ГЛАВА XXIX „JINGLE BELLS“

*Минув місяць*
-Jingle bells, jingle bells
Jingle all the way! - Кетрін сіла за стіл, продовживши співати, - 
Oh, what fun it is to ride
In a one-horse open sleigh, hey! 
-У когось прокинувся різдвяний настрій?) - мовив Олівер, який, поки був ще вдома, лагодив кріплення на дверці тумбочки, яке давненько заїдало. 
-Вчасно прокинувся), - промовила Джейн, яка майже закінчила готувати сніданок, - не віриться, що уже із сьогоднішнього дня ми всі у відпустці. 
-І увечері будемо всі по рідних домівках, - замріяно промовив Домінік. 
-Не всі, - сумно відповіла Кетрін, - найближчий рейс до Італії буде через два дні. І у мене ще квиток не куплений(. 
Даніель увесь цей час тихо сидів, слухаючи їхню піднесену розмову. 
-І коли ти плануєш встигнути його придбати? - запитав Олівер, нагнувшись за потрібним інструментом. 
-Зараз, після сніданку. 
-А ти встигнеш?
-Встигну, не переживай. 
-Джейн, ти сказала своїй бабусі, що ми сьогодні увечері заберемо її, - запитав Домінік, зробивши ковток кави. 
-Угу. Вона так втішилась). Треба її ще якось про вагітність сказати...
-Та не зациклюйся ти так на цьому, - сказав чоловік, - я думаю, вона буде тільки рада. 
Олівер раптом різко підвівся і, забувши, що дверка тумбочки була відчиненою, з розгону голосно вдарився об неї головою. 
-Що, Браун, в висоту не влазишся?) - іронічно промовив Домінік. 
Олівер із перекривлиним від болі обличчям обернувся і незодоволено глянув на нього. 
-Ну що? - не витримав Домінік, - чому, якщо всі жартують над моїм низьким зростом, я не може жартувати над високими? 
Олівер зітхнув, а потім, так само, як любить Домінік єхидно посміхнувся і сказав:
-Друже, це якось дуже низько з твої сторони... 
Всі, окрім Домініка, дзвінко розсміялися. Чоловік лише пиляв Олівера докірливим поглядом. 
-Добре, один, один... - зітхнув Домінік. 
-Так, Олівер, - мовила Джейн, - давай припиняй там колупатись, сніданок вже готовий. 
Друзі сіли за стіл, жадібно куштуючи сніданок. Раптом Олівер сумно промовив:
-Потрібно ще в тогрівельний центр  заїхати... 
-Навіщо? - запитала Кетрін. 
-Покупляти всім подарунки... 
-А чому таким посумнілим тоном? 
-Просто на його сім'ю потрібно три зарплати потратити), - мовив Домінік. 
-Ні, не через це). Мені не шкода грошей, щоб зробити приємно рідним людям. 
-А через що? - запитала Джейн. 
-Там зараз перед святами купа народу буде. Величезні черги, натовпи... Терпіти таке не можу(. 
-Нічого). Витерпеш один раз), - промовила Кетрін. 
-Сподіваюсь). 
-А ми вже подарунки всім покупляли), - мовила Джейн. 
-Я в Італії буду подарунки всім купувати.
Кетрін кинула погляд на Даніеля і аж зараз зрозуміла що він за період всієї розмови не проронив ні одного слова. До цього вона чомусь навіть не звернула на це уваги. 
-Даніель, все гаразд? - запитала дівчина. 
-Так. А що таке?
-Ти просто виглядаєш засмученим...
-Тобі здалось, я просто не виспався. 
Кетрін зітхнула, розуміючи, що справа не в цьому, але продовжувати допитувати Даніеля вона не стала. 
Після сніданку всі розбіглися по своїм справах. Джейн та Домінік збирати необхідні речі, Олівер - у торгівельний центр, Даніель - у залу, доробити якийсь останній документ, а Кетрін - у кімнату. Вона вже зайшла на сайт авіакомпанії купувати квиток, як її телефон задзвонив на всю спальню. Дівчина від несподіванки аж сіпнулась. Вона глянула на екран: телефонувала її мама. Кетрін, не задумуючись, підійняла слухавку:
-Ciao mamma).  Come stai? (Привіт мам). Як справи?)
-Ciao, figlia).  Va bene.  Come stai? (Привіт, доню). Все гаразд. Ти як?)
-Anche tutto va bene.  Avrei dovuto comprare un biglietto aereo. (Теж все добре. Мала купувати як раз квиток на літак.)
-Non riesco ancora a credere che tra qualche giorno ti vedrò di persona, e non in videochiamata). (Мені досі не віриться, що через кілька днів я тебе побачу наживо, а не по відеозв'язку).)
-Anche io). (Мені теж).)
-Non hai detto a Leah che saresti venuto? (Ти Лії не говорила, що приїдеш?)
-Non ancora. (Ще ні.)
-Non puoi dirglielo?  Voglio che sia una sorpresa per lei. (Можеш їй не казати? Я хочу, щоб це був для неї сюрприз.)
-OK?..) (Гаразд?..))
-Ok, allora non ti distrarrò, ordina i biglietti, prepara le tue cose, ti stiamo aspettando molto. (Добре, я тоді не буду тебе відволікати, замовляй квитки, збирай речі, ми тебе дуже сильно чекаємо.)
-Arrivederci).  Ciao. (Скоро побачимось). Бувай.)
Мати перша поклала слухавку. Кетрін, чомусь, не одразу потяглась до нуотбука. Вона встала з ліжка та вирішила піти в залу, поговорити з Даніелем. Її досі непокоїв його поганий настрій. Дівчина спустилась вниз по сходах, акуратно переступаючи нижню сходинку. Даніель сидів за комп'ютером у навушниках. Вона тихо підійшла до нього та, ставши за його спиною, почала плавно і м'яко розминати та масажувати його плечі. Хлопець від насолоди заплющив очі та закинув голову назад. 
-Як ти вчасно з'явилась...
-Подобвється?)
-Угу. Аж настрій піднявся).
