ГЛАВА IV „ПРОХОЛОДНА ТИША”

Не дивлячись на те, що детективи повернулися в агентство близько четвертої години ранку, уже з восьмої всі знову були на ногах. 
Як виявилося, за викраденням дітей стояла ціла схема, до якої була причетна справлі велика кількість людей. Але, як вдалося дізнатися на допитах осіб, яких вдалося затримати, основною ціллю була торгівля органами... Завдяки швидкій роботі та виграному часу, діти залишилися живі та майже не ушкоджені. 
Даніель, Домінік та Олівер залишилися у поліцейському відділку. Вони, з допомогою інших правоохоронців, займалися допитами злочинців, вичисляли та знаходили інших причетних осіб, які або знали і не повідомили, або виконували роль "пішаків" і так далі; тобто складали увесь пазл докупи. Кетрін ж, перекинувшись черговою словесною перепалкоб з Даніелем, разом із двома педагогами: місіс Гарві, що допомагала їй на допитах друзів Пітера, та містером Расселлом, направилась до дитячої лікарні, де зараз перебував Пітер та Лара, аби поговорити і з ними. 
Дівчина чекала в коридорі, поки педагоги поговорять із дітьми, побачать їхній психологічний стан. Кетрін відчувала на собі велику відповідальність, адже цим малим довелося багато чого пережити. Вона не хотіла віддати їх на лишні хвилювання та страх, чинити психологічний тиск і так далі. Дівчина просто хотіла виконати свою роботу. 
У якийсь момент із однієї палати виглянув містер Расселл. Він знайшов поглядом Кетрін, промовивши: 
-Ходіть, міс Тейлор. 
Вона, кивнувши, підвелась та попрямувала до нього.
Дівчина пройшла до палати, зачинивши за собою двері. Педагог відійшов в сторону, спостерігаючи за допитом. Пітер лежав у ліжку під крапельницю, спокійним, розсудливим поглядом. Кетрін злегка збентежено посміхнулася, сівши на стілець біля ліжка юнака. 
-Добрий день, - помітивши її, одразу промовив Пітер, - ви - детектив? 
-Привіт, так, - м'яко відповіла дівчина, - мене звати Кетрін Тейлор. Я прийшла, аби поговорити з тобою. Люди, які завдали тобі шкоди ось-ось будуть покарані. Але для цього потрібно, щоб ти дав відповіді на мої запитання та розповів мені, як все це сталося. Ти можеш повністю довіряти мені та розказувати все-все і ділитися будь-якими думками. 
-Я знав, що ви прийдете, - байдуже промовив юнак. 
-Справді? 
-Поліція ж має у всьому розібратися. Вони мають всіх розпитати, покарати злодіїв. 
-Ти дуже розумний хлопець, - посміхнувшись, мовила Кетрін, - що ж, давай почнемо. Розкажи, як все це взагалі сталося? Зо це був за день? 
-Я у футбол граю. У нас в той день був матч. Ми зіграли, нас тренер пригостив, і я з друзями додому пішов. Потім, коли вже йшов сам, повернув викинути сміття. До мене під'їхав чорний автомобіль, звідти вибігли чоловіки, схопили мене і заштовхали всередину. Ця машина їхала за нами ще від стадіону. Я почав кричати, але мене сильно вдарили, сказавши, щоб я замовчав. У салоні мене зв'язали, відібрали та вимкнули телефон, і сказали, щоб тихо сидів, бо бити будуть. Відвезли кудись далеко, бо довго ми їхали. Посадили в якусь кімнатку, десь у підвалі, двері замкнули і пішли. Вони годували мене якоюсь дивною їжею. 
-Як це "дивною"?
-Ну вона була у якомусь білому... Чимось. Порошок якийсь гіркий. 
Кетрін ледь помітно зітхнула, стараючись не проявити жалісливмх емоцій. 
-А що це була за їжа? 
-Черствий хліб, яблуко і вода. 
-Ти увесь час сидів сам, до тебе приходили лише, аби дати їжу? 
-Так. 
-Ти намагався щось запитувати? Де ти, що вони роблять і так далі? 
-Ні, вони били за це. 
Кетрін відчула, як педагог за її спиною важко зітхнув, потягнувши носом. 
-Скільки людей ти точно бачив? 
-Не знаю. Вони всі були в масках. 
-Постійно? 
-Угу. 
«Він так спокійно спілкується, - вражено думала дівчина, - бідна дитина(». 
-Тобі відомо щось про дівчинку Лару, з якою сталося те ж саме? 
-Ні, але я чув, що був не один. 
-Як? 
-Через деякий час я чув крики за стіною. 
-Зрозуміло... - на видиху відповіла Кетрін, замислено дивлячись в блокнот. 
-Ви гарна, - раптом промовив хлопчик. 
Дівчина затнулася, сконфужено глянувши на нього. Містер Расселл змінив позу, неоднозначно підійнявши брову. 
