ГЛАВА II „В ІНШИЙ СВІТ”

 Сьогоднішній ранок був не такий, як попередні, адже уже о дев'ятій ранку Джейн терміново зібрала всіх у залі. Напів заспані, похмурі та в'ялі, але все ж прийшли всі. Жінка стала перед всіма, впершись руками в стіл. Вона глянула в екран монітора та, підібравши слова, промовила: 
-Вітаю вас. Ми маємо нову справу. 
Домінік зітхнув, неоднозначно підійнявши брови. Олівер, як сидів зі складженими на грудях руками, так і не поворухнувся, дивлячись кудись в бік. Даніель, розправивши спину, запитав: 
-Конкретно? 
-Сьогодні вранці надійшов запит від жінки. Вона написала, що учора ввечері безвісти зник її чотирнадцятирічний син. Телефон не в зоні доступу, друзі, знайомі, ніхто нічого не знає. Мов, пішов зранку до школи і не повернувся. 
Олівер нарешті змінив міміку, недобре нахмуривши брови. Кетрін відвела погляд, непевно погладивши себе по передпліччю. 
-Ніякої чіткої інформації вона не надала? - спитав Даніель. 
-Ні. Лише залишила свої контакти та адресу проживання. 
-Надішли мені їх і будь на робочому місці, якщо щось знадобиться, - встаючи, промовив детектив, а потім глянув на інших, - у вас є п'ятнадцять хвилин на збори. У дев'ять тридцять всі мають бути на виході. 
Хлопець кинув невдоволений, роздратований погляд на Кетрін; що очікувально та пронизливо дивилася прямо йому в очі; ледве стримуючись, аби не брати її з собою до потерпілої, але він розумів, що якщо зараз сказати їй хоч слово, це закінчиться черговими недоречними розбираннями, тому, стиснувши щелепи, детектив просто вийшов із зали. 
Кетрін відчувала себе схвильовано. Адже як, за два дні побудувавши такі "чудові" відносини із керівником агентства, йому можна довести що ти гарна в свої справі? Але водночас із цим дівчина відчувала себе більш-менш впевнено та, якщо так можна сказати, гідно, адже якраз зараз могла показати себе професійним детективом, довівши, що вона дійсно чогось варта. 
Поїздка відбувалася мовчки. У машині ніхто не проронив і слова. Взагалі. Це трохи напрягало та наганяло якогось незрозумілого дискомфорту. Аж мурашки по тілу пробігалися. 
Даніель припаркував автомобіль на обочині, після чого всі синхронно повиходили назовні. Це був живий район міста, будинки були розташовані один за одним. Люди на тротуарах почали зацікавлено спинятися, роздивляючись, що тут відбувається. Буквально через хвилину після цього із будинку вийшла, навіть не вийшла, а ледве не вибігла схвильована, перелякана жінка середніх років. По її зовнішньому вигляду було зрозуміло, що це була найгірша ніч в її житті. Розпатлане волосся, як-небудь зібране в пучок, зім'ятий недбалий одяг, змарніле обличчя та заплакані очі. Коли відстань між нею та Даніелем, що виступив трохи вперед, стала прийнятною, вона тремтячим голосом протягнула: 
-Д-доброго ранку. Ви... Ви детективи? 
-Доброго ранку, - гідно тримаючи обличчя, відповів Даніель, - так. Даніель Бейкер до ваших послуг. 
-Адела Кеннан, - мовила жінка, а потім глянула на нього, як на свою останню надію, яка щосекунди потухала в її серці, - я... Ви знайдете мого сина? 
-Неодмінно. Але для початку заспокойтесь. Ви добре себе почуваєте? За потреби ми можемо викликати швидку. 
-Ні, ні, все нормально, - на видиху протягнула жінка, обхопивши себе руками. 
-Дайте нам, будь ласка, хвилинку. Перепрошую, - мовив Даніель, підійшовши до інших та напів пошупки запитав: хто має бажання допитати місіс Кеннан? 
Протягом кількох секунд між ними була мовчанка. Детектив уже було набрав повітря, аби самому назначити когось, але якраз в цей момент Кетрін із гордо піднятою головою промовила: 
-Я маю бажання. 
