ЕПІЛОГ

*Минуло кілька місяців*
Дівчина крутилася перед дзеркалом. Сьогоднішній день, п'яте червня, - був особливий - їй виповнилося двадцять п'ять років. За останній рік подій відбулося більше, ніж за все її життя разом взятих. Вона знайшла нових друзів, роботу, коханого хлопця, зрозуміла немало простих речей та пройшла через велику кількість різноманітних випробувань. Із вікна дув приємний теплий червневий вітерець. Вона давно не святкувала дня народження у колі своєї сім'ї. Як було приємно знову приїхати до Італії, знову бачити рідні обличчя батьків та сестри. 
Кетрін, дивлячись на себе у дзеркало, одягнула на вухо сережку, які їй подарував Даніель на Різдво. Із дзеркала на неї дивилася та сама молода, горда та вперта білява дівчина, із тими ж яскравими, синіми очима. Але тепер через все її обличчя, ніби списом пронизаючи ліве око, простягався гострий різкий шрам. Чомусь, дивлячись на нього, всі починали розчаровано бідкатись. Кетрін ж не ненавиділа глибокий, великий рубець на обличчі. Вона бачила у ньому щось особливе та своєрідне. 
Дівчина застібнула замок ззаду на сукні та поправила зачіску. Даніеля з самого ранку не було, Кетрін його сьогодні ще навіть не бачила. Раптом двері до кімнати відчинилися. Дівчина обернувлась, побачивши трохи задиханого Даніеля. У його руках був величезний букет яскраво-рожевих півоній. Хлопець незрозуміло посміхався, але причину не озвучив. Вони підійшли одне до одного, моментально зімкнувши губи у гарячому, бажаному поцілунку. Вона, як зазвичай обвила його шию своїми руками, нахабно та навіть трохи знущально зануривши пальці у його волосся. Трохи відсторонившись, він гордо вручив їй букет, зі словами:
-Це тобі, червнева півонія). 
-Дякую). 
Вона посміхнулась, взявши букет із його рук та кілька секунд милуючись ним. Вона вдихнула аромат квітів, заплющивши очі від насолоди. 
-Які вони гарні...
-Прямо як ти). 
Вона посміхнулася, все ще милуючись букетом півоній. 
-Ти чому слухавку не підіймала? - запитав Даніель. 
-А... - вона збентежилась, - телефон і не дзвонив. Зараз, секунду. 
Дівчина підійшла до столу, на якому стояв старий, побитий, пошарпаний телефон застарілої моделі. Вона натиснула на кнопку збоку - нуль реакції. Кетрін дратівливо почала намагатися увімкнути телефон, промовляючи:
-Ну звісно, знову відключився(. Я вже не можу цього терпіти!(
-А тобі більше і не доведеться). 
Вона обернулась на нього, кинувши запитальний погляд. Даніель всміхнувся, виймавши із пакету, який тримав у руці, невелику коробку, обмотану крафтовим папером. Підійшовши до неї, хлопець простягнув їй пакунок та промовив:
-Buon compleanno, signorina Taylor). (З Днем Народження, сеньйоріна Тейлор).)
Кетрін засміялась, беручи коробку до рук. Вони сіли на диван. Дівчина почала нетерпеливо розривати папір, здогадуючись, що подарував Даніель. Забравши із лицевої сторони коробки останній шматок паперу, вона побачила характерну емблему та назву моделі телефону. Кетрін знову задоволено посміхнулась, прикриваючи обличчя руками. Розуміючи, що це за смартфон, вона мовила:
-Ну і навіщо?.. Він ж вийшов у продажу лише місяць тому і коштує зараз, як вертоліт. 
Даніель голосно характерно розсміявся, відповідаючи:
-Користуйся). 
-Дякую). 
-І більше нікому не дозволяй його розбивати. 
Дівчина криво всміхнулась, відкриваючи коробку. Вона дістала звідти телефон, розміром більшим за власну долоню, із шикарним дизайном, солідною камерою та гарнрю емблемою фірми на кришці корпусу. Знявши захисну плівку із скла, вона кілька секунд роздивлялася його, сказавши:
-Він такий класний, що мені його лячно в руках тримати. 
Хлопець знову засміявся. 
-Він уже із sim-карткою. 
