ГЛАВА XXXVIII „МЕРТВА ТИША”

Даніель біг коридорами лікарні, прямуючи в сторону операційних, тільки що приїхавши сюди із поліцейського відділку. Белатрису змогли затримати. Домінік зумів вирватися із хватки бандита та викликав підмогу. Нарешті її змогли затримати... Аж через кілька років. Хоча посміхатися взагалі не хотілось. Він дійшов до однієї операційної, де його зустрів понурий та розчарований Домінік. На шиї чоловіка були червоні сліди, які без слів розповідали про те, що з ним трапилось. Хлопець, судомно дихаючи, схопив його за плечі, тремтячим голосом запитуючи:
-Що з хлопцями? 
-Олівер зараз у дуже важкому стані. Лікарі намагаються зробити все можливе. А от Алан... - він прикро прикусив нижню губу та продовжив: загинув ще на місці події. 
-Щ-що?.. 
-На жаль... 
-Й-як?! Я... Я не вірю в це! Він... Не міг загинути! ...н-не м-міг... 
Даніель сів на стілець, що стояв під стіною, не можучи із цим змиритися. Життя почало відбирати найдорожче - рідних людей. Усю душу охопив такий відчай, що й не передати словами. Алан ж... Загинув, рятуючи його? Той життєрадісний чоловік, який завжди посміхався і горів любов'ю до життя та людей? Він сміливо і гідно віддав життя, за свого друга, залишивши одну вагітну дружину без чоловіка та ще навіть ненародженого сина без батька? Даніель взявся за голову, постійно тихо примовляючи: «Не міг...» Його дихання стало ще більш судомним та нервовим. В голові гострою душевною біллю відбивалися слова злодійки: «Підставив всіх і зараз підставить себе)... Ти піддався емоціям, я ж бачу. У тебе та твоїх планах все пішло шкереберть. Через кого, як не через тебе, ті двоє зараз лежать в крові?»
-Це моя вина... - промовив хлопець, вже будучи не в змозі себе заспокоїти. 
-Що? - не зрозумів Домінік, - чому? 
-Я піддався емоціям, запанікував і... Все пішло наперекір... Через мене загинув Алан і... Невідомо, чи буде жити Олівер. 
-Даніель, тихо, заспокойся. Звідки у тебе такі думки? Ти тут ні при чому. 
Але Даніель не чув його слів. Очі хлопця  заплющилися, тіло обмякло. Він втратив свідомість. 
Кетрін обережно торкнулася марлевої пов'язки на обличчі. Вона постійно була при пам'яті. Пам'ятає, як її врятував Даніель, потім як її оглядати, як забинтовували рани. Але всі ці спогади були ніби в тумані, у пам'яті не будувалася чітка картинка, лише обривки. Дівчина, як тільки лягла в ліжко заснула. Вона не знала, скільки проспала, що з іншими, де вони і так далі. Кетрін привідкрила очі: біля неї сиділа Джейн із заплаканими очима. 
-Джейн? - тихо промовила дівчина. 
-Ти вже прокинулась? - одразу сполохалась жінка. 
-Угу. Котра зараз година? 
-Сьома ранку. Саме світати почало. 
-Джейн, ти... Плачеш? - здивовано запитала Кетрін, - що сталось?
-А... Алан загинув. 
Дівчина кілька секунд вражено дивилася на неї, не знаючи, що відповісти. 
-Як?.. - тихим голосом запитала дівчина, не помітивши, як на її щоку викотилася крупна сльоза. 
-Отримав ножове поранення. Там... Рейчел зараз в істериці... 
Варто було лише уявити жінку, яку спіткало таке горе, сльози самі просилися на очі. Джейн, помітивши, що Кетрін теж плаче, підметушилась та, витираючи сльози у себе з обличчя, промовила:
-Ну, ну, не плач. Тобі не можна. Ти й так нахвилювалась вже на все життя(.
-А... Даніель, Олівер, Домінік? 
-Даніеля я ще не бачила, але з ним, ніби то, все гаразд. З Домініком теж все добре, він вийшов сухим із води. А... Оліверу вистрілили в груди. Лікарі зараз боряться за його життя.