Даніель кинув на неї суворий, зверхній погляд, ніби намагаючись погасити ентузіазм та самовпевненість дівчини, та тій було байдуже. Він напів насмішкувато запитав: 
-Тобі таке можна довірити? 
Кетрін всміхнулася, відповівши: 
-Жінка більше розкаже жінці, ніж такому коменданту, як тобі. Можна я пройду? 
Олівер та Домінік вражено переглянулися. У неї відсутній інстинкт самозбереження? Детектив злісно зиркнув на неї, будучи безкінечно обуреним тим, як його прозвали. Але вирішувати стосунки на людях було неприпустимо для нього, тому, прикусивши губу та стиснувши руку в кулак, він поступився дорогою. Все ж таки, як би це було неприємно усвідомлювати, тут Кетрін була права. 
Дівчина підійшла до потерпілої, лагідно кажучи: 
-Кетрін Тейлор до ваших послуг. Не хвилюйтеся, ми обов'язково знайдемо вашого сина та покараємо злочинця. Давайте ми пройдемо до будинку, де ви все розповісте мені у спокійній обстановці. 
Місіс Кеннан та Кетрін пройшли до будинку. Коли жінки сховалися за вхідними дверима, Даніель повернувся до Олівера та Домініка, кажучи: 
-Ви чекайте завершення допиту. 
А сам направився до будинку за жінками. Девіс підійняв брови, зніяковіло промовивши: 
-Агов, пане детективе, а ви куди? 
Та він проігнорував цю фразу, зникнувши за дверима будинку. 
Кетрін та місіс Кеннан розмістилися у вітальні. Вони сіли на диванчик, одна поруч з іншою, спинами до входу. Дівчина дістала блокнот, аби записувати основне, запитуючи: 
-Місіс Кеннан, розкажіть детально, що сталося. 
-Вчора зник мій чотирнадцятирічний син Пітер Кеннан, - вона хотіла продовжити, але якась незрозуміла сила стиснула їх гортань, не давючи продовжити. 
Жінка повільно, судомно видихнула, поклавши важку руку на груди. 
-Ч-ш... Заспокойтесь, - мовила Кетрін, - все буде гаразд, я обіцяю. Прийдіть в себе і продовжуйте розповідь. 
Потерпіла ще раз видихнула, проковтнувши слину. Вона прикрила очі, через п'ять секунд продовживши: 
-Зранку він пішов на тренування, а потім у них мав бути матч, він у футбол грає. Все було як зазвичай. 
-Де знаходиться стадіон, на якому він тренується? 
-Біля акворської школи. 
-Як він туди добирається? 
-Як коли. Буває пішки, коли час буде, а коли ні - на таксі. Того ранку він поїхав на таксі, бо запізнювався. Пітер сказав, що додому повернеться приблизно о шостій вечора. Годинник показував уже пів на восьму, як я почала переживати. Я почала телефонувати йому, але телефон був не в зоні доступу. Обдзвонила тренерів, всі говорили, що в на тренуванні та матчі він був, і все було гаразд. Друзям телефонувала, вони сказали, що після матчу вони відсвяткували перемогу невеликим застіллям, після чого вони, йдучи додому, пройшлися разом від стадіону до проспекту, звідки він пішов сам. 
-Коли ви востаннє спілкувалися з сином? 
-Десь о третій годині дня. Ми переписувались. Він писав, що зараз має розпочинатися матч. Я побажала удачі і все. 
-Ви останнім часом не помічали нічого дивного в поведінці Пітера, чи в збігах обставин? 
Жінка на хвилю замислилась, відвівши погляд, після чого заперечливо похитала головою. 
-Які у вас стосунки з сином? 
-Дуже хороші. Він слухняний, свідомий, розуміючий, нічого не приховує від мене. Я в свою чергу не виховую його суворо чи якось несправедливо. 
-А ви можете дати контакти його тренерів та батьків друзів? - раптом мовив Даніель, що стояв біля входу. 
Кетрін вражено крутнула головою в бік і, побачивши детектива, ледь не зламала олівець в долоні навпіл. Хлопець лише холодно дивився на місіс Кеннан, роблячи вигляд, що дівчини тут немає. 
-Так, звичайно, - відповіла жінка, помацавши себе по кишенях, - я... Перепрошую, зараз піду телефон візьму. Даруйте. 