-Знову інший номер телефону?( - трохи розчаровано запитала Кетрін. 
-Повір, це вже останній раз. 
Вона раптом якось незрозуміло зітхнула, відводячи погляд. 
-Що сталось? - одразу запитав Даніель. 
-Я... Ах, шкода, що Олівера не буде на святі. Я... Так хотіла відсвяткувати День Народження разом із ним(. 
Даніель теж посумнішав, характерно прикусивши нижню губу. Побачивши посумнілий настрій дівчини, хлопець підметушився:
-Ну, ну, Кетрін, перестань. Не думаю, що Олівер був би радий, якби ти була із поганим настроєм у свій День Народження. 
Дівчина зітхнула. Вона помітила, що хлопець дивиться на неї якимось незрозумілим поглядом. 
-Все... Добре? - збентежено запитала Кетрін. 
-Ні. Червнева півонія,  мені досі шкода твого личка(. 
-Ах, - вона зітхнула, - Даніель, ну досить. Є і є. Ти ж сам мені завжди казав, що жалем нічого не виправиш і потрібно просто жити далі. 
Він криво посміхнувся. 
-І все ж, я хочу ще раз вибачитись. 
-Дан... 
-Не перебивай, будь ласка. Я досі відчуваю на собі провину за це. Якби я тоді не розізлився, а поводив себе спокійно, можливо, цього би й не сталось. 
-Я на тебе і не думала гніватись. Знаєш, коли я вперше побачила те, що залишилося у мене на обличчі, відчувала жах і деякий відчай. Але потім зрозуміла, що всюди є свої плюси. Зараз я не ставлюся до цього шраму так категорично. Для мене це просто своєрідна риса, яка завжди буде зі мною і нагадуватиме про важливий та складний період у моєму житті. 
-Мене вражає твій постійний позитив. 
-А мене вражає твій песимістичний характер. 
-Протилежності притягуються). 
Вона посміхнулася. Раптом у Даніеля задзвонив телефон. Він глянув на екран та підійняв слухавку. 
-Ало? 
-Ало, Даніель, привіт), - прочувся голос Рейчел по іншу сторону дроту, - Кетрін є біля тебе? 
-Так. 
-Можеш їй, будь ласка, дати слухавку? 
-Так, даю, - із цими словами він простягнув телефон дівчині. 
Кетрін взяла гаджет, промовивши:
-Ало? 
-Привіт Кетрін). Це Рейчел). 
-Так, я впізнала). Привіт Рей). 
-Я тебе вітаю із Днем Народження, бажаю щастя, здоров'я, успіхів, любові, радості та всього самого найкращого! 
-Дякую Рей). Як у тебе справи?)
-Нічого, потихеньку. Гуляю із Зейном зараз). А вчора їздили із свекрром та свекрухою замовляти пам'ятник на могилу. Так швидко час летить, це взагалі... 
-І як ти? 
-Не знаю навіть, що відповісти. Вже ніби трохи і звиклося, але всеодно ще трохи важко... Знаєш... Іноді бувають такі моменти, коли хочеться просто ніби... зателефонувати йому? І розказати, що у мене народився син, він дуже схожий на тебе, я скучила за тобою... - вона важко зітхнула, стараючись не заплакати, - і я люблю тебе...
-Ясно... 
-А ти сама як?
-Нормально). 
-Будете святкувати?) - жвавішим тоном запитала Рейчел.
-Звичайно). Я для цього сюди і приїхала). 
-Зрозуміло... Дай мені свій номер телефону, бо я до тебе ніяк зателефонувати не можу. 
-Я тобі вечером напишу із нового номеру. Я їх, останнім часом, як шкарпетки міняю). 
Рейчел тихо засміялась. 
-Гаразд). Не буду тебе відволікати). Гарного вам відпочинку і ще раз вітаю). 
-Дякую). Бувай). 
 Кетрін та Даніель спустилися снідати. У вітальні за столом вже сиділи Амелія, Марко та Лія. Помітивши Кетрін, вони всі сполошились. Батько підійняв з підлоги величезний пакет. Сім'я стала навпроти дівчини. Морко, кілька секунд подумавши, почав:
-Кетрін. Доню. Ми щиро вітаємо тебе з Днем Народження. Хочемо побажати тобі успіхів, щоб ти була щасливою, аби із твого прекрасного обличчя ніколи не сходила посмішка. І нехай всі біди обходять тебе стороною. Ми тебе всі дуже любимо. 
