде радий, якщо я тобі розповім. 
-Ясно. 
-Ти не ображаєшся? 
-Ні, зовсім ні). Я все розумію. 
-Ну і добре). 
За вікном раптом почувся голосний грім. 
-Знову дощ насувається? - засмучено промовив Олівер. 
-А чому так похмуро? 
-Не люблю дощі. Мені більше до вподоби сонячна погода. Хоча... У мене є одне сонечко, яке освітлить будь-яку непогоду)... 
Він акуратно заклав їй за вухо пасмо злегка розтріпаного волосся, ніжно глянувши в її очі та ніби потонувши у тому синьому, бездонному океані. Кетрін зніяковіло посміхнулась, відвівши збентежений погляд.
-Кетрін, - почав раптом Олівер, - я... Давно хотів тобі дещо сказати... 
Він вкотре глянув у її бездонні очі, стараючись правильно сформулювати свої слова.
-Я тебе...
Як раптом до спальні без стуку увійшла Джейн. Вона виглядала роздратованою, засмученою та невдоволеною, хоча всіляко старалась цього не показувати. 
-Доброго ранку, Кетрін, привіт Олівер, - посміхнувшись, привіталась жінка. 
-Доброго), - відповіла дівчина, одразу перемкнувшись на іншу манеру спілкування та роблячи вигляд, що не знає про сварку, - ти виглядаєш... Засмученою? Що сталось? 
-Ні, тобі здалось, все нормально). 
Олівер недовірливо хмикнув, незадоволено відвівши погляд. 
-Кетрін, ти як? - стурбовано запитала Джейн, підійшовши ближче до подруги, - вибач, що я раніше не заходила, не було часу(.
-Нормально. Краще, ніж вчора). 
-І що, воно тебе болить? 
-Звісно болить, але не смертельно. Джейн, не хвилюйся, все нормально). 
-Ну і добре. Що ти хотіла б на сніданок? 
-Не знаю. Зроби щось на свій розслуд. 
-Гаразд. Дай мені пів годинки). 
-Добре). Але тільки пів годинки, не більше! Я час засікла!)
Джейн посміхнулась та вийшла із кімнати, зачинивши за собою двері. 
-Мда... - зітхнувши, мовила Кетрін. 
-Чому ти зітхаєш? - запитав Олівер. 
-Та... Просто. Доречі, що ти хотів сказати? 
-Кхм... Нічого...
Раптом на столі завібрував телефон. Кетрін на цей звук різко підійняла голову та глянула в бік столу. 
-Можеш, будь ласка, дати мені телефон? - промовила дівчина. 
-Звичайно, - відповів Олівер, встаючи, - чому ти залишаєш його на столі, а не біля себе? 
-Він заряджався. 
-В тебе хіба немає розетки біля ліжка? - здивовано запитав хлопець, даючи Кетрін телефон. 
-Немає. 
-Може тобі подовжувач покласти? 
Дівчина потиснула плечима, глянувши на екран телефону. 
-Зачекай, будь ласка, хвилинку, мені потрібно мамі на повідомлення відповісти.
-Переживає?
-Угу... 
-Щось мені підсказує, що вона не дуже задоволена твоєю професією). 
Кетрін розсміялась. 
-Таки так є). 
-Як ж вона тебе навчатись відпустила? 
-Ми з батьком її переконали). 
У цей момент у кімнаті несподівано погасло світло. Кетрін та Олівер одночасно здивовано глянули на люстру. 
-Може напруга скаче?.. - припустила дівчина. 
-Навряд... Якби це була напруга - електрика б уже з'явилась. Напевно якесь пошкодження на лінії, в зв'язку з погодними умовами.
-Клас... 
-Зараз, піду гляну на електрощиток. 
Хлопець підвівся та вийшов за двері. 
Напруга на щитку дорівнювала нулю, тобто відключили всю лінію. Згодом у новинах повідомили, що через сильний дощ та вітер, було пошкоджено лінії електропередачі. Електрики не мало бути до вечора. Через відсутність електроенергії, було неможливо зайнятись роботою - комп'ютери без електромережі не працювали, на ноутбуках не було потрібної інформації та документів для роботи. Залишок дня Джейн, Олівер та Кетрін провели разом. У Кетрін на ноутбуці були завантажені деякі фільми, тож друзі, майже увесь час провели, занурившись у заекранний світ. 
Електропостачання, як і пообіцяли, з'явилося близько восьмої вечора. Як тільки у будівлі запрацювала електрика, усі моментально розійшлися по справах, які не могли виконати увесь день. 
 Кетрін напівсидячи лежала в ліжку, накрившись пухнастим пледом, та читала детективну книгу. Дівчина нарешті дочитала до самого напруженого кульмінаційного моменту. Вона жадібно ковтала сюжет роману, повністю окунувшись у його події та насолоджуючись чудово розгорнутими характерами усіх героїв.
Раптом у двері терпеливо постукали. Дівчина спочатку проігнорувала цей звук, сподіваюяись, що їй причулось. Але стук повторився знову. Вона незадоволено відклала розгорнену книгу вбік, голосно промовивши: «Увійдіть!» До кімнати неохоче увійшов Даніель. Він виглядав виснажено та в'яло. Кетрін здивовано глянула на нього, запитавши:
-Ти чому прийшов? 
-Щоб ти рани перебинтувала... - пробурмотів хлопець.
-А, ну... Без проблем, - вона як-небудь склала плед та відклала його в сторону, - можеш тільки, будь ласка, дати мені аптечку із шафи? 