Вона підвелась та вийшла в двері, що були у іншому кінці вітальні. Коли постать потерпілої сховалася за стіною, Кетрін підвелась зі свого місця, невдоволеною ходою підійшовши впритул до Даніеля. Її брови роздратовано зійшличя на преносиці, очі обурено загорілися. 
-І давно ти тут своїш? 
-Від самого початку, - поправивши годинник на руці, спокійно відповів детектив. 
-Косяки шукаєш? І як успіхи?)
Він нахмурив брови, суворішим тоном кажучи: 
-Я не можу повністю довіритись такій легковажній людині, як ти. 
-Цікаво, як в поліції мені всі довіряли. Але куди тебе до лондонських поліцейських рівняти. 
Він нахабно взяв її ззаду за волосся, заставляючи дтвитися собі в очі, крізь зуби промовивши: 
-Май повагу та поняття субординації. Ще раз дозволиш собі роззявити до мене свого паршивого рота - твоя кар'єра тут завершиться. 
Вона сконфужено округлила очі та, обурно сіпнувшись, прошипіла:
-Що ти собі дозволяєш?! Відпусти! 
У цей момент Даніель помітив, як двері, у які виходила місіс Кеннан, повільно привідчинились. Він моментально відпустив дівчину, трохи грубо відштовхнувши її від себе. Наступної секунди до вітальні увійшла потерпіла із телефоном в руках. Вона підійшла до детектива, продиктувавши йому всі контакти. У цьому списку виявилось два тренери та дві жінки: матері рузів Пітера, з якими він повертався додому. Даніель попросив місіс Кеннан зачекати, а сам подався до Олівера та Домініка. Кетрін, як здавалося детективу, наче реп'ях пречепившись до нього, подалася за ним. 
Вони вийшли на вулицю до хлопців, що були у авто, аби переговорити. Даніель і Кетрін синхронно повідчиняли двері, сівши до машини. Олівер та Домінік, що один кимарив, а інший листав стрічку Instagram, моментально сполохались, направивши всю свою увагу на них. Дочекавшись остаточної зібраності інших, Даніель почав: 
-Чогось неймовірного допит нам не приніс, але все ж. Жінка розповіла, що її син... 
-Що її син вчора пішов на змагання з футболу, - перебила обурена Кетрін, адже допитувала жінку вона, - дійство мало відбуватися на стадіоні біля акворської школи, куди малий поїхав на таксі. Пітер, так звуть хлопця, сказав матері, що повернеться близько шостої вечора. Востаннє потерпіла спілкувалася з сином близько третьої години дня. Жінка почала бити тривогу о пів на восьму вечора. Телефон Пітера був не в зоні доступу, тренери говорили, що він, як зазвичай пішов до дому з друзями, а безпосередньо хлопці, з якими він повертався, сказали, що вони пройшли разом від стадіону до проспекту, звідки Пітер пішов сам. 
Даніель, невдоволено прикусивши губу, спостерігав за Кетрін пронизливим поглядом, склавши руки на грудях. Бачучи, що її розповідь підходить до завершення, детектив так ж само нахабно почав: 
-Далі нам потрібно допитати чотирьох людей: двоє дорослих - тренерів, з якими Пітер тісно спілкувався того дня, та двоє дітей: хлопців, з якими він повертався додому. Після цього, встановивши приблизне місце, де він зник, та, можливо, дізнавшись ще деяку корисну інформацію, потрібно переглянути відеоспостереження. Олівер, зателефонуй до місіс Гарві, педагога в роботі з неповнолітніми. Нехай приїде до агентства. Домінік, я надішлю тобі потрібні контакти, поясни все людям та скажи нехай вони в негайному порядку з'являться у агенстві. 
-Один я? - злегка незадоволено мовив Домінік. 
-Дійсно, - підтримала Кетрін, - один він? 
-Поділіться між собою, - крізь зуби відповів детектив. 
Наступна година-дві була суцільна марудна, нудна метушнеча. Розбирання зі схвильованими переляканими людьми, допити... Нарешті, все було підготовлено. Було вирішено, що Олівер та Домінік підуть на допити до дорослих тренерів, а Кетрін, перекинувшись кількома черговими гострими фразами із Даніелем, до хлопців. Сам ж Даніель мав виконати деяку іншу роботу. 