Дівчина усміхнено кивнула, беручи до рук пакет, який їй простягував батько. Вона заглянула всередину, вражено витріщивши очі. Кілька секунд вона, дивилася в середину, після чого поклала пакет біля стіни. 
-Сподобалось?) - запитала мати. 
-Так). Буду тепер локони на праску для волосся крутити). 
-Ну, добре, що тобі все підійшло, - відповів батько. 
-Давайте сідати снідати вже! - мовила Лія. 
-Хтось зголоднів?) - запитала Кетрін. 
-Звичайно. Тебе поки дочекаєшся, - відповіла дівчинка. 
Спочатку сім'я снідала мовчки, а потім Лія запитала:
-А... Що ми будемо сьогодні робити? 
-Сидіти вдома, - іронічно відповіла Кетрін. 
-Не смішно, - закотила очі Лія. 
-Після сніданку ми підемо до моря, - почала Амелія, - хто захоче - покупається, хтось погуляє пляжем. А потім ми підемо до ресторану. 
-Зрозуміло... 
-Кетрін, - раптом почала мати, - а чому, доречі, ніхто із твоїх друзів не приїхав? 
-Подрузі через місяць-два народжувати, тому вони з чоловіком відмовились від запрошення, а...
Її слова перебив раптовий дзвінок у двері. Кетрін, сиділа найближче до виходу, тому, промовила:
-Я подивлюся, хто це.
Йдучи до хвіртки, у її голові крутилася одна думка: «Кого це ще принесло?» Вона підійшла до хвіртки та, навіть не запитавши хто це, відімкула замок та відчинила її навстіж. Дівчина побачила перед собою два знайомих обличчя. Вона кілька секунд здивовано дивилася на людей, які стояли напроти неї, будучи в ступорі. 
-Навіть не запитаєш "хто там"?) Твоя безпечність тебе колись погубить, красуне). 
-Олівер! - вигукнула Кетрін, кинувшись йому на шию. 
Він теж по-дружньому міцно обійняв її, навіть трохи придіймаючи. Серце просилося вискочити назовні, але не від горя, як раніше, а від радості. Розімкнувши обійми, дівчина, будучи приємно здивованою, запитала:
-Як?) Ти ж говорив, що тебе не пускали...
-Так, так, все правильно. Але реабілітація майже закінчилась, я нормально себе почуваю. Ми дуже гарно поговорили із моїм лікарем і він відпустив мене, під наглядом іншої особи), - кивнувши в сторону Меган, яка увесь цей час усміхнено спостерігала за ними, закінчив хлопнць. 
-А... Як ви дізналися адресу будинку? 
-Секрет).
-Даніель знає?
-Ні). 
-Хоча поміть, - невдоволено почала Меган, склавши руки на грудях, - якби ти йому сказав, все було б набагато простіше! 
-Перестань дутися, - теж злегка обурено промовив Олівер. 
-А ти як, Меган? Як твої екзамени). 
-Здала). На відімінно). Ще два роки навчання і професія стоматолога моя). 
-Рада за тебе). Йдемо до будинку, не будемо стояти в проході), - мовила Кетрін, кинувши запрошувальний жест в сторону дому. 
Дівчина провела своїх гостей до будинку,  завівши їх до вітальні. Даніель, помітивши Олівера, змінив своє положення, вражено підвівшись та запитальними здоровенними очима дивлячись на друга. Лія, яка розмовляла з ним у цей момент, побачивши здивування хлопця, теж обернулася на вхід. Олівер тихо засмівся, прикриваючи рот рукою та бадьоро потиснувши плечем. Батьки, побивши два нові обличчя, підвелися з-за столу, підходячи до гостей. 
-Мам, тату, знайомтесь, це мій колега та хороший друг Олівер Браун, а це його сестра та моя подруга Меган Браун). Меган, Олівер, це мої батьки Марко Тейлор та Амелія Тейлор-Агості. 
-Дуже приємно), - промовив Марко, тиснучи Оліверу руку. 