-А, доречі, чому ти такий сумний був? Я знаю, що це не проблеми зі сном...
Даніель, закинувши голову ще далі, підійняв очі догори, глянувши на неї. 
-Все добре, - відповів Даніель. 
-Бейкер, я за ці пів року добре вивчила тебе. Не намагайся черговий раз ухилитися від мого запитання. 
-А який, на твою думку, у мене мав бути настрій, коли ви всі бурно обговорювали як будете святкувати Різдво зі своїми сім'ями?
Аж зараз Кетрін осінило. Вона й не подумала про це. Її міміка одразу ж змінилась: вона прикусила нижню губу та відвела винуватий погляд. 
-Ти чого? - запитав Даніель. 
-Пробач... Я... Навіть не подумала про це...
-Червнева півонія, тут немає за що вибачатися. Все гаразд. Так відбувається щороку: всі їдуть до своїх сімей, а я залишаюсь один тут. Я вже звик до цього. Просто мені було трохи сумно слухати ваші плани, знаючи що я так ніколи не відсвяткую Різдва. 
Кетрін сіла навпроти, все ще картаючи себе за свій егоїзм. Даніель глянув на її засмучене обличчя та, теж розчаровано нахмуривши брови, промовив:
-Ну перестань дутися(...
Раптом у її голову прийшла одна ідея, яка їй одразу сподобалась і яку дівчина зразу озвучила:
-Слухай, а ти... Не хочеш поїхати на Різдво зі мною до Італії?
Він трохи пороздумував, а потім відповів:
-Я не думаю, що це гарна ідея. Ви, напевно, хочете відсвяткувати це свято в колі своєї сім'ї, я не хочу вам заважати та бути лишнім.
-Навіть не говори такого! - схопивши його за руку, мовила Кетрін, - ти також є частиною нашої сім'ї. Що це означає "лишнім"?
Хлопець недовірливо глянув на неї. 
-Даніель, запам'ятай раз і назавжди: поки я буду тебе кохати, ти будеш невід'ємною частиною НАШОЇ сім'ї. Я б'юся об заклад, що мої батьки та сестра будуть раді тебе бачити та нарешті з тобою познайомитись. Вони, навіть не знаючи тебе особисто, встигли тебе сильно полюбити та заповажати. 
-А мова?..
-Всі володіють англійською. Навіть Лія). 
Він промовчав. 
-Тобі сподобається). Я впевнена. Я ще, доречі, навіть квиток собі не замовила. 
-У будь-якому випадку це краще, ніж сидіти тут два тижні одному... Добре. Переконала). 
Кетрін мило, наче мала дитина, посміхнулась. Даніель дивився на неї зачарованими очима, уважно роздивляючись кожну рису її обличчя. 
-Чому ти так дивишся на мене? 
-Нічого. Просто вкотре переконуюсь, що мені безмежно з тобою пощастило. 
-Я теж тебе люблю), - прошепотіла дівчина. 
Хлопець погладив її ззаду по шиї, не відриваючи погляду від її прекрасних очей. Кетрін обійняла його за шию, теж милуючись його обличчям. Між ними проскочив незрозумілий гарячий вогник. Раптом, несподівано одне для одного, їхні губи зімкнулись у поцілунку. Дівчина злегка нахилила голову вбік, розпрямляючи плечі та вигинаючись в талії. Він повільно заплющив очі, насолоджуючись кожним міліметром її солодких губ. Але, напевно, щоб виразити все їхнє кохання одне до одного, не вистачить навіть тисячі поцілунків...
Через кілька днів вони вже були в аеропорті. Настрій Кетрін був піднесений, щасливий та радісний. Даніель ж був більш стриманий і навіть трохи завантажений. Майже увесь політ Кетрін заворожено продивилась у ілюмінатор. Вона вже багато разів літала літаком і звикла до цих краєвидів, але зараз, чомусь, вигляд з висоти на місто, а потім на хмари здавався їй особливим. Даніель взяв її ззаду за волосся, акуратно його розправляючи. Дівчина обернулась, дивлячись на нього запитальним поглядом та запитавши:
-Що?
-Нічого), - він кивнув на ілюмінатор і запитав: гарно?)
-Дуже). 
Вона підійняла його праву руку та, пірнувши під неї, притулилась йому до грудей. Хлопець обійняв дівчину, міцно  пригортаючи її до себе. 
-Чому ти такий напружений? - запитала Кетрін, - що знову не так?
-Все добре, я просто... Трохи хвилююсь...
-Боїшся знайомства з моїми батьками?)
-Можливо. 
Дівчина тихо засміялась. 
-Чому?)
Він потиснув плечима. 
-Чесно, не знаю. Може, боюсь вчинити якусь дурницю? 
-Перестань накручувати себе. Все буде гаразд, ну чого ти?
-Сподіваюсь. 
-Так, тобі від неробства погані думки в голову лізуть. Давай чимось займемось.
Даніель всміхнувся. 
-Ваші пропозиції?)
-Не знаю...
-Ну з цього потрібно було починати). Діставай навушники, я фільм один завантажив). 
-Що би ми без тебе робили), - мовила Кетрін, виринувши з його обіймів та потягнувшись до рюкзака. 
-Милувалися б дві години одне одним, - шукаючи файл у себе в телефоні, відповів Даніель. 
-Непогана ідея), - всміхнулась дівчина. 
Хлопець, відірвавши погляд від екрану та глянувши на неї, тихо бархатно засміявся, хитро запитавши:
-Ну то фільм відміняється?)
Він забрав пасмо волосся з її обличчя, ривком обійнявши дівчину за талію та залишивши кілька коротких поцілунків на її чолі. 
-Не забувай, що ми на людях, - прошепотіла Кетрін, обійнявши його плече. 
Даніель знову засміявся, подарувавши ще один поцілунок. 
-Ти знайшла навушники? 
-Знайшла.
Вони зручно вмостились, обіймаючись. Показалась заставка фільму. 
-Що за фільм? - запитала Кетрін. 
-Детектив. 
-А, ну так, що ж ще ти міг вибрати. 