Олівер сидів навпроти одного із тренерів: містера Редкліфа. Другий був не на жарт збентежений та наляканий зникненням свого улюбленого гравця, що ще вчора гідно захистив честь команди на футбольному полі. Та, не дивлячись на неймовірні душевні переживання, він поводив себе доволі гідно та стримано. 
-Коли ви востаннє бачилися з Пітером? - запитував Олівер. 
-Учора, коли той ішов додому, - протягнув кремезний чоловік, злегка розгублено дивлячись кудись в бік, - ми відіграли матч, все було як зазвичай. Потім нагородження, фотосесія з трофеями,  солодкий стіл, після чого він із двома друзями, Томом та Морісом пішли додому. Я навіть бачив з вікна, як вони втрьох йшли вулицею в бік проспекту. 
-Це все? Ніякі підозрілі речі не траплялися? 
-Я не можу точно сказати... 
-Це можуть бути не якісь грандіозні збіги, чи ще щось. Можливо, навіть якась скороминуща дрібничка, яка лише на якусь мить привернула вашу увагу. 
-Дрібничка?.. - він замислено прикусив губу, над чимось напружено думаючи та невдовзі протягнувши: можливо... Але я не знаю, чи це стосується цього...
-Детальніше? 
-Я помічав, як, починаючи десь з четвертої години вечора, біля стадіону стояла якась невідома мені автівка. Але я не надав цьому значення, адже в той день був матч, тому було багато чужив автомобілів, але саме цей привернув мою увагу тим, що там були максимально затоновані вікна, я аж подумав, а чи законне взагалі таке сильне тонування.  Пізніше, коли матч закінчився і всі гравці, журі та гості розійшися, тут залишилися лише хлопці моєї команди, як я говорив раніше, святкуючи перемогу. Тоді я бачив, що біля стадіону стояло лише три автівки: моя, батька одного з гравців і та сама з тонуванням. Потім, коли хлопці пішли додому, авто нарешті рушило з мімця та поїхало у ту ж сторону, куди вони пішли. 
Олівер уважно слухав його, хмурячи брови. Коли містер Редкліф завершив розповідь, детектив промовив: 
-Можете, будь ласка, описати підозрілий автомобіль? 
-Це було чорне авто, із піднятим багажником, але не джип. 
-Ви запам'ятали номера чи марку? 
-Ні... - розчаровано мовив чоловік, - з вікна майже не було видно, тим більше у мене погана пам'ять на числа. 
«Будемо сподіватися, що їх запам'ятали хлопці, - подумав Олівер, - якщо цей автомобіль справді поїхав за ними та є причетним до цього». 
Кетрін була на допиті у одного з друзів Пітера - Моріса, що був уже доволі свідомим та розуміючим юнаком: йому було п'ятнадцять років, в той час як Тому, якого дівчина теж мала допитати, лише дванадцять. Це був перший допит неповнолітньої особи у її практиці, але тим не менш... Щоправда, її заспокоювала присутність педагога, який точно знав, як працювати з дітьми. Вона поговорила з хлопчиком перед допитом, попередньо заспокоївши його та налаштувати на належний лад. Але, не дивлячись на це, він всеодно виглядав стривоженим. Кетрін намагалася поводити себе максимально спокійно, стараючись знайти правильний підхід до хлопця. Але, щоправда, їй пощастило, адже юнак володів розміреним, стриманим характером. 
-Коли ви востаннє бачилися з Пітером? - запитувала дівчина. 
Педагог тим часом стояла трохи поосторонь, уважно слідкуючи за допитом та поведінкою хлопця. 
-Учора ввечері, коли йшли додому, - відповів юнак. 
-Коли і де ви з ним розійшлися? 
-Біля проспекту. Там де роздоріжжя до спального району йде, де він і живе. 
-Ви не пам'ятаєте, яка тоді приблизно була година? 
-Ой... - він напрягся, щось згадуючи, - напевно... За п'ятнадцять хвилин шоста. Але я не впевнений. А, Пітер ще поніс сміття викинути. 
-Сміття? 
-Так. У нас після матчу солодкий стіл був. Пітер забрав сміття і мав викинути, адже у нього по дорозі сміттєві баки є. 
-Він його викинув? 
-Не знаю... Але йшов до баків. 
-Поведінка Пітера не здавалася вам дивною? 
-Та ні. Пітер як Пітер. 