-Взаємно, містер Тейлор). 
-Меган, Олівер, ви не втомилися з дороги? - занепокоєно запитала мати. 
-Ні, все нормально), - відповіла Меган. 
-Сідайте за стіл, - промовила Амелія, - зараз я ще дві тарілки принесу. 
Хлопець сів поруч із Даніелем, який все ще пиляв його незрозмілим поглядом. 
-Ти друг Кетрін? - одразу ж запитала Лія. 
-Так). А ти її маленька сестра?)
-Угу. Я Лія). 
-Така ж красуня, як старша сестра). 
Олівер перекинув погляд на Даніеля. 
-Агов, пане детективе, все гаразд?)
-Ми з тобою ще поговоримо, любитель сюрпризів... 
У його голосі звучала іронія, змішана із приємним здивуванням та радістю. Олівер лише всміхнувся. 
Увечері всі пішли на пляж, звідки мали піти в ресторан, аби відсвяткувати там День Народження Кетрін. Туди мали підійти ще деякі родичі. 
Поки Кетрін, Лія та Меган барахтались у воді, а Марко та Амелія спостерігали за цим із берега, милуючись краєвидом та насолоджуючись приємними митями, Олівер стояв на пірсі, спостерігаючи за цим всім. Раптом до нього підійшов Даніель, тихо ставши поруч. Хлопець, помітивши його, запитав:
-Прийшов "поговорити"?)
-Можливо. Чому ти не сказав, що ви приїдете? 
-Тому що все вирішилось в останній момент. Ми вчора, буквально одразу після прийому у лікаря, купили квитки на літак і прилетіли. Пощастило ще, що сьогодні зранку був рейс до Італії. У мене не було часу навіть SMS написати, тому вирішив, що з цього вийде хороший сюрприз). 
-Зізнатись чесно, він вдався). 
 Олівер посміхнувся, а потім незрозуміло скривився, трохи погладивши ліве ребро. Даніель, занепокоївшись, запитав:
-Все нормально? 
-Так, все добре, не хвилюйся). Доречі, є новина. Не знаю, чи тобі сказали, але все ж. 
-Яка? 
-Рочестер померла. 
Він підійняв на нього здивований погляд. У ньому ховалися різні емоції. 
-Коли? 
-Два дні тому. У неї, одразу після арешту, виявили якусь хворобу, я не знаю подробиць, і ось у вівторок вона померла. 
-Навіть не знаю, як на це реагувати... 
Олівер потиснув плечима. 
-У мене теж спочатку були неоднозначні емоції... Але зараз я навіть трохи... Жалію? 
Даніель вражено глянув на нього. 
-Мені не причулось? Жалієш? Вона тобі всадила пулю в груди, а ти її тепер жалієш?!
Олівер тихо засміявся. 
-Даніель, якою б вона не була, але будь-яка людина заслуговує на життя. Так, її поступки були жахливими, але вона всеодно була живою людиною і у неї була душа ...зачерствіла, жорстока, але всеодно, вона у неї була. 
-Я іноді дивуюся із твої доброти та любові до кожного створіння. 
Він знову засміявся. 
-Вогонь вогнем не гасять, тому своєю ненавистю ти не погасиш ненависть іншої людини. 
-Де ти цієї мудрості набрався? 
Олівер всміхнувся, потиснувши плечем.
-Знаєш, я би ніколи не подумав, що ти в останній момент приїдеш. Справді. Ви з Кетрін добре здружилися. 
Олівер раптом змінився на обличчі. Його очі незручно нервово забігали, кінчики усміхнених губ раптом незрозуміло опустилися. Хлопець видихнув та промовив:
-Тому що... Ох... Тому що я її кохаю, Даніель. 
Між ними запала тиша. Даніель кілька секунд вражено дивився на Олівера, який терпеливо чекав його наступноє репліки. Кохає? Олівер кохає Кетрін? Даніеля кольнуло незрозуміле відчуття всередині. 
-Щ-що?.. - тихо перепитав хлопець. 