-Жах... - протягнула дівчина безуспішно намагаючись стримувати наростаючу хвилю сліз та розпачу. 
-Кетрін, ну не плач, я благаю(... 
Вона кілька хвилин мовчала, намагаючись вмістити цю важку інформацію у своїй свідомості. Ще кілька днів тому все було гаразд, а тепер...
-Де зараз Даніель? - невдовзі запитала дівчина.
-Я не знаю(. Він був у поліцейському відділку, а зараз де - не знаю. 
-У відділку?.. Що він там робив? Невже Белатрису вдалося затримати?
-Так. Я не знаю подробиць, Домінік лише кинув мені кілька слів, про те, що її та шайку її бандитів доставили у відділок. 
-Аж... Не віриться?
-Що вона там з тобою робила?( - раптом запитала Джейн. 
-Нічого особливого. Я виконувала лише роль пішака. 
-По твоєму вигляду не здається, що "нічого особливого"(.
-Порівняно з тим, що вона була намірена вчинити, це дрібниці. 
-Зрозуміло... Ти... Відпочивай далі. Не буду мучити тебе лишніми розмовами. Я буду поряд. Якщо щось знадобиться - лише скажи. 
-Дякую, що ти в мене є. 
-Навзаєм). 
Даніель прийшов до тями на ліжку в палаті лікарні. Біля вікна, склавши руки за спиною, стояв Домінік, замислено дивлячись на світанкове проміння сонця. Хлопець повільно підвівся, оглядаючи приміщення навколо. Чоловік, помітивши, що Даніель прийшов до тями, обернувся та підійшов до нього. 
-Що... Сталось? - запитав Даніель, тримаючись за голову. 
-У тебе сильно тиск скочив, і ти втратив свідомість, - прикро відповів Домінік, сівши поруч із ним на край ліжка, - тобі медсестра вколола заспокійливе, та ще якийсь припарат. Сказала, що має стати краще. 
-Наскільки скочив? - протираючи віски, запитав хлопець. 
-180 на 110. Це не жарти, Даніель. Тобі всього лиш двадцять вісім, а не п'ятдесят. Потрібно... Трохи тримати себе в руках? Я не знаю... 
-Скільки я вже тут? 
-Недовго. Хвилин двадцять? Може пів години. 
-А хто залишився біля операційної? 
-Приїхала Меган та мама Олівера. 
-Де Кетрін? - раптом запитав Даніель. 
-Її положили на один день до лікарні. Вона в сусідньому корпусі. 
-Мені... Потрібно піти до неї. 
-А може тобі спочатку треба відпочити та трохи відійти? 
Він кинув на нього пустий, беземоційний погляд. 
-Я розумію, що вам треба побачитись, але йти до неї у такому стані, аби ще гірше її налякати теж не найкращий варіант, правильно? 
-Так... Ти правий. 
-Лягай і поспи. Я тебе через дві-три годинки розбуджу. 
-Гаразд. Дякую. 
Кетрін проспала біля чотирьох годин. Коли дівчина прокинулась, Джейн поруч не було. Кетрін зараз би їй зателефонувала, але телефону в неї вже не було. Вона важко зітхнула, стараючись впорядкувати потік пустих думок, які роїлися в голові. Раптом двері до палати невпевнено відчинилися. Дівчина одразу  підійняла голову, думаючи, що Джейн повернулась. Але на порозі з'явився Даніель. На ньому практично не було обличчя. Його вимучені очі, все ще повні відчаю, все говорили без слів. Він, зачинивши за собою двері, стояв та кілька секунд дивився на неї. Невдовзі хлопець кинувся до Кетрін, міцно її обіймаючи. Дівчина обхопила його шию, так сильно ніби боючись, щоб він кудись не дівся від неї. Кетрін опустила голову, сховавши очі в нього у плечах та починаючи голосно плакати. Даніель, прикусивши губу, обіймав її плечі, гладив по голові, теж просльозившись. Раптом із його вуст вирвались тихі тремтячі слова:
-Кетрін... Я... Пробач мене. Пробач за те, що я допустив таке... Пробач за той гидкий поцілунок... За те, що тобі довелося все це пережити... Пробач мене, будь ласка... 