-Зрозуміло... А збіги обставин? Можливо, якісь підозрілі дрібнички? Нічого такого не було? 
-Було! - одразу мовив Моріс, ніби чекаючи цього питання, - коротше, як ми вийшли зі стадіону, там авто стояло чорне із тонованими вікнами. Коли ми з хлопами пішли вулицею, воно рушило і почало їхати за нами. Нам це здалося дивним, але вирішили, що ми просто параноїки. Потім, коли ми попрощались і Пітер пішов до смітників, автомобіль повернув за ним.  
«Ну тепер все ясно», - промайнуло у їх голові. 
-Ви не запам'ятали номера та марку цього автомобіля? 
-Ні. Я просто навіть не думав, що може бути щось таке, так то би я звернув увагу. 
Дівчина ледь помітно зітхнула. Це ускладнює задачу. 
Після допитів детективи відпустили людей, наказавши не покидати місто до кінця розслідування, а самі зібралися у залі для обговорення. Із кожною хвилиною ставало все важче думати та зосередитись на чомусь. Можливо, причиною того стала елементарна втома, а, можливо, те, що ніхто від ранку нічого не їв. Домінік дуже коротко переказав, про що йому розповів один з тренерів, адже корисної інформації він практично не надав: 
-...Ось така маячня, - завершив чоловік, - що у вас? 
-Майже те ж саме, що й у тебе, - відповів Олівер, - те, що тільки що говорив Домінік, мені теж розповідали, але є дещо цікаве. Містер Редкліф розказав, що десь від четвертої вечора біля стадіона стояла якась невідома чорна автівка з тонованими вікнами. Вона була там аж до того часу, коли Пітер з друзями не пішов додому. Тоді вона рушила та поїхала за ними. 
-Так! - додала Кетрін, - Моріс та Том говорили, що ця автівка переслідував їх всю дорогу, а потім, коли Пітер пішов у сторону сміттєвих баків на роздоріжжі проспекта і спального району, вона поїхала за ним. 
-Номера хтось назвав? - нахмурено дивлячись то на Олівера та на Кетрін, запитав Даніель. 
Вони лише одночасно заперечливо похитали головами. 
-Ясно. Значить зараз потрібно переглянути міське відеоспостереження. Ми знаємо приблизний район, де це відбулося, тому є шанс дізнатися номери автомобіля. 
-Пане детективе, я, звичайно, перепрошую, - невдоволено почала Кетрін, не почувши бажаної фрази, - але ваша тактика морити своїх працівників голодом погано відбивається на їхньому ментальному та фізичному здоров'ї. Може ми хоча б на пів години перервемось та перекусимо? 
-Вона має рацію, - підтримав Домінік, - давайте зробимо невелику перерву, у мене голова обертом йде. 
-Я б теж не відмовився від чашечки кави, - мовив Олівер. 
Даніель не встигнув і слова вставити. Він лише роздратовано сіпнув верхньою губою мов "залиште мене", та невдоволено кинув: 
-Пів години, не більше. 
Це були, напевно, найприємніші пів години за сьогоднішній день. Даніель кудись відлучився, залишивши Олівера, Домініка та Кетрін одних. Вірогідно, він теж би не відмовився від легкого перекусу, але явно хотів зробити це наодинці. Джейн зробила на всіх кави та легенький перекус на швидку руку, принісши це все до зали. 
Перші кілька хвилин довкола висіла мовчанка, аж раптом жінка запитала: 
-Ну і як йдуть справи? 
-Маячня поки що, - пробурмотів Домінік. 
-Чому? - одразу втрутився Олівер, - ми знаємо район, де і викрали хлопця. Ще переглянемо відеоспостереження, звідки, вірогідно, зможемо дізнатися номера автомобіля. Думаю, тут немає що розслідувати і все кінчиться добре. 
-Було б непогано, якби все сталося саме так, як ти описав, - протягнула Кетрін. 
-Станеться, повір мені). 
-Ти так легковажно береш на себе таку відповідальність? - підійнявши брову, мовив Домінік. 
У відповідь Олівер лише коротко засміявся. 
-Тобто зараз ви поїдете у поліцейський відділок? 
-Так, - відповів Браун, - дивитися відеоспостереження. 
-А далі? 
-Як комендант накаже, - іронічно мовила Кетрін. 