-Ах, здається, мені потрібно все тобі пояснити... Я закохався в неї давно... Майже одразу після того, як вона прийшла у нашу команду. Мені здавалося, що у ній не було недоліків, що вона була ідеальною. Це одразу зворушило моє серце і... Я не зміг скерувати почуттями. Почав виділяти їй більше уваги, проявляти знаки турботи та кохання. Одного разу навіть ледь не засвідчився. Коли почав здогадуватись, що ти теж у неї закоханий, перший час не міг знайти собі місця. А потім ще й виявилося, що у вас все взаємно.  Мене кололи ревнощі, якась злість та розчарування. Але довелося просто змиритися. 
Даніель мовчки, не перебиваючи, слухав. Це неочікуване зізнання викликало дивні почуття. Він у цей момент не ревнував Кетрін, не злився, ні. Хлопець відчував щось змішане зі зніяковілістю та деяким незрозумілим жалем. 
-І... Чому ж ти просто здався?.. - вражено запитав Даніель, спостерігаючи за емоціями Олівера, які він всіляко намагався стримати. 
-Я згодом трохи вгамувався та холодно обдумав ситуацію. Вирішив, що так всім  буде краще і ви будете щасливі разом. 
Даніель мовчав, все ще тримаючи свій погляд на другові. 
-Зараз я її не кохаю, як дівчину, - продовжував Олівер, - скоріше, просто люблю, як молодшу сестру. Але думаю, я більше нікого не зможу полюбити так, як її... 
-Я... Мені навіть немає що сказати...
-Можеш нічого не говорити. Пробач, Я... Повинен був розповісти про це раніше. 
Ця розмова сильно вразила Даніеля. Він не гнівався ні на Кетрін, ні на Олівера... Душу досі охоплювала неоднозначна суміш емоцій, а розум не відпускали думки про це. 
Увечері до ресторану прийшли ще деякі родичі сім'ї Тейлор. Після кількох тостів, всі розмовляли між собою на самі різні теми. Навколо стояв шум і гам. На фоні грала музика, то вальс, то якась мелодія для латиноамериканських танців. Дехто із інших відвідувачів ресторану танцював на паркеті, що виходив майже до морського берега. Всі гості про щось жваво розмовляли, жартували, та ближче знайомились одне з одним. Меган, Кетрін та Амелія говорили між собою, про якісь жіночі штучки, Лія розмовляла з двоюрідною сестрою, Олівер із містером Тейлором та його братом. З моря дув легенький вітерець, сонце вже захило за горизонт, розмальовуючи небо у рожеві, червоні та фіолетові барви. Почав сходити великий повний місяць та яскраві зірки.  
У якийсь момент музика змінилася. Вона була плавною, пристрасною, мала спокусливі мотиви та свою характерну перчинку. Її ритмічні поштовхи почали зводити тіло, пробуджуючи бажання рухатися в їхній ритм. Одразу стало зрозуміло, що це танго. Палаюче, звабливе, повне грайливої пасії. Кетрін прислухалась до музики, починаючи перебирати пальцями лівої руки по столі, явно уявляючи там скрипку. Раптом дівчина відчула на собі чийсь погляд. Підійнявши голову, вона впіймала згляд Даніеля, що прямо поїдав її своїм поглядом. Кетрін, пів секунди зніяковіло дивлячись на нього, наступної миті змінивши свою міміку, хитро, звабливо і навіть знущально блиснувши очима. Вони хрозуміли одне одного без слів. Хлопець окинув усіх присутніх своїм поглядом, після чого звівся із місця і, підійшовши до неї, взяв за руку та вивів на паркет, тихо прошепотівши їй на вухо:
-Я сподіваюся, ти вмієш танцювати танго?) 
-Краще, ніж ти стріляти. 
Даніель коротко засміявся. Вони відсторонилися одне від одного, впиваючись очима у кохану фігуру. У момент подув легкий вітер, що трохи припідійняв догори спідницю її вечірньої сукні, гарно розкравши розкішну тканину на повітрі. З наступного вони такту знову зійшлись разом. Дівчина ніжно, пристрасно поклала руку йому на плече, плавно зминаючи тканину на його сорочці. Рука хлопця опинилася у неї на поясниці, кожним своїм дотиком обпікаючи відкриту спину палким вогнем. Серце забилося частіше від несподіваного приливу емоцій. Їхні долоні злилися разом, переплітаючи пальці між собою. Даніель, відчуваючи цю неймовірну іскру, промовив:
-Як я кохаю тебе... 