-Я... Думала, що бачу тебе востаннє... Я справді не вірила, що ми виберемося звідти... - вона ще дужче почала плакати, сильніше пригортаючись до нього, - ти врятував нам обом життя... 
По його щоці покотилася сльоза. Сльоза? Він справді плакав? Той кремнієвий хлопець із залізним характером... Плакав?.. Його зламали, порубавши серце, яке тільки недавно розтануло від холодного льоду, на  шматки. Ми починаємо розуміти, як звичайні буденні речі для нас багато значили, лише тоді, коли їх втрачаємо... 
Увесь день пройшов, як у тумані. Документи, суд, слідчення, допити... Голова відмовялалсь думати, благаючи дати їй кількаденний відпочинок. Але обставини не дозволяли цього зробити. Завтра мав бути похорон. А в голові досі не вміщався факт, що Алана більше немає. Увечері Кетрін забрали додому. Лікар сказав, що з нею все буде гаразд. Око не виявилось травмованим, а порізи на обличчі та руці з часом заживуть. Олівера прооперували. Він, поки що, був живий. Але його життя все ще було під знаком питання. Меган була біля нього, залишившись ночувати у лікарні. 
Кетрін сиділа за столом та нехотя їла вечерю, що приготувала Джейн. Жінка стояла біля посудомийки, миючи посуд та періодично схлипуючи. Хотілося впасти в сплячку, аби перечекати всі ці подідії. Дівчина важко зітхнула, притуливши голову до стіни та відсунувши від себе тарілку. Джейн, почувши цей звук, обернулася, протираючи очі. 
-Ну і чому ти не їси? - запитала жінка. 
-Я не хочу... - відповіла Кетрін. 
-Кетрін... - зажурено протягнула Джейн, - ти два дні взагалі нічого не їла(. З'їж хоч щось... Давай я... Давай я пиріг спечу, будеш їсти? 
-Дякую, але я не хочу. 
-Печиво, кексики? Чи може, якщо не хочеш солодкого, давай я рибу запечу? 
Вона мовчала. Джейн важко зітхнула, сідаючи на стілець та все ще тримаючи рушник в руках. Раптом до кухні увійшов Домінік. Він, кинувши незрозумілий погляд на дівчат, сів за стіл та втомлено промовив:
-Я говорив із Меган. 
-І?.. - одразу сполохалась Кетрін. 
-Нічого. Він лише один раз прийшов до тями, після чого знову заснув. 
-А що лікарі кажуть?
-Нічого конкретного та обнадійливого, - потреши шию, відповів чоловік. 
Дівчина ще раз зітхнула. Із її ока викотилась сльоза. Джейн, теж починаючи стримувати чергову хвилю плачу, знову підійшла до посудомийки, продовжуючи мити посуд. 
-Кетрін, ти як? - раптом запитав Домінік. 
-Ніяк... - відповіла дівчина. 
Вона підвелась та вийшла в коридор. Її досі трусило. Хотілося стерти все це з пам'яті або... Повернутися назад? У той час, коли все було добре... Коли всі були живі, здорові, ходили усміхнені, будували якісь плани, мріяли, працювали і просто були щасливими. Просто... Були... Щасливими... Який це був солодкий час! Світлий, теплий, радісний. Найкращий час. 
Дівчина зайшла до кімнати, все ще обдумуючи останні події. Біля вікна, нервово дихаючи, стояв Даніель. Він виглядав так, ніби зараз зійде з розуму. Кетрін тихо підійшла до нього, обережно приобіймаючи. Її обійми хлопець проігнорував. Дівчина, встигши трошки  заспокоїтись, хотіла завести якусь розмову, аби трохи розбавити обстановку, але в голову нічого не приходило. Вона повільно почала гладити його по руці, потім цілувати його тремтячі пальці. Відчувши його відчай та печаль, Кетрін зітхнула та, стараючись стримати ті ж самі емоції, промовила:
-Даніель?.. Все гаразд? Я розумію, що за останні дві доби сталося занадто багато плачевних подій, але ти виглядаєш якимось... Я не знаю... Ніби ще щось приховуєш. Що сталося? 
Він мовчав. Мовчав, ніяк не реагуючи на її слова. Дівчина ще раз повторила:
-Д-даніель?