-Ти чимось незадоволена?
-Зовсім ні). 
Фільму вистачило якраз на увесь залишок польоту. 
Кетрін стояла біля виходу із аеропорту і чекала Даніеля який пішов забирати валізи з речами. Поки дівчина чекала, вона зателефонувала батькові, щоб сказати, що вони вже прилетіли. Кетрін вже думала, що тато не візьме слухавки, аж в останню секунду виклику почувся його голос:
-Caterina, figlia, ciao.  Sei già in Italia? (Кетрін, доню, привіт. Ви вже є в Італії?)
-COSÌ.  Siamo all'aeroporto. (Так. Ми в аеропорті). 
-Hai già chiamato un taxi? (ти вже викликала таксі?)
-Non ancora. (Ще ні.)
-Dai, allora vengo a prenderti.  È meglio che andare con uno sconosciuto.  Inoltre, potrò vederti prima. (Давай я тоді за вами приїду. Це краще, ніж їхати із незнайомим чоловіком. Тим більше, я так зможу скоріше тебе побачити.)
-Comune).  Se non è difficile per te. (Ну давай). Якщо тобі не складно.) 
-Sarò lì tra mezz'ora. (Я буду через пів години.)
-Perfettamente).  Grazie. (Чудово). Дякую.)
-Ecco fatto, sto già andando in macchina.  Conosci la mia abitudine di non parlare mentre guido, quindi andiamo. (Все, я вже йду до машини. Ти ж знаєш мою звичку не розмовляти за кермом, тому бувай.)
-Ok, aspettiamo.  Prima di incontrarsi. (Гаразд, чекаємо. До зустрічі.)
Кетрін поклала слухавку та заховала телефон до кишені куртки. Через десять хвилин в натовпі показався Даніель, везучи за собою дві валізки. Він підійшов до дівчини, трохи віддихуючись. Кетрін хотіла було забрати свою валізу, як хлопець перегородив її дорогу своєю рукою. 
-Ну ще ти тяжкості будеш таскати, - промовив Даніель. 
-Вона не важка. 
-Угу. Будеш це таксісту розказувати. 
-А ми не на таксі поїдемо). 
Хлопець кинув на неї запитальний погляд. 
-Мій тато зараз приїде. 
-А... - він відвів погляд у якому ховав хвилювання, - гаразд. 
Вона стала навшпиньки та прошепотіла йому на вухо:
-Розслабся). 
-Не думаю, що у мене це вийде, - теж пошепки відповів Даніель. 
-Вийде). Я буду поруч. 
Він залишив ніжний поцілунок на її волоссі, відповівши:
-Добре. Постараюсь. 
Кетрін опустилась на ноги, заклавши на голову капюшон. 
-Давай вийдемо на вулицю? - мовила дівчина. 
-Давай, - потиснув плечем Даніель. 
Вони стали на краю парковки, про щось мило спілкуючись. Раптом до них під'їхала гарна машина поважного вигляду, з якої вийшов солідний білявий чоловік середніх років у кашеміровому пальто. Кетрін підійняла погляд та, помітивши батька, кинулася йому на зустріч, посміхаючись на всі зуби. Чоловік теж посміхнувся, розклавши руки для обіймів. «Так ось, в кого вона блонднка)», - подумав Даніель. Дівчина кинулася батькові на шию, примовляючи:
-Papà!  Infine!  Non hai idea di quanto mi sei mancato!
-Mi sei mancata anche tu, figlia.  Come sei cresciuto!  Nella mia memoria sei ancora uno studente! 
Даніель стояв на місці, спостерігаючи за цим. Він бачив щирі позитивні емоції Кетрін, її щасливу посмішку і радісний голос. Бачив щасливого батька, який вперше за кілька років побачив свою любу дочку. Бачив, як вони обіймались, раділи довгоочікуваній зустрічі, говорили одне одному радісні фрази італійською. На душі чомумь ствло одночасно і радісно, і сумно. 
-E tu, al contrario, sei ringiovanito di qualche anno), - відповіла батькові дівчина. 
-Oh, Catherine, ti supplico. 
-dico la pura verità). 
Батько та донька розімкнули обійми та підійшла до злегка зніяковілого Даніеля. Кетрін обійняла його за руку та, посміхнувшись промовила:
-Знайомся, тату). Це мій хлопець Даніель Бейкер). Даніель, це мій тато Марко Тейлор). 
-Приємно познайомитись, Даніель, - промовив містер Тейлор, теж перейшовши на англійську, - це ти той самий герой, який зміг приборкати впертий характер цієї віслючки?)
-Тато! - незадоволено мовила дівчина. 
Даніель посміхнувся, відповідаючи: 
-Так). Мені теж приємно з вами познайомитись, містер Тейлор. 
Чоловіки потиснули руки одне одному, після чого батько промовив:
-Йдемо в машину, ви напевно втомлені з дороги. 
Вони сіли в машину, Кетрін та Даніель ззаду, а містер Тейлор спереду, та поїхали додому. Катанія була фантастичним містом. Милі вулички, яскраві різнокольорові ліхтарі, величні будівлі, алеї, парки, величезні торгівельні центри, сквери, високі багатоповерхівки та затишні приватні будиночки. 
Через пів години дороги машина зупинилась біля солідного паркану, мурованого з каменю, з розкішною кованою брамою та хвірткою. На брамі був встановлений датчик руху та механізм, який її відчиняв, варто було лише під'їхати до неї. Авто заїхало на подвір'я, а потім у гараж. Вони вийшли із автомобіля. Батько Кетрін відчинив багажник, щоб забрати валізи. Даніель підметушився, підбігши до містера Тейлора. 
-Дозвольте я, - промовив хлопець, потягнувшись до валіз. 
Чоловік посміхнувся та коротко кивнув. 