Домінік поперхнувся бутербродом, після чого, прокашлявшись, почав реготати. Джейн напів зніяковіло всміхнулась, а Олівер лише неоднозначно хитнув головою, вже чувши це прізвисько. 
-Ти довго думала, перш ніж видати цю перлу?) - іронічно запитав Домінік. 
-Повір, це найцензурніший варіант, - злегка невдоволено звівши брови на переносиці, відповіла дівчина. 
-Ти тільки при ньому не виражайся, - на видиху промовила Джейн. 
-А що він мені зробить? - байдуже мовила Кетрін, - звільнити, або знизити на посаді - не має права, потрібен дозвіл керівництва. А на звичайні цькування я не ведусь. 
-Колись ця самовпевненість вилізе тобі боком, - мовив Домінік, іронічно всміхнувшись. 
-Дивись, щоб тобі нічого не вилізло, - обурено відповіла дівчина. 
Після обіду детективи відправилися до поліцейського відділку, аби переглянути міське відеоспостереження. 
Даніель впевнено підіймався на другий поверх, всі решта - за ним. Детективи пройшли у кінець коридору, Даніель постукав у двері. Із кабінету почулося чоловіче: «Увійдіть», після якого компанія пройшла всередину. За столом, перед комп'ютером, сидів молодий  чоловік у поліцейській формі, щось зосереджено роблячи. Він, побачивши команду, встав з-за столу та, привітно посміхнувшись, підійшов до них, потиснувши кожному руку. 
-Привіт), як я вас давно не бачив, хлопці), - промовив чоловік.
-Ми теж раді тебе бачити, `Алан), - відповів Олівер, теж посміхнувшись. 
Кетрін зніяковіло стала біля вхідних дверей, чекаючи поки хлопці перейдуть до діла. Алан, привітавшись зі всіма, глянув на дівчину і, знову посміхнувшись, підійшов до неї та також потиснув її руку. 
-А ви, здається, Кетрін Тейлор?)
-Так), - теж всміхнувшись, відповіла дівчина. 
-Алан `Едеван). Я про вас багато чув. 
Кетрін гордо посміхнулась, промовивши: 
-Давайте на "ти", якщо ви не проти). 
-Без питань). 
Даніель, злегка невдоволено закотивши очі, спостерігав за цим. Але його терпець увірвався, і хлопець впевнено перебив знайомство Кетрін та Алана: 
-Алан, ми до тебе по справі. 
Чоловік обернувся до нього та запитав:
-Знову щось розслідуєте?
-Так. Нам потрібні записи камер відеоспостереження. 
Алан на хвильку збентежено про шось замислився, відвівши погляд. 
-Я дуже прошу вибачення, але мені потрібно терміново деякий звіт надіслати, у мене вже все готово, це займе декілька хвилин. Ви зможете трохи зачекати? - промовив чоловік, знову сідаючи за стіл. 
-Так, звісно, - відповів Даніель.
Алан вдячно кивнув. У кабінеті на деякий час запала тишина. Було чутно лише дзвінке клацання комп'ютерної мишки. Як раптом це незручне безголосся перервав Алан:
-Як у вас в цілому справи? 
-НІБИ нормально, - виділивши перше слово, промовив Даніель, невдоволено глянувши на Кетрін. 
Дівчина, помітивши його погляд, злісно прикусила губу, щоб не сказати нічого лишнього на людях. 
-А чому "ніби"? - продовжував Алан. 
-Забудь, - відповів Даніель, відвівши погляд. 
-А у тебе що нового? - запитав Олівер. 
-Та... Теж нічого особливого, чи цікавого. Кожний день одне й те саме. 
-Зрозуміло...
-Я все, - промовив Алан, встаючи з-за столу, - ідемо за мною. 
Поліцейський провів детективів у інший кінець коридору. Алан зупинився біля дверей, на яких було три великих цифри «234». Він відімкнув двері та жестом запросив детективів до кабінету. Приміщення було невеликим, там була напівтемрява. Біля входу стояв стелаж із деякими папками. Під стіною, що була навпроти дверного отвору, стояв стіл, на якому був комп'ютер. Поліцейський підійшов до нього та почав запускати машину. Він відкрив потрібну папку на робочому столі та промовив:
-Все. Готово, можете йти. 