-У всьому винен я... 
Вона здивовано глянула на нього, не розуміючи його слів, та тихо перепитала:
-Щ-що?
-У всьому винен я! - не витримав Даніель, - у всьому, ти розумієш?! У загибелі Алана, у тому, що життя Олівера зараз стоїть на грані, у тому, що тебе покалічили, а інших ледь не повбивали! 
Він судомно вдихнув, впершись руками у підвіконник та опустивши голову. 
-Хто тобі вселив у голову таку дурну фантазію?! 
-А хіба це не так? - глянувши на ню змученими, нажаханими очима, промовив хлопець, - хто усім керував? Хто складав план дій, роздавав команди? 
-Даніель, ти не несеш відповідальність за увесь світ і у тому числі за поступки неадекватних людей! Ти усе робив на совість, стараючись допомогти всім. У цьому немає твоєї вини, заспокойся, благаю...
-Є, Кетрін. Я піддався емоціям та паніці. Як останній дурень! 
-Даніель, ти не робот. У всіх живих людей  є емоції, якими іноді важко скерувати. Це нормально. 
-Перестань мене виправдовувати! Це все не так! Як мені дивитися людям в очі?! - крикнув Даніель, починаючи ще сильніше хвилюватись, - як мені тепер спокійно дивитися тобі та твоїй сім'ї, Оліверу та його родині, Домініку, Джейн, родині Алана та своїм колегам в очі?! ЯК?! 
Він важко дихав, його руки трусилися, очі нервово та нажахано бігали кімнатою, голос звучав, наче в істериці. 
-ПЕРЕСТАНЬ КРИЧАТИ! - вигукнула Кетрін, починаючи плакати. 
Дівчина відсторонилась від нього, обхопивши себе руками. Через кілька секунд, захлинаючись злізьми, вона трохи заспокоїлась та продовжила спокійнішим тоном:
-Заспокойся, прошу. Заради мене, Олівера, я не знаю... Заради покійного Алана... Перестань кричати та нервуватись. Ти ж просто морально доб'єш себе та з'їсиш із середини. Даніель, я люблю тебе і переживаю за тебе... Я не можу дивитися на тебе в такому стані... Висели у себе із розуму цю фантазію та перестань себе картати, благаю... 
Даніель, бачучи її сльози та щирі переживання, трохи охолонув, прикро прикусивши губу. У її словах та крику прослухалися щирі любов та переживання. Це була єдина підтримка, яку він почув за сьогоднішній день. Ці слова почали потрохи залічувати душевні рани, які йому безжально нанесли цієї ночі. Він підійшов до Кетрін, обіймаючи її за плечі та притуляючи до себе, тихо промовив лише одне слово:
-Пробач... 
Наступного дня було важко прокинутися. Не через те, що хотілося спати, чи нікуди не йти. Ні. Було важко прокинутися морально. Даніель звівся на лікті, протираючи заспані очі. Він не пам'ятав, коли заснув, але точно лише десь під ранок. Голова розколювалась - схоже, знову підійнявся тиск. Кетрін, почувши, що він прокинувся теж підвелась та глянула на хлопця. Він напівсидячи лежав із заплющеними очима, майже не рухаючись. 
-Даніель?
-М?
-Як ти? 
-Не знаю. 
Він підвівся, сів на край ліжка та вперся руками в коліна. Дівчина підповзла до нього, сівши поруч. Вона заглянула в його обличчя: виснажене, беземоційне, втомлене, розбите... 
-Тебе болить голова? - запитала Кетрін. 
Він, майже не рухаючись, повільно кивнув. 
-Давай поміряємо тиск? 
-Не треба. Я й так знаю, що він високий. Просто дай мені ліки і все. 
Дівчина важко зітхнула, поправивши марлеву пов'язку на обличчі, підвелась із ліжка, підійшла до шафи та, взявши звідки коробку із медикаментами, почала шукати пластинку із потрібним препаратом. Знайшовши ліки вона підійшла до Даніеля та дала йому їх разом із склянкою води, яка стояла до цього у неї на тумбочці. Він випив таблетки, кинувши короткий вдячний погляд на дівчину, та, поставивши стакан на свою тумбочку, встав із ліжка та підійшов до ще відчиненої щафи, починаючи одягатися. 