Подвір'я біля будинку було велике. Там була розташована альтанка із вимуруваним мангалом, поруч з якою була гарна кована гойдалка. В іншому кінці подвір'я був накритий басейн. А по перименту біля паркату росли плодові дерева. Кетрін пішла поперед Даніеля, аби відчинити йому двері, адже у хлопця були зайняті руки. Дівчина відчинила перед ним двері, ставши з боку. Він кинув на неї вдячний погляд, явно боючись, що зараз могла відбутися незручна ситуація. Містер Тейлор ще залишився на вулиці, напевно, замикаючи гараж.
Кетрін зайшла за хлопцем, зачиняючи двері. Сам будинок Тейлорів був не менш шикарний за подвір'я. Там був зроблений сучасний дизайнерський ремонт, придбані нові гарні меблі. Зайшовши до коридору, холодний почервонілий ніс та щоки огорнуло приємне тепло. «Нічого не змінилось... - прошепотіла Кетрін, роздивляючись приміщення, - все так, як і було п'ять років тому...» Вона нашвидкоруч зняла важке взуття з високою масивною платформою та виглянула із дверного отвору, який вів у більший коридор. У будинку було підозріло тихо. 
-C'è qualcuno in casa? - крикнула дівчина. 
Через кілька секунд після цієї фрази із одних дверей вийшла чепурненька жіночка, маленької акуратненької статури із великими, глибокими, яскравими, насиченими синіми очима. Вона, кілька секунд дивлячись на почервонілу та трохи задихану Кетрін, яка виглядала із дверного отвору. Через лячені секунди мати і донька пригорталися одне до одного у міцних обіймах. Даніелю навіть здалось, що старша Тейлор заплакала. 
-Catherine... Figlia... Non è un sogno?
-Se fosse stato un sogno, ti saresti già svegliato.)
Мати посміхнулась та нехотя відпустила дочку. Кетрін обернулась на Даніеля, махнувши йому, щоб підійшов ближче. Хлопець слухняно підійшов до дівчини, ставши поруч з нею. 
-Мамо, - перейшовши на англійську, почала Кетрін, - знайомся). Це мій хлопець Даніель Бейкер. Даніель, моя мама Амелія Тейлор-Агості). 
-Дуже приємно, Даніель. Скільки закоханих розповідей про тебе понаслуховувалась). Нарешті наживо тебе побачу. 
-Мені теж дуже приємно, місіс Тейлор-Агості, - посміхнувшись, відповів Даніель. 
Жінка раптом впевнено обійняла хлопця за плечі. Він, не очікуючи такого, здивовано глянув на Кетрін, яка стояла за спиною матері. Дівчина, помітивши його розгублений погляд, всміхнулась і повільно кивнула, даючи зрозуміти, що все добре. Відпустивши Даніеля, жінка обернулась до Кетрін, запитуючи:
-Ну як? Не втомились з дороги? 
-Та ні. А де Лія?
-У музичній школі на занятті зі скрипки. 
-А хіба ще не почалися канікули? 
-Почалися, але Лія сама захотіла піти на додаткове заняття. 
-Справді?) Молодець). А коли вона буде вдома? 
-Урок закінчиться через п'ятнадцять хвилин. Батько якзар мав їхати за нею. 
-О, а можна ми поїдемо? 
-Ну-у-у... А ви хіба не хочете прилягти відпочити?
Кетрін кинула запитальний погляд на Даніеля. Він ледь помітно потиснув плечем. 
-Ми не дуже втомились, - відповіла Кетрін. 
-Ну їдьте. Я не можу вас тримати. 
-Гаразд. Ми тоді валізи до мене в кімнату занесемо. 
-Добре. Ти, сподіваюсь, не забула, де вона знаходиться?)
Дівчина засміялась. 
-Зараз подивлюсь). 
Кетрін попрямувала по сходах на другий поверх, Даніель, взявши валізи, пішов за нею. Хлопця приємно вразило розуміння та толерантність сім'ї Тейлор, адже всі діалоги, окрім тих, які були на поривах радості, вони вели англійською мовою.  Дівчина впевнено направилась до других дверей та нетерпеливо дьоргнула за ручку. Перед нею постала рідна кімната із дитинства, у якій вона провела свій останній рік у Катанії. Кімната була досить просторою і зроблена була у світло-фіолетових тонах.  На підлозі був великий пухнастий коврик. В центрі під стіною стояло здоровенне ліжко із, окрім двох великих подушок, безліччю дрібних м'яких іграшок та подушечок. Під іншою стіною, по праву сторону від ліжка, стояла велика шафа із дзеркалом на одній із дверок. Поруч з нею був і невеличкий столик, теж із дзеркалом, та маленький диванчик. А по ліву сторону від ліжка, стояв робочий стіл, який плавно переходив у чималий стелаж, який був повністю закладений книжками. Даніель, побачивши колекцію книг Кетрін, здивовано обернувся на неї. 
-Що?) - кокетливо запитала дівчина. 
-Я знав, що ти любиш читати, але не настільки...
-Подобвється?)
-Не те слово...
-Так, потім роздивишся. Нам потрібно за Лією поїхати. Ти... Доречі не втомився? Бо я якось занадто суворо тебе перед фактом поставила...
-Ні). Червнева півонія, не переживай, все гаразд). 
Вона посміхнулась, залишивши на його ще холодній щоці теплий поцілунок. Пара, залишивши валізи просто посеред кімнати, знову спустилась на перший поверх. Кетрін, кинувши мамі два слова італійською на прощання, взулась та, трохи почекавши Даніеля, вони вийшла за двері. 
Містер Тейлор, виявляється, досі був у гаражі. Кетрін зацікавлено заглянула всередину, запитавши:
-Що ти там стільки робиш?
Чоловік обернувся та, побачивши доньку, відповів:
-Замок на дверях лагоджу. 
-Зрозуміло... Дай ключі від машини. 
-Навіщо. 
-Ми з Даніелем поїдемо Лію із заняття заберемо. 
-Їдьте, якраз не встигаю. 
Він простягнув дочці ключі і пара, сівши в машину, поїхала до музичної школи. За кермо сіла Кетрін.
Як тільки автомобіль від'їхав від будинку Тейлорів, Даніель полегшено видихнув. Кетрін голосно розсміялась, запитавши:
-Чому ти так важко зітхаєш?)