Даніель перший рванув до комп'ютера, Кетрін - за ним. Олівер також підійшов трохи ближче, ставши за їхніми спинами. Домінік взагалі махнув рукою на те все та залишився біля входу, розмовляючи про щось із Аланом.
Це був той самий Алан, що навчався разом із Олівером та Даніелем. Це був двадцятишестирічний чоловік, приблизно такого ж росту, як і Даніель, що був на пів голови нижчий за Олівера. Алан мав русяве волосся темного відтінку і бурштинові очі, такого ж тону, що разом виглядало досить гармонійно. Ніс був прямий та гострий, чітко виражені вилиці та кадик. Деякі риси характеру чоловіка можна було б прирівняти до десятирічної дитини: такий ж добрячий, щирий, простий та відвертий; хоча у скрутних ситуаціях його розум був холодним, серйозним та стриманим, а  вчинки мужніми та героїчними. 
Даніель вхопив мишку, починаючи шукати потрібний відеозапис, машинально запитавши: 
-Де вірогідно викрали юнака? 
-На перехресті проспекту і спального району в Південній частині Лондону, - одразу впевнено відповіла Кетрін. 
Його брови ледь помітно, дратівливо нахмурились. Детектива дуже дратувала присутність Кетрін тут. Він поклацав ммшкою, увімкнувши відеозапис із роздоріжжя. 
Ось видно, як юнаки прощаються, і вже наступної миті Пітер повернув до іншого району. По дорозі у цей час їхав той самий автомобіль із тонованими вікнами, про який говорив тренер та хлопці. Олівер раптом вражени округлив очі, здивовано кажучи: 
-Водій хоч щось крізь це тонування бачить? 
-Невиннмх підлітків точно, - злісно скривившись, пробурмотіла дівчина. 
-Номера розглядайте, а не тонування, - суворо кинув Даніель. 
-Ракурс кривий, їх не видно, пане детективе, - дратівливо закотивши очі,  відповіла Кетрін. 
Коли юнак повернув на іншу вулицю, авто рушило за ним. 
-Увімкни інший запис, - мовив Браун. 
«І без тебе знаю», - подумав Даніель, ледь не пробурмотіла це вголос. Він увімкнув наступний відеозапис. Видно, як Пітер підійшов до одного із смітників, наче футбольний м'яч закинувши туди пакет зі сміттям. В цей момент машина зупинилася поруч із ним. Юнак ніяк не відреагував, нічого не підозрюючи. Та в наступний момент звідти, від водійського місця та іншого, що було поруч, вибігло два чоловіки, одягнених у чорний, мішковатий одяг та маски, через що розпізнати їх було практично неможливо. Вони спритно схопили хлопця, що той навіть не встиг зпам'ятатися та якось відреагувати. Чоловіки насильно заштовхавли Пітера на заднє сидіння, після чого, заскочивши на свої місця, рушили. 
-Номерів не видно... - роздратовано пробурмотів Олівер, - куди вони вірогідно могли поїхати? 
-Тут тільки одна дорога, - відповів Даніель, увімкнувши інший відеозапис. 
Звідти стало зрозуміло, що авто чітко направлялось до найближчого виїзду з міста. А номерів так і не було видно: вони були сильно замащені болотом, можливо навіть навмисне. Детектив увімкнув наступний запис, де могла з'явитися автівка. Але її там не було. Даніель збентежено кліпнув очима, увімкнувши попередній відеозапис. Ось авттмобіль їде по дорозі, от-от маючи виїхати на трасу. А ось наступний кадр з траси, але машини там вже не було. Олівер, також помітивши нестиковку, сконфужено пробурмотів: 
-А... Куди він подівся? 
-Виїхав на польову дорогу, - впевнено відповіла Кетрін, склавши руки на грудях, - на південному виїзді з міста окрім основного виїзда на трасу є поворот на польову дорогу, що веде до лісу. Туди люди літом їздять на природу, тому й дорога протопталась. 
-І відеоспостереження там звичайно немає... - зітхнувши, протягнув Олівер. 
Даніель розчаровано стиснув щелепи, розуміючи, що відеоспостереження не принесло майже ніякої інформації. Але у його голові був ще один варіант. Він оглянувся на Домініка й Алана, що так ж само розмовляли, навіть не виглядаючи якимись напруженими. Домінік, помітивши на собі пронизливий погляд детектива, зробив запитальний жест головою, на що Даніель відповів: 
-Сюди підійди. 