Кетрін, як її довго не відмовляв Даніель, теж поїхала на похорон. З самого ранку ніхто не проронив майже ні одного слова. Навіть не пересікся з кимось поглядом. Атмосфера була суха, чорно-біла, та майже беземоційна. Усі негативні почуття уже вилились із серця, залишивши там холодну пустоту. На похорон прийшло чимало народу. Майже всіх Даніель знав. Всі бігали за Рейчел, мамою чоловіка та його батьком, висловлюючи щирі слова підтримки та співчуття. Батько Алана тримав понуре обличчя, в душі явно сильно хвилюючись. Мати постійно плакала, її голос трусився, жести були невпевнені. Рейчел ж була, наче не у своєму тілі. Дивилася в одну точку, ні на що не реагуючи та ігноруючи слова рідні і знайомих.
Коли дійство закінчилось і всі почали розходитися, Кетрін помітила біля свіжої могили лише одну Рейчел. Батьки Алана та його інші родичі проводили "гостей" та домовлялися ще про якісь речі... До цього жінка не видавала жодної емоції та тільки тихо стояла, та зараз вона знову залилася гіркими слізьми, обіймаючи сама себе руками, ніби намагаючись заспокоїти та втішити саму себе. Але у неї це виходило. Її чоловіка більше немає. Тої опори, підтримки та теплої любові... Її більше немає. Немає, і ніколи не буде. Усі надії у її серці безпомічно потухли, залишивши там холодну пустоту. Світ почав втрачати всі барви без нього, а життя - сенс... Жінка стояла біля свіжої могили, вже більше не плачучи, а кричучи від душевного болю та однієї із найбільших втрат у її житті. Вона досі не вірила в це. Здається, зараз прийде додому, там її буде чекати він, втомлений з роботи, але усміхнений та веселий. Вони сядуть за стіл, він буде вечеряти, розповідаючи останні новини. Але тепер там буде лише пустота та тягуча, гробова тиша.
Кетрін, бачучи її самотність, вирішила підійти до та спробувати підтримати, попередньо попередивши про це Даніеля. Вона знала, що її слова не виправлять ситуації, але було варто хоча б спробувати. Кетрін підійшла до жінки, чекаючи, поки та її помітить. Рейчел перевела на неї погляд, кілька секунд дивлячись пустими очима, а наступної миті кинулася до неї в обійми. Хоча дівчата й не були близько знайомі, але зараз було всеодно. 
-Р-рейчел?.. Тихенько, не плач...
Та жінка ще сильніше залилась гіркими слізьми. Невдовзі, трохи оволодівши собою, вона відпустила дівчину та незручно промовила тремтячим голосом:
-Пробач мої емоції... 
-Ти не маєш за це вибачатись, все нормально. Ти... Як? 
Вона похитала головою, судомно дихаючи, та закусила нижню губу, стараючись цим самим стримати нову наростаючу хвилю відчаю та плачу.
-Знаєш?.. - раптом почала жінка, - я досі ще не можу цього сприйняти. Все відбувається так швидко... Розум давно все зрозумів, а до серця ще не доходить. Ніби це сон... Здається, тільки недавно Алан замріяно говорив мені, як у нас народиться син, як ми будемо влаштовувати далі своє життя, про те, як будемо щасливими вдвох. Алан завжди, за будь яких обставин, запевняв мене, що все буде гаразд. Коли він йшов у відділок на твої пошуки, також обіцяв мені, що все буде добре. Обіцяв... - вона почала важко судомно дихати, борючись із черговою хвелею плачу та істерики, - ВІН ОБІЦЯВ МЕНІ, ЩО ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ, А ТЕПЕР Я СТОЮ НА ЙОГО МОГИЛІ?! 
Кетрін відчула, що серце починає штурмувати несамовите відчуття жалю, безжалісно шматуючи його на крупні шматки. 
-Мені... Справді шкода... 