-Нарешті можу трохи розслабитись. 
-Я тебе порадую: ти їм сподобався). 
-Справді?
-Ага. Тільки будь трохи сміливіший. Куди поділась твоя впевненість та комунікабельність?)
-Десь по дорозі сюди загубив...
Дівчина знову засміялась. 
-А як тобі місто?) - продовжувала Кетрін. 
-Гарне). Дуже). 
-Але Лондон кращий?) - хитро запитала дівчина, чекаючи, що він відповість. 
-Це питання з підступом?) - сміючись, запитав Даніель. 
Кетрін всміхнулась. 
-А будинок наш?)
-Чудовий. Найкращий у всій Катанії. 
-А чому, ти, до речі, так збентежився, коли моя мама тебе обійняла?
-Не знаю... Просто... Не був до цього готовий. 
-Ти дуже строго до всього ставишся. Будь простішим). Моя мама тактильна, але з обіймами до кожного перехожого вона не кидається, це ще в неї потрібно заробити. 
-Тобто я вже "заробив"?
-Звичайно). Я ж сказала: ти їй сподобався, вона тебе любить та поважає. Єдине, що їй може не сподобатись, це твоя раптова невпевненість. Їй буде некомфортно і незручно, вона над підсвідомості буде думати, що щось робить не так. 
-Гаразд, постараюсь бути відкритим. 
-Просто будь собою. Ти чомусь дуже напружений. Із Ноелом ти краще спільну мову знайшов). 
Даніель коротко засміявся, дивлячись у вікно. 
Кетрін зупинила автомобіль біля гарненької будівлі зеленого кольору. 
-Так, - почала дівчина, відстібаючи пасок безпеки, - я йду за Лією, а ти посиди тут. 
-Угу. 
Дівчина вийшла із машини, залишивши Даніеля одного. 
Кетрін йшла рідними серцю коридорами, від яких так і віяло дитинством і ностальгією. Хотілося хоч на один день потрапити знову в дитинство, де вона всього лиш чотирнадцятирічний підліток, що просто готується до чергового конкурсу чи концерту, не вирішуючи "дорослі проблеми". Дівчина знайшла потрібний кабінет, на дверях якого великими літерами було написано «Кабінет скрипки». Вона стала біля дверей та почула ще трохи нечисту, але вмілу, спритну гру скрипки. Кетрін повільно відчинила двері, заглядаючи до кабінету. Вчителька та Лія стояли спиною до входу. Почувши, що двері відчинилися, викладачка обернулась. Побачивши там свою улюблену колишню ученицю, жінка здивовано округлила очі, розпливаюяись у посмішці, явно не очікуючи тут її побачити. Помітивши незрозумілу міміку вчительки, Лія припинила гру і також обернулась. Дівчинка кілька секунд дивилась на Кетрін здивованими синіми оченятами. Невдовзі вона тихо промовила:
-Katherine, sei davvero tu?! (Кетрін, це що, справді ти?!)
-COSÌ.  I tuoi occhi non ti ingannano). (Так. Твої очі тебе не обманюють).)
Дівчинка поклала інструмент на стілець, на якому до цього сиділа, і, забувши, що вона знаходиться на уроці, кинулась до сестри та обійняла її так сильно, що ледь не збила її з ніг. Кетрін теж обхопила сестру руками, цілуючи її в голівку. Лія підійняла на неї очі, у яких зібралося трохи прозорих сліз. 
-Ehi, Leah, cosa stai facendo? (Агов, Лі, ну ти чого?) - мовила Кетрін, побачивши реакцію сестрички. 
-Perché non hai detto che saresti venuto? (Чому ти не сказала що приїдеш?)
-Sorpresa). (Сюрприз).)
-E tu per molto tempo? (А ти на довго?)
-Per due settimane.  (На два тижні.)
-Super! (Супер!)
Дівчата розімкнули обійми. До них підійшла викладачка. 
-Catherine... la mia studentessa preferita... (Кетрін... моя улюблена учениця...) - промовила жінка, теж приобійнявши дівчину. 
-Bene, e tu, signora Valerie). (Ну що ви, місіс Валері).)
-Ti sei trasferito in Gran Bretagna? (Ти до Великої Британії переїхала?)
-COSÌ (Так), - вона обернулась до сестри і промовила: Leah, sali in macchina da Daniel, Io e la signora Valerie parleremo ancora un po'. (Лія, іди в машину до Даніеля, ми із місіс Валері ще трохи поговоримо.) 
-È venuto anche lui?! (А він що, теж приїхав?!)
-COSÌ. (Так.)
-Freddo! (Круто!)
Лія накинула куртку, забрала свою скрипку та ноти і, попрощавшись із викладачкою, вибігла з кабінету. 
Даніель провів поглядом Кетрін, поки та не сховалась за дверима будівлі. Він закинув голову назад, прикривши очі, та думаючи про якусь маячню. Раптом задні двері машини відчинились, а потім голосно гримнули. Чийсь тоненький голосок щось незадоволено сказав італійською. Хлопець обернувся на задні сидіння та побачив перед собою милу дівчинку, яка, побачивши його, радо промовила:
-Привіт). Ви Даніель? Кавалер Кетрін?
Він засміявся. 
-Кавалер?)
-Ага. Вас так мій тато називає. 
-Так. А ти Лія?)
-Угу. 
Дівчинка кілька секунд розглядала обличчя Даніеля, а потім сказала:
-У вас дуже гарна і... Незвичайна зовнішність. Не дурно Кетрін закохалась у вас. 
Хлопець посміхнувся. «Така ж як Кетрін, - прдумав він, - впевнена і прямолінійна)». 
-Дякую). Ти теж дуже вродлива. 
-Спасибі. А коли ви з Кетрін приїхали?
-Тільки що. 
-Тобто ви ще не були у нас вдома?
-Ні, ми вже були там. Речі залишили. 
-І як вам наш дім? 
-Можеш, будь ласка, звертатися до мене на "ти"? Мені так комфортніше. 