-Що?) - перепитала Кетрін, лагідно посміхнувшись. 
-Ви дуже красива. Людям приємно, коли їм так говорять. Але зазвичай вони чують такі словане так часто, як хотілось би. 
До її серця дещо торкнулося. Торкнулося ще більше співчуття до цього хлопчика, змішане із ще деякими невимовними почуттями. 
Кетрін поставила ще декілька запитань Пітеру, після чого педагог насторожено вирішив ще не трохи залишитися один на один із юнаком, а дівчина вийшла в коридор, адже її ще чекав допит Лари. 
Зачинивши за собою двері, детектив побачила місіс Гарві, що сиділа на лавці під стіною. Помітивши її, жінка підвелася, підійшовши до дівчини зі словами: 
-Ви зараз, на жаль, не зможете провести допит, міс Тейлор. 
-Чому? - хитнувши головою, запитала Кетрін. 
-Психіку дівчинки не на жарт похитнули(, - зітхнувши, почала місіс Гарві, - вона не зможе зараз розважливо та свідомо розмовляти(. 
-Дивно... - сама до себе протягнула дівчина. 
-Ви про що? 
-Просто ситуація з хлопчиком зовсім інша. По ньому і не скажеш, що за останні дні він пережив стільки всього. 
-Різні діти, у кожного свій темперамент та характер. І, наскільки я знаю, фізично хлопчика майже не чіпали, а над дівчинкою... Таки познущались, - важко відповіла жінка. 
Кетрін прикусила губу, намагаючись стримати емоції. 
-Гаразд, я піду, - мовила місіс Гарві після тривалої паузи, - у мене робота є. Я чекала, аби вас попередити. 
-Гаразд. Гарного вам дня. 
-Вам теж, міс Тейлор. 
Як тільки педагог сховалася за рогом, двері палати тихо рипнули, і звідти вийшов містер Расселл, здивовано промовивши: 
-Міс Тейлор? Ви ще тут? 
-Так, - збентежено відповіла Кетрін, - а чому ви так здивовані цим? 
-Ні, не беріть в голову. Просто думав, що ви вже поїхали. 
-Як бачите - ні. До речі, мені здалося, чи вас в кінці допиту щось насторожило? 
-Так, - відповів педагог, збентежено посміхнувшись, - мені здалося дивним раптове рішення хлопця зробити вам несподіваний комплімент. Не в такому він стані, аби компліменти чужим людям робити. Але потім, ще раз з ним поговоривши, я заспокоївся, зрозумівши, що у нього просто характер такий дивакуватий. 
-А я б не сказала, що дивакуватий, - мовила дівчина, - він так себе спокійно та стримано поводив... Ніби й нічого не було. Він дуже розумний та свій вік. 
-Вірогідно, він уже пережив всі ті емоції, які мали б зараз проявлятися. Ні, мені було по ньому видно, що він ще переживає, але тримався хлопець добре, молодець. Але... Відверто кажучи, юнак має рацію: ви справді дуже вродлива. 
Кетрін тихо засміялася, відповідаючи: 
-Дякую). Приємно чути). 
Кетрін зв'язалася з Олівером. Він сказав їй, аби та краще їхала в агентство. За його словами, їй зараз було б складно влитися в їхню роботу, якій кінця й краю не було, та й Даніель був не в гуморі... Містер Расселл запропонував Кетрін підвезти її до агентства, аби та не йшла пішки. Вона не стала сперечатись. 
Ближче до вечора хлопці повернулися додому. Кетрін, як тільки дізналася це, пішла до них, адже було що обговорити. 
Дівчина спустилася до зали. Даніель сидів за столом перед монітором із паперами в руках, нахмурено перекидаючи погляд із документів на екран. Олівер займався чимось схожим. Домінік сидів за центральним столом, склавги руки на стіл на поклавши на них голову. Почувши, що вхідні двері рипнули, два останніх кинули погляди на вхід. Помітивши Кетрін, Олівер промовив: 
-Привіт. Як допит? 
-Якраз прийшла розповісти та обговорити це. Коли ви повернулися? 
-Буквально тільки що. 
-А... Чому так довго?
-Один з них на допиті розколовся, і там... - він затнувся, промовивши: а може ми сядемо і разом нормально все обговоримо та підсумуємо? 
-Я з самого початку сиджу тут і уважно вас слухаю, - пробурмотів Домінік. 
-Даніель? - підійнявши брову, мовив Олівер. 
Той невдоволено видихнув, щось нерозбірливо пробурмотівши собі під носа, та пересів до інших. Він би і не спромігся щось детально розповідати, якби не потрібно було ввести в курс справи ще й Домініка, який виконував іншу роботу і не знав до ладу нинішнього результату. Хлопець кілька секунд помовчав, збираючись з думками, а потім почав: 
-Всю роботу, яку ми повинні були виконати, "анулював" один чоловік, здавши все на допиті. Це виявилася доволі заплутана схема викрадення дітей та підлітків, план якої розроблявся більеш місяця. Основна мета - торгівля на чорному ринку. До цього виявились причетними тринадцять осіб віком від двадцяти п'яти до п'ятдесяти років. Вони  викрадали випадкових дітей з вулиць міста, вивозили за місто і там маои утримували до, як виразився зловмисник, "певного моменту". Це все розповів злочинець на допиті, якого ми застали на гарячому вчора там на місці. Ми познаходили всіх причетних та доставили у поліцейський відділок. Завтра потрібно позводити кінці з кінцями, адже на післязавтра уже назначено судове засідання. 