-Мені кожна річ у будинку нагадує про нього, - продовжувала жінка, починаючи нервово схлипувати, - кожнісінька... Його сорочки у шафі, наскрізь пропітані його улюбленими парфумами, наші спільні фото на комоді, навіть розташування меблів... Мені не вистачає його тихого сміху, широкої, ш-щирої посмішки, приємного бархатного голосу та тих... - вона глибоко вдихнула, ще дужче починаючи ридати, - тих... Теплих, сяючих, темно-бурштинових очей... Мені хочеться знову... Ах... Знову відчути на своєму плечі його міцну руку, з-знову впіймати на собі його люблячий погляд, почути його підтримку, любов, тепло та... Т-та знову бути р-разом... 
Вона ще раз глянула на пухку землю на свіжій могилі, не можучи боротися із емоціями. Її голосний відчайдушний плач прорізав повітря, заставляючи все довкола завмерти. У цей момент навіть вітер перестав дути, навіть дерева понуро опустили гілки. Серце розбилося на тисячі дрібнесеньких осколків, які вже ніколи не зберуться докупи. Нічого у цьому світі не могло її втішити та хоч якось зарадити її горю. Все її життя рухнуло...
Цього вечора Даніель вирішив відвідати Олівера. Він говорив по телефону з Меган, яка сказала, що його стан залишається стабільно важким. Хлопець попередив її, що прийде та, морально готуючись до цієї важкої зустрічі, поїхав до лікарні. 
Меган тихо сиділа поруч. Вона була дуже втомлена, адже уже кілька днів поспіль знаходилась в лікарні. Дівчина м'яко погладила долоню Олівера, який спав. Вона закинула голову назад. Повіки, непомітно для неї, зімкнулись, і дівчина задрімала. 
Невдовзі Олівер прокинувся. Він відчув, що хтось тримає його за руку та повільно розплющив очі, побачивши перед собою сплячу сестру. Хлопець ледь відчутно сіпнув пальцями, але цього було достатньо, щоб Меган сполохалась та прокинулась. Вона глянула на брата, який дивився на неї затуманеними та виснаженими очима. 
-Ти знову прокинувся? - тихесеньким голосом запитала дівчина. 
-Ти ж... Мала піти до... Додому... - важко дихаючи, протягнув Олівер. 
-Лікарі сказали, щоб хтось був біля тебе. Мама зараз не може приїхати, - прикро відповіла Меган. 
Він глянув на неї ласкавим та злегка винуватим поглядом. 
-Ти вже... Сидиш тут три дні... Ти увесь цей ч-час... Не відвідувала... Лекції... У тебе ж скоро атестація... Тобі потрібно го... Туватись...
Меган зітхнула. Це зітхання було наповнене розчаруванням, безвихідю та смутком, але дівчина впевнено відповіла:
-Це зараз найменше, що мене хвилює. У тебе важке поранення, за тобою потрібен постійний догляд. Мама виконує домашні справи, батько постійно на роботі. У Ембер та Мері новонароджені немовлята. Габріель у цьому році закінчує школу, а Брайан зараз на змаганнях. Залишаюся тільки я. Тому, поки ти не станеш на ноги, я не відійду від тебе ні на один крок. 
-Ти... П'ять років... Потратила на навчання у медичному університеті... Мучилась... Зубрила все... І те... Пер... Тебе можуть відрахувати... За завалені екзамени... 
-Олівер, яка мова може йти про мою атестацію, якщо твоє життя тримається на волоску?! - вона продовжила трохи м'якше, - моя любов до тебе більша, ніж бажання отримати вищу освіту. Якщо мене й відрахують - пройду якісь курси і буду працювати у салоні краси майстром манікюру, або барменом у якомусь барі. Я якось влаштую своє життя. Не хвилюйся, я викручусь. Все буде гаразд. 
Дівчина повільно та ніжно погладила його по долоні, обережно розминаючи грубу шкіру на ватяних пальцях. Його повіки знову повільно стулились. Він незграбно обхопив палець сестри двома своїми, теж погладжуючи його. Меган криво посміхнулась, ніби стараючись обійняти брата своїм співчутливим, нещасним та морально вимученим поглядом.