-Оу. Ну добре... Просто мама вчила мене звертатися до старших і вищих по статусу людей на "ви". То тобі сподобався наш будинок?
-Дуже. 
Лія задоволено посміхнулася. 
Дверка біля водійського місця відчинилась і в авто сіла Кетрін. 
-Познайомилися?) - запитала дівчина, заводячи машину. 
-Ага), - відповіла Лія. 
-А чому я не бачив, як ти вийшла із школи? - здивовано запитав Даніель. 
-Дивився значить погано. 
Хлопець хмикнув. Автомобіль рушив з місця і компанія поїхала додому.
Від обіду Кетрін та Даніель відмовилися, адже їсти взагалі не хотіли. Вони розібрали речі, і Кетрін лягла трохи відпочити, несподівано для себе заснувши.
Даніель лежав поруч. Він думав, що теж скоро засне, але, чомусь, сонлтвість не хотіла на нього находити. Хлопець встав з ліжка і почав тихо бродити кімнатою, щоб не розбудити дівчину. Він підійшов до стелажа із книгами, який привернув його увагу ще з самого початку. Даніель провів пальцями по запиленим корінцям книг, поки його рука не спинилась на випадковій книжці. Із її сторінок стирчало багато закладок різних кольорів. Хлопець розгорнув книгу десь по середині. Він погортав кілька сторінок і поклав її на місце, взявши іншу книжку, так само її передивившись. Раптом двері до кімнати тихо, але досить впевнено хтось відчинив. Даніель обернувся і побачив Лію із зошитом в руках. Дівчинка глянула на сплячу сестру, потім на хлопця. Вона підійшла до нього і неголосно запитала:
-Кетрін що, спить?
-Так. 
Вона засмучено опустила голову. 
-А що таке? - запитав хлопець.
-Я не розумію тут дещо з математики... Мені вчитель пояснювала, але я із її пояснення майже нічого не запам'ятала, бо була тоді дуже втомлена. Хотіла, щоб Кетрін мені допомогла. Я ходжу на додаткові заняття, аби... - вона трохи зам'ялася, щоб правильно сформолювати свої думки, - надолужити втрачене...
 Даніель одразу зрозумів, що дівчинка має на увазі. Після аварії вона, напевно, тривалий час не відвідувала школу, через що сильно відстала від шкільної програми, тому зараз, коли всі діти на зимових канікулах, бідолашка ходить на купу додаткових занять. 
-Що ти не розумієш? - запитав хлопець, - давай я тобі поясню. 
-Перетворення знаків... Ото, що плюс на плюс дає мінус, чи як там...
-Плюс на плюс дає плюс. Йдемо у твою кімнату, я тобі все поясню. 
Лія кивнула і вони так само тихенько вийшли за двері. 
Даніель біля години пояснював сестрі своєї дівчини математику, показуючи дію тих чи інших правил і законів на практиці, "розжовуючи" кожен крок і говорячи при цьому лагідним та тихим голосом. Спочатку Лія всеодно нічого не розуміла, сильно дратуючись цим. Хлопець стримано заспокоював її, пояснюючи знову. Згодом, трохи заспокоївшись, дівчинка почала розуміти те, що пояснював Даніель. В кінці хлопець написав її кілька прикладів, які дівчинка розв'язала абсолютно правильно. 
-...що, реально все вірно?! - не вірила Лія. 
-Так). Ти тепер добре засвоїла цю тему. Молодець). 
-Дякую). А мені ще говорили, що математика - це не моє. 
-Справді? А я думаю навпаки. Ти добре сприймаєш матеріал, якщо не сердишся та уважно слухаєш. Хто тобі таке говорив?
-Вчителька...
-Можливо, ти була просто не зосереджена на заняттях. 
-Можливо.
У цей момент двері до кімнати відчинились, і на порозі з'явилась мама Лії. Дівчинка радісно зіскочила з місця, вхопивши папірчик із правильно виконаними прикладами, та підбігла до матері. 
-Мамо, дивися, а я правильно всі ці приклади розв'язала). 
-Ого, молодець, золотко, - цілуючи доньку в голову і вдивляючись у цифри, - ти ж не розуміла цю тему?
-Так. Мені Даніель тільки-що пояснив і я все зрозуміла та запам'ятала. 
Жінка кинула люблячий і вдячний погляд на хлопця, від якого його душа наповнилась незрозумілим приємним теплом. 
-Лія, я, до речі, чому прийшла, тебе там батько кличе, - мовила мама, - він на кухні. 
-Гаразд. Вже йду. 
Дівчинка моментально вибігла із кімнати, зачинивши за собою двері. Даніель та Амелія залишились у кімнаті один на один. «Чому я так почав хвилюватися? - подумав хлопець, будучи незадоволений сам собою, - Кетрін ж сказала, що її батьки мене поважають». Жінка підійшла до нього, сівши на місце, де під час пояснення сиділа Лія, запитавши:
-Ти розбираєшся у математиці? 
-Так. 
-І як? Лія не витріпала тобі всі нерви?
-Зовсім ні), - посміхнувшись, відповів Даніель, - вона все схопила на льоту). Її лише потрібно бути зосередженою та трохи спокійнішою. 
-Її важко останнім часом зосередитись... - посумніло промовила жінка, - їй потрібно за канікули догнати шкільну програму, тому вона працює більшу половину дня без вихідних. 
-Я розумію... Це не скільки фізична втома, скільки моральна... 
-Даніель... Ми... Дякуємо тобі за допомогу, - раптом промовила Амелія, - ти врятував життя Лії. Але... Чому ти не захотів брати грошей назад?
-Складне запитання... - відповів хлопець, - мені просто не дозволила цього зробити совість, от і все. 
-Тебе, схоже, добре виховали твої батьки... 
Даніель здивовано глянув на жінку. «Кетрін не розповідала?» - подумав хлопець. 
-Не зовсім... - відповів хлопець. 
-Що ти маєш на увазі?
-Мої батьки розвелися, коли я народився. Мами я ніколи не бачив, а тато не сильно піклувався про мене, якщо так можна сказати. Мене виховувала бабуся, яка померла, коли мені було сім. Зараз я з батьками не підтримую спілкування. 