Всю розповідь Даніель вів в'ялим, змарнілим голосом. Три години сну на добу помітно відбилися як на ньому, так і на Оліверу та Домініку. Кетрін побачила, що Даніель уже намірився йти, тому впевненим, гордим тоном промовила: 
-Я допитала потерпілу дитину. 
-Що дивно, - суворим голосом мовив Даніель, зверхньо скривившись, - адже мала допитати двох. 
Олівер зітхнув та закинув голову назад, втомившись вислуховувати ці перепалки. 
-Я тебе не перебивала, - обурено кинула вона, продовживши спокійніше, - дівчинка, яку я також мала допитати, була не в змозі відповідати на мої запитання через свій моральний та психологічний стан. А з хлопчиком мені вдалося поговорити. Він розповів, що по дорозі додому після матчу чорний автомобіль, що переслідував його та його друзів, зупинився біля нього, коли той викидав сміття. Звідти вибігли чоловіки, схопили, заштовхали всередину, там зв'язали, відібравши телефон, та постійно погрожували побоями. Вони зачинили його у підвалі, годуючи їжею із якимись неприродніми домішками. 
-Тобто "неприродніми"? - підійняв брови Олівер, - препаратами якимись, чи що? 
-Типу того, - відповіла дівчина, - в їжу давали хліб та яблуко. За будь-які питання застосовували рукоприкладство.
-Склади протокол допиту, - байдуже кинув Даніель, підійнявшись та попрямувавши нагору. 
Олівер важко зітхнув та, втомлено потерши переносицю, протягнув: 
-Жах та й годі... 
Кетрін прикусила губу, обхопивши себе руками. По тілу пройшлися неприємні мурашки. Олівер глянув на Домініка, що сидів так ж само, поклавши голову на стіл, промовивши: 
-Ти плануєш спати тут? 
-Мені всеодно де. Тільки щоб мене ніхто не чіпав, - пробурмотів чоловік. 
-Іди в кінмату давай, не сопи тут, - мовив Олівер, - я теж іду. З ніг валюся. 
-Коли ви приїхали? - запитала Кетрін. 
-Близько четвертої ранку, - байдуже відповів Браун. 
Вона нічого не відповіла, лише зажурливо підперла голову ліктем, співчутливо дивлячись на нього. Олівер всміхнувся та погладив її по плечі, кажучи: 
-Не сумуй, красуне, все нормально). 
Домінік підійняв голову, із піднятою бровою перекидаючи погляд з одного на іншу. Наступної миті він зітхнув, підвівшись, та підійнявся нагору. Кілька секунд вони обидва мовчали, аж раптом Олівер промовив: 
-Ти взагалі як? Справи? Настрій? 
-Нормально. Чому запитуєш? 
-Просто, - потиснувши плечем, відповів він, - давно не спілкувалися просто так. 
-Вчора ніби непогано провели час разом), - посміхнулася дівчина. 
-Беручи до уваги насиченість цих днів - це було давно. Ще згадай, як ми кілька днів тому гуляти пішли. Тобі, до речі, сподобалось? 
-Безсумнівно). Я давно не проводила вільний час з кимось, а не наодинці.
-Справді? - здивовано мовив Олівер, - невже у тебе немає друзів чи знайомих, з ким можна б було піти погуляти містом, зайти на чашку кави? 
-Ні. Із друзями з університету спілкування заглохло, а на робочому місці ні з ким не могла здружитись. Всі якісь лицемірними були. 
-Ну... Може бути(, - сумно відповів Браун, згадавши деяких осіб із поліції, - сподіваюся в цьому колективі ти відчуватимеш себе краще. А я старатимусь робити для цього все можливе. 
Вона мило, зніяковіло посміхнулася, відвівши погляд. Невдовзі Олівер попрощався з Кетрін, теж пішовши до себе в кімнату. 
Наступний день не відзначився чимось визначним чи цікавим. Майже уся доба була присвячена нудній документації, ще деякими допитам та іншій маячні. Атмосфера була сіра, буденна та сонна. Думки не трималися купи, було важко сконцентруватися на роботі. Ще більшої похмурості додавала прохолодна, дощова погода. 
Наступного дня відбулося судове засідання. Таке ж нудне, обтяжливе, "занадто офіційне". Проте, виходячи пізнвше із зали суду, на душі відчувалася легкість та спокій, адже нарешті все було завершено. Цю справу можна було вважати завершеною.