-Повтори), - коротко, грайливо засміявшись, мовила дівчина. 
Та він не встиг відповісти, адже музика знову змусила їх відсторонитись на деяку відстань. Ця розлука тривала буквально кілька секунд, але відчувалася такою довгою та неприємною, що, знову злившись разом, їхні дотики стали ще більш пристрасними та емоційними. 
-Я кохаю тебе, - ще раз промовив хлопець. 
-Наскільки?) - кокетно, знушально заглянувши йому в очі, запитала дівчина. 
Даніель, гаряче, впевнено дивлячись у її глибокі, спокусливі очі, рівним тоном, відповів:
-Настільки, що поставив б увесь світ до твоїх ніг, настільки, що був би готовий зрівняти все з землею, якби із тобою щось сталося, настільки, що, не роздумуючи, був би ладний віддати своє життя за тебе. 
Кетрін не відповіла йому словами, лише звабливо облизнувши нижню губу. Вона закинула ногу йому на бедро, прогнувшись у поясниці ледь не на сто вісімдесят градусів. Однією рукою підтримавши її ногу під коліном, а іншою тримаючи талію, хлопець нахилився до її обличчя. Між їхніми губами залишилося якихось два нещасних міліметри... Його подих торкнувся її носа, спокушаючи зробити саме те, чого так бажало серце. Вона, однією рукою тримаючись за плече Даніеля, іншою взяла його за підборіддя та, востаннє глянувши у ті гарячі очі, нахилила трохи ближче, жадібно впившись у його губи. Він різко вдихнув, м'яко стиснувши пальці на її посниці. У цей момент тіло кинуло в жар, а серце, здавалося, ніколи не сповільниться до свого звичного темпу. Цей поцілунок... Такий щирий, палкий, бажаний... Він передавав усе, що вони відчували одне до одного. Усе, до найменших дрібниць. У якийсь момент вони розімкнули губи, зачаровано дивлячись одне одному в очі. Та несподівано хлопець знову накрив її губи своїми, не бажаючи припиняти. Це був, напевно, їхній найпалкійший, найщасливіший, найкульмінаційніший поцілунок.
Раптом Даніель знову відсторонився, додаючи до своїх попередніх слів:
-Настільки, що готовий повністю зв'язати із тобою себе та усе своє життя. 
Він обережно відпустив її після чого, все ще гаряче дивлячись на дівчину, та із нагрудної кишені сорочки дістав гарну, золоту каблучку із яскравим синім сапфіром, таким ж, як її очі. Він, завівши ліву руку за спину, став перед нею на одне коліно, високо піднісши обручку в правій руці. Усі гості, і їхні родичі, і інші відвідувачі, побачивши це, попідводитись з своїх місць, хтось почав знімати на відео. Серце, здавалось, зараз розженеться до космічної швидкості та просто вистрибне із грудей. Кетрін, зробивши кілька збентежених кроків назад, затулила рот руками, почервонівши та округливши очі, на яких почали виступати сльози. Ні, то не був такий плач, як раніше. Це були перші у її житті сльози щастя. Даніель повільно видихнув, голосно промовивши:
-Кетрін Тейлор, ми знайомі з тобою не так вже й давно, але мені було достатньо цього часу, щоб закохатись в тебе і зрозуміти - що ти та єдина, на яку я можу покластись і довіритись. Мені не достатньо, що ти є моєю лише на словах. Я хочу, щоб ти стала моєю ще й на папері.  Ти... Вийдеш за мене заміж? 
Він терпеливо дивився на зніяковілу дівчину, чекаючи її вирішального слова. Вона, опустивши погляд, тихо, але чітко та впевнено відповіла:
-Так. 
Даніель розплився у щирій посмішці. Його обличчя вперше за все життя почав заливати рум'янець. Він ласкаво взяв її руку, одягнувши обручку на безіменний палець. Вони кинулися одне до одного в обійми, міцно обхопивши плечі одне одного, ніби боючись, що хтось зможе їх розлучити. Скільки ж довелось пройти, щоб почути ці фінальні слова... Що довелось пережити, щоб відчути ці неперевершенні відчуття... Скільки знадобилось випробувань, щоб всеодно залишитись разом...