Жінка розчаровано покалала руку на груди, слухаючи Даніеля. Вона, дивлячись на нього очима повними співчуття та любові, повільно похитала головою, відповівши:
-Мені дуже шкода, синку...
Даніель підійняв на неї вражений погляд. 
-П-перепрошую, як ви мене назвали?
-Ой, - схаменулась Амелія, - пробач, якщо тебе це якось зачепило...
-Що? Ні, ні, зовсім ні, все гаразд). 
Він підійняв руку, щоб поправити волосся, від чого рукав його худі опустився. З-під рукава показався годинник, який подарувала йому Кетрін на день народження, заблистівши на світлі. Жінка глянула на річ та, кивнувши на ню головою, запитала:
-Сподобався подарунок?)
-Так, дуже). 
-Кетрін так довго голову ламала, думаючи, що тобі подарувати. А скільки вона потім людей підняла, щоб дістати цей годинник...
Даніель засміявся. 
-Знаючи її, я уявляю, як це виглядало). 
-Ой, я взагалі не розумію, як ви зуміли з нею порозумітися. Вона у свій час кожного залицяльника серйозно не сприймала, хоча за нею бігали досить такі інтелігентні хлопчики. 
Даніель посміхнувся та потиснув плечима. 
-Ти б ще що йому розказала, - незадоволено промовила Кетрін, зайшовши до кімнати. 
Мати здивовано обернулась. 
-А ти як все чула?
-Двері були не до кінця зачинені. Я шукала Даніеля, він телефон залишив у кімнаті, а сам кудись пішов. Йду і чую раптом як хтось тут мене обговорює. 
-Нічого я такого не розповіла, перестань дутись, - мовила жінка, а потім продовжила м'якше: я, напевно, піду. Потрібно вечерю готувати. 
Амелія підвелась та вийшла за двері. 
-Я зараз прийду допоможу, - крикнула Кетрін їй у слід. 
Вона підійшла до Даніеля, який увесь цей час мовчки спостерігав за розмовою матері і дочки, сівши йому на коліна та обхопивши його шию руками. 
-Що вона тут вже тобі понарозказувала?
Даніель засміявся, обійнявши її за талію. 
-Нічого такого). Що ти всіх залицяльників відшивала). 
-І все?
-Ні. Що ти пів світу на вуха підняла, щоб подарунок на мій день народження дістати). 
-Ще?
-Та... Просто говорили. До речі, ти що... Не розповідала батькам про мої проблеми з сім'єю?
-Про що ви говорили, що справа почала стосуватися твоєї сім'ї? - здивовано запитала Кетрін. 
-Твоя мама сказала, що у мене гарне виховання, за що потрібно дякувати моїм батькам. Мені довелось їй розповісти. 
-Я... Думала, що ти не сильно захочеш, щоб про це всі знали. Але, схоже... Я все таки мала їй розповісти. Це була, напевно, не одина із самих приємних розмов у твоєму житті(, - винувато відповіда дівчина. 
-Червнева півонія, я дякую тобі за чуйність, але не переживай на рахунок цього. Ми гарно поспілкувались із твоєю мамою, все добре. 
Кетрін посміхнулась, поклавши голову йому на плече. Вони пригорнулись одне до одного, слухаючи приємну тишу. 
Несподівано двері до кімнати впевнено і на цей раз голосно відчинились. До кімнати увійшла Лія. Побачивши Кетрін і Даніеля, які обіймались, вона закотила очі, зітхнула і злегка насмішливо промовила, виходячи назад:
-О-ой, кохання-зітхання...
Коли за дівчинкою зачинились двері, Кетрін та Даніель голосно розсміялись. 
Кетрін допомогла матері готувати вечерю. Батько досі був у гаражі. Даніель щось ще пояснював Лії. Дівчинці дуже сподобалось займатися з ним, тому вона попросила пояснити їй ще одну тему. 
Сім'я сіла за стіл вечеряти. Усі були дуже голодні, тому кожен залюбки смакував страви, які приготували Кетрін та її мама. 
-Ма-а-ам, - протяжно промовила Лія, кладучи до рота шматок риби.
-Що, доню?
-А мені Даніель ще одну тему з математики пояснив, - задоволено мовила дівчинка. 
-Добре, молодці. 
-Лія, ти хочеш у мене хлопця відібрати?) - жартома запитала Кетрін, роблячи ковток чаю. 
За столом прокотилася хвиля сміху. 
-Мені ніби немає більше що робити, - пробурмотіла Лія. 
Дівчинка раптом щось згадала і запитала:
-Кетрін, куди ти заховала ноти композицій, які ти вчила на скрипці? Я шукала їх у тебе в кімнаті, але не знайшла...
-А для чого вони тобі? 
-Ти колись Вівальді гарно грала, я теж хотіла навчитись. 
-Я не знаю, де вони, - байдуже відповіла Кетрін. 
-А може ти трохи подумаєш і згадаєш? - злегка суворим тоном почав батько, - сама забула вже, напевно, як смичок тримати, може хоч сестрі дасиш чогось навчитись?
-Тато! - ображено мовила дівчина, - я тебе прошу, не починай!
Лія одразу притихла, опустивши голову. Мати теж змінилась на обличчі. Даніель одразу зрозумів, що в сім'ї це болюча тема. Він м'яко взяв Кетрін під столом за руку, погладжуючи її пальці, аби трохи заспокоїти дівчину. Вона проігнорувала його руку. 
-Ну що ж "не починай", - розчаровано мовив батько, - такий талант був... На все місто... А зараз що?.. Куди ділась твоя любов до музики?..
-А ти думаєш, мені приємно постійно вислуховувати від тебе про "колишній талант", "втрачену можливість" і все тому подібне?! Я що винна, що у мене життя по-іншому склалось?
-Ти навіть не намагалась спробувати знову взяти інструмент до рук, а одразу ображаєшся. 