Девіс, ледь помітно зітхнувши, підійшов до інших детективів. 
-Відеоспостереження не надало ніякої корисної інформації, - промовив Даніель, - у нас залишилося останнє джерело інформації: оглянути місце події наживо. 
-А де це сталось? - запитав Алан, що, впершись в стіну, слухав їхню розмову. 
-На перехресті проспекту та спального району. 
-Біля південного виїзду з міста? - уточнив поліцейський. 
-Так. 
-Сьогодні ти там нічого не оглянеш, - відповів Алан. 
-Чому це? 
-На сусідні вулиці сьогодні дорогу ремонтують, проїзд туди закритий. Але потрібний тобі провулок ніхто не чіпає. Завтра вони вже завершать. Проте з іншої сторони - це добре, ніхто з людей не буде там вештатись, а значить всі можливі уліки залишаться на місці. 
Даніель тримав свій погляд на ньому, а потім перевів його кудись в бік, важко зітхнувши. 
Обговоривши ще деякі питання, детективи направились до себе. На сьогодні їм залишалася лише робота з документами. 
Над документами залишився працювати Даніель та Джейн, а решта розійшли по своїх кімнатах. Коли детективи повернулися додому, було уже близько пів на шосту вечора. Втома просто кидала з ніг, на повіках ніби були магніти, що постійно заставляли їх стулятися докупи. 
Кетрін, байдуже чимось перекусивши, пішла до себе у спальню. Вона переодягулася, знявши із себе набридливий буденний одяг, накинувши зручний халатик, та пірнула під ковдру, взявши із собою книгу. 
Дівчина неймовірно любита читати детективні, приголницькі книги з елементами драми та кохання. У неї в Італії назбиралася ціла невелика бібліотека. Та, почавши проживати в Лондоні, читалося рідше, адже по-перше книги не було де складати, а по-друге  було не так вже й багато часу для читання. 
Врешті решт через години дві, а, можливо, й три дівчина відклала книгу. Вона солодко потяглася, кілька секунд просто дивлячись у стелю. Кетрін зрозуміла, що зголодніла, адже належним чином не їла сьогодні, лише сухі, швидкі перекуси... Вона підвелася з ліжка та, взявши телефон, попрямувала на кухню. 
Переступивши поріг, дівчина побачила Джейн, що мила посуд. Відчувши, що до кухні хтось увійшов, вона обернулася та, помітивши Кетрін, посміхнулася, сказавши: 
-Привіт). Ти мене шукаєш, чи просто зголодніла?)
-Друге), - також всміхнувшись, відповіла вона. 
-Тоді сідай, зараз ми це вирішимо). 
Дівчина сіла за стіл, спостерігаючи за подругою. Їй дуже подобалась Джейн, як людина та хороший друг. Вона була турботливою, щирою, життєрадісною та комфортною у спілкуванні. Жінка розігріла їжу, що готувала сьогодні вдень на обід, поклавши на стіл перед дівчиною. Кетрін вдячно кивнула, взявшись за виделку. Через деякий час вона запитала: 
-Ти вже закінчила роботу з документами? 
-Угу, - кивнула Джейн, протираючи рушником помиту сковорідку, - давно. Я зробила лише дрібні необоа'язкові звіти, а за потужні серйозні документи взявся Даніель. Не довіряє мені(, - із награним смутком промовила вона. 
-Він взагалі хоч комусь довіряє? 
-Оліверу. І то не завжди). 
-Ясно... 
-Ой, я тебе благаю, чому ти так зациклилася на ньому? Є, та й є, пропускай повз себе та не звертай уваги. 
-З чого ти взяла, що я зациклилася? 
-З твоїх реплік складається враження, що він та його натура не дає тобі спокою. 
-Просто не люблю самозакоханих людей, які дискримінують та недооцінюють людські здібності, - невдоволено скривившись, промовила Кетрін. 
 Джейн засміялась, відповідаючи: 
-Він пом'якне, не бентежся). Просто виконуй свою роботу і все). 
«Ага. Звичайно. Пом'якне він, - незадоволено подумала Кетрін, - скоріше я закохаюся в нього, чим він пом'якне».