Даніель мовчки виконав прохання дівчини. «Оце так... - думала Кетрін, - прийшов сам до мене, ще й аптечку подав! Яка муха його вкусила?» Вона відкрила коробку, починаючи шукати потрібні їй речі. 
-Сідай, - промовила Кетрін, кивнувши головою на ліжко. 
Хлопець так само, не сказавши ані слова, сів на ліжко та почав розстібувати сорочку. А рукави зняти не міг. Як би він не повертав та вивертав руку, аби зробити хоч якусь дію, поріз на лівому плечі всеодно нагадував про себе настирливим болем. Кетрін підійняла на нього погляд, невдовзі промовивши: 
-Тобі потрібна допомога? 
-Ні. 
-Це було не питання, а факт. Ходи сюди, я допоможу. 
Хлопець злегка невдоволено розвернувся лівим боком до дівчини та присунувся трохи ближче до неї. Кетрін акуратно взяла сорочку біля коміра та почала стягувати рукав з його руки. Вона це зробила, на здивування Даніелеві, практично безболісно. Дівчина відклала сорочку вбік, промовивши: 
-Навіщо вона тобі взагалі? Це лише лишня морока. Ти ж вдома. 
-Я сам розберуся, що мені і як носити, - різковато відповів він. 
Кетрін зітхнула та почала знімати бинт зі спини хлопця. Кожен її рух був акуратний та турботливий. Коли дівчина забрала останній шматок бинту, показались численні подряпини, які встеляли майже всю спину Даніеля вище поясниці. Більшість з них були дрібні та майже непомітні, але було й кілька глибоких, кровавих, великих порізів. Кетрін подумки жахнулась, побачивши це. Як їй стало шкода хлопця, не передати словами. Вона на хвильку завмерла, стараючись оволодіти емоціями. 
-Ти ніколи не бачила порізаного тіла? - абсолютно спокійним та рівним тоном запитав Даніель, помітивши її реакцію. 
-Залишаться шрами... - із деяким розчарованням та співчуттям промовила Кетрін. 
-Я знаю, - байдуже відповів хлопець, - мені всерівно. 
Дівчина продовжила роботу. Подряпини на спині уже були сухими, а із рани, що була на плечі, виділялася сукровиця, ледь не наскрізь пропітавши бинтову пов'язку. Кетрін намагалась робити все максимально безболісно. Раптом Даніель скривився, різко через зуби вдихнувши повні груди повітря. 
-Тейлор... - промовив він, затамувавши подих. 
-Пробач, я знаю, що боляче. Потерпи трошечки, будь ласка. 
Ця ввічливість та лагідність дещо вразили його. Він відвів погляд у бік. У поле зору увійшла та сама книжка, яку читала Кетрін. Хлопець зацікавлено повернув її до себе та, прочитавши кілька абзаців, із прихованим здивованням запитав:
-Ти читаєш детективні книги?
-Так), - посміхнувшись, відповіла дівчина. 
Даніель хмикнув та глянув на палітурку. 
-Детектив поєднаний із боєвиком? 
-Ну... Так. Я люблю почитати щось екстримальне. 
-І що ж ще ти читала? 
-Багато чого. Книги Артура Конан Дойла, Агати Крісті, Джона Діксона Карра... У мене в Італії є всі частини "Шерлока Хоулмса" сучасного видання, біля сорока книг Агати Крісті...
-Скільки?! 
-Біля сорока. Я не пам'ятаю точно скільки. 
-І ти їх всіх прочитала? 
-Угу. Я ще з підліткового віку читаю. 
-Я теж... - замислено відповів Даніель, - і який роман Крісті твій улюблений? 
-"Вбивство в східному експресі".
-...східному експресі", - сказав хлопець разом з Кетрін в один голос, - мені теж ця книга сподобалась. 
Кетрін знову посміхнулась. Їй було приємно, що у них знайшлась спільна тема для розмов. 
Невдовзі дівчина завершила зі спиною та вже  практично закінчила перев'язувати плече, як у кімнаті знову погасло світло. Навколо різко стало темно, хоч в око стрель. Крізь темряву Кетрін почула відчайдушне зітхання Даніеля. Дівчина навпомацки знайшла телефон та увімкнула ліхтарик. 
-І що робити? - запитала сама в себе Кетрін. 
-Дай сюди, - промовив хлопець, забравши телефон із її рук. 
Він взяв пристрій у праву руку та направив промінь світла на плече, сказавши:
-Продовжуй.
Дівчина продовжила свою роботу. Даніель пильно спостерігав за нею, вивчаючи кожну рису обличчя. Раптом він запитав: 
-Що у тебе з носом? 
-Зламаний. Але без зміщення. А що? 
-Просто запитую. 
Невдовзі Кетрін закінчила роботу. Усі пов'язки були акуратні та чистенькі. 
-Все, - промовила дівчина, складаючи бинт, - вибач, якщо щось не так.
Він нічого не відповів, мовчки підвівшись, та прямував до виходу. Будучи вже майже в дверях, детектив раптом спинився, непевно промовивши: 
-Стосовно звільнення... Ти хочеш залишитись в агентстві? 
-Так... - зніяковіло відповіла Кетрін. 
-Залишайся. На постійній основі. Твій випробувальний термін закінчився. 
Із цими словами він залишив її одну. Кетрін кілька секунд сиділа у повному збентеженні, а потім радісно засміялася, розуміючи, що нічого не втрачено.