-Так, - втрутилась мати, - давайте припинимо цю марну дискусію. Давайте краще, сплануємо наш завтрашній день. 
-А що завтра буде? - жваво запитала Лія. 
-Завтра потрібно поставити ялинку та прикрасити будинок до Різдва та поїхати у торгівельний центр за подарунками одне одному. 
-За ялинкою потрібно їхати зранку, - промовив батько, - біля обіду там буде багато людей. Тому завтра о восьмій ранку ми з зятем поїдемо у лісництво за ялинкою. 
Даніель ледь не подавився. 
-Що таке? - помітивши його реакцію, запитав містер Тейлор, - не любиш ранні підйоми?)
-Ні, ні, все гаразд), - відповів хлопець. 
-Йому просто дуже сподобалось, що ти його своїм зятем назвав), - промовила Лія. 
Знову сміх. 
-Гаразд, - продовжила мати, - коли ви приблизно повернитесь? 
-Біля десятої-одинадцятої години. 
-Чудово. За цей час ми з дівчатками приготуємо сніданок. Ви приїдете, ми разом поснідаємо, приберемо зі столу та поїдемо до торгівельного центру. Увечері будемо прикрашати ялинку та будинок. Всім все підходить? 
-Ага, - широко посміхаючись, кивнула Лія. 
Після вечері дівчата зібрали все зі столу та помили посуд. Батькові потрібна була ще якась деталь для замка у гаражі, тому він поїхав у місто, забравши із собою Даніеля.
Прибравши на кухні, Кетрін втомлено попленталась у свою кімнату. Вона кілька хвилин лежала на ліжку, обдумуючи її з батьком дискусію, яка виникла за вечерею. Дівчина підвелась із ліжка та попрямувала до шафи. Вона відчинила одну із дверок, де у самому низу стояла скрипка в чохлі. Кетрін кілька секунд пиляла інструмент поглядом, після чого нехотя дістала її. Скрипка була така ж, яку вона її тут залишила вісім років назад. Єдине, що здивувало дівчину: на ній були замінені струни. «Батько поміняв струни? Але навіщо?» Вона тремтячою рукою поклала її на ліве плече. Проковтнувши ком у горлі, Кетрін взяла у праву руку смичок та піднесла його до струн. Затиснувши кілька струн пальцями лівої руки, вона провела смичком по струнах. Звук був злегка фальшивий. Дівчина провела пів години за налаштуванням інструменту. Спочатку, вона ледь не впала у відчай, адже начисто забула, як це робиться. Але, трохи "полазивши" у інтернеті та напрягши пам'ять, дівчина змогла налаштувати інструмент. Вона повільно видихнула, намагаючись згадати хоч один музичний твір, який колись грала. Нічого не виходило. Пальці буди ватяні. Вони відмовлялись так спритно згинатися, як колись, ніби на зло дівчині не хотіли її слухатись. Кктрін роздратовано стиснула зуби. Вона знову відклала інструмент, полізши шукати ноти. Через кілька хвилин пошуків дівчина їх знайшла. Папка зазунулась за стінку шафи, опинившись за ним. Діставши її звідти, дівчина здуда з неї пилюку та павутиння і почала гортати її сторінки, хапаючи з кожного такту порцію ностальгії. Раптом вона натрапила на той самий твір Антоніо Вівальді, про який говорила Лія за столом. «Антоніо Вівальді, - почала читати назву твору Кетрін, - цикл "Пори року". "Літо"». Дівчина знову поклала скрипку на плече та тремтячими руками взяла смичок до рук, не відриваючи погляду від нот. Вона почала грати твір, дещо згадуючи з нот, дещо беручи з пам'яті. Хоча це була трохи незграбна гра, але почало виходити щось схоже.
Раптом двері голосно відчинилися. До кімнати увійшов Даніель. Побачивши роздратовану Кетрін із скрипкою в руках, він злегка збентежився. 
-Ви вже повернулися? - одразу ж запитала Кетрін. 
-Так, - підійшовши до неї та сівши поруч, мовив Даніель, - що ти робиш? 
Дівчина потиснула плечима, поклавши інструмент на коліна. 
-Намагаюся щось згадати...
-І як успіхи? - погладивши її по плечі, запитав хлопець. 
-Погано... Я все начисто забула, у мене майже нічого не виходить... Я не думаю, що щось вийде. 
-Ти... Можеш ще раз заграти, те що ти тільки що пробувала зіграти?
-Навіщо?
-Просто хочу послухати. 
-Там немає що слухати...
-Будь ласка?.. 
Дівчина зітхнула і поклала скрипку на плече, починаючи грати. Вона незграбно та повільно заграла ту частину, яку встигла трохи згадати. Коли дівчина опустила інструмент, Даніель промовив:
-Враховуючи те, що ти стільки років взагалі не брала скрипку в руки, у тебе дуже гарно виходить. Твій батько правий, у тебе справді талант. 
Вона зітхнула, потиснувши плечима. 
-Навіть не зітхай. Якщо ти ще кілька днів позаймаєшся, у тебе все вийде. Кетрін, головне не здаватись. Я вірю в тебе, у тебе все вийде. 
Він ніжно обійняв її за плечі, м'яко цілуючи у голову. 
-Дякую за підтримку. Я... Спробую, звісно... Але... Не впевнена, що щось хороше з того вийде. Батькові тільки не говори про це.
-Як скажеш. 
-Про що ви, до речі, з ним спілкувались? - перевела мову дівчина. 
-Та... Ні про що. 
-Що, мовчали всю дорогу?
-Ні про що особливе ми не спілкувались. Але, як виявилось, у нас з ним схожя погляди на життя. 
-Я помічала). 
-Ти була вже в душі?
-Ще ні. 
-Тоді йди спершу ти. Потім піду я, і будемо лягати спати. Дуже багато всього за сьогодні було, я зараз з ніг впаду. 
-Гаразд. Я теж не відмовила б ся від сну). 
Прийнявши душ, Кетрін та Даніель залізли під теплу ковдру та, обіймаючи одне одного, швидко заснули. Наступний день обіцяє бути не менш цікавим.