Раптом двері палати повільно розчинились: на порозі показався Даніель. Його зовнішній вигляд був не менш пошарпаний та виснажений. Мішки під очима, немите волосся, пом'ятий одяг та безкінечний душевний біль в очах. На звук скрипу дверей Меган обернулась на вхід та, побачивши Даніеля, втомлено кивнула, цим самим привітавшись. Олівер повільно розплющив очі та, побачивши друга, ледь помітно припідійняв кінчик губ у змученій але такій рідній та характерній посмішці. Бачучи цю усмішку, хотілось закричати та вийти, але Даніель лиш посміхнувся та кивнув у відповідь. Дівчина акуратно підвелась та зі словами: «Я... Відійду», - вийшла за двері. Даніель підійшов до ліжка та сів на місце Меган. Між ними кілька секунд панувала незручна тиша, як Даніель запитав:
-Ти... Як?
За інших обставин Олівер би бадьоро потиснув плечима, але зараз лише повільно похитав головою. 
-Живий... Поки що... - хриплим голосом відповів хлопець, - а ти?..
-Зі мною все добре. 
-Я... Не вірю... Твій... Зовнішній вигляд... Тебе в-видає...
Знову тиша. Невдовзі Олівер запитав:
-А... Решта?..
-Домінік повністю цілий. Кетрін поранили обличчя, але жити вона буде... Алан... - він зібрався з думками, думаючи, як краще сказати, - він загинув. 
Кілька секунд Олівер невідривно тримав свій погляд на другові. Даніель старався не дивитись йому в очі, знаючи, що не витримає. 
-З-загинув?.. - перепитав Олівер. 
Даніель лише ледь помітно кивнув, прикусивши нижню губу. 
Олівер повільно відвів погляд, проковтнувши комок в горлі. 
-Я... Здогадувався... 
-Справді? 
-Я чув той... Крик...
Даніель сумно зітхнув, взявши його за руку. 
-Олівер, ти... Пробач мене, - тремтячим голосом промовив хлопець. 
Він кинув здивований погляд на друга, не очікуючи цього. 
-За що?..
-За те, що втягнув тебе в це. Це з моєї вини все це сталось. Це... Через мене твоє життя стоїть на грані. Я піддався негативним емоціям та перестав думати головою, через що це все сталось. 
Даніель дивився винуватим поглядом кудись у пустоту. Олівер глянув на нього люблячими та щирими очима, після чого сказав:
-Навіть... не говори такого... Твоєї вини т-тут... Немає. Я... Не гніваюсь на те... Бе. Все... Гаразд. 
Даніель вперше за цю розмову глянув на нього. Погляд Олівера, мутний, замучений та повний болі, був наповнений любов'ю. Даніель відчув, що зараз просльозиться. Навіть у такому стані, будучи майже що при смерті, Олівер зміг знайти слова, підтримати. Навіть зараз він, хоч ледь помітно, але посміхався. 
Невдовзі Олівер знову заснув. Раптом почулося, як хтось увійшов до палати. Даніель обернувся та побачив перед собою Меган. Він обережно підвівся та підійшов до неї. 
-Куди ти ходила? - запитав хлопець. 
-У магазин, який біля лікарні, купила собі перекусити. 
-Ти, судячи із твого вигляду, всі ці дні була тут?
Вона стримано кивнула. Даніель подумав кілька секунд, а потім промовив:
-Їдь на цю ніч додому. Прийми душ, переодягнися та нормально поспи. Я побуду біля нього. 
Меган трохи оживилась та, подякувавши Даніелю, забрала свої речі і поїхала додому. 
Олівер більше не прокидався. Даніель сидів біля нього, тримаючи його за руку. В голові було пусто, всі думки кудись розбіглися. У палаті стояла тишина. Було чутно лише характерне "пікання" апарату, який постійно вимірював Оліверу пульс та виводив все на табло. У будь-якій іншій ситуації цей звук би викликав дратування, але зараз він заспокоював, був, наче бальзам на душу. Даніель вже майже задрімав, як раптом, "пікання" припинилось, змінившись голосним, так званим сигналом. Хлопець стрепенувся, страючись стримати серце, яке зараз було ладне розірвати шкіру та вистрибнути назовні. Він переляканими очима глянув на табло: на ньому була рівна лінія... У голові Даніеля промайнула одна єдина фраза: «Серце... У нього зупинилося серце!»