ГЛАВА XXIII „ДОМАЛЮВАТИ КАРТИНУ”

Розслідування завелось у глухий кут. Детективи вже дізнались хто, скоріш за все, є потенційним злодієм, але це ще потрібно було якось довести. Усі джерела інформації давно вичерпались, ніяких нових зачіпок або слідів не було. 
Хлопці розійшлись по кімнатах, дівчата ж були на кухні: вони готували обід. Спочатку це відбувалось мовчки. Чи то у них не було настрою, чи то не було теми для розмови. 
-Кет, подай мені, будь ласка, ніж, - промовила Джейн. 
-Хвилинку... Зараз дам, - дорізаючи сир, відповіла Кетрін, - тобі який? Великий, маленький? 
-Маленький давай, напевно. 
Дівчина взяла ножик, який стояв поруч із нею, та мовчки подала його подрузі. 
-Сьогодні п'яте число, правильно? - невдовзі запитала Джейн. 
Кетрін глянула на телефон, після чого відповіла:
-Так. П'яте листопада. 
Джейн трохи зам'ялася, невдовзі промовивши:
-Ти... Знаєш що у Даніеля післязавтра День народження?
-Знаю, - зітхнувши, відповіла Кетрін, а потім додала: йому зараз, напевно, не до того. 
-Та ж так, але...
-Я розумію що ти хочеш сказати. Та я навіть не знаю як він до цього свята ставиться. Знаючи його та його минуле. 
-Ну, минулі роки його всі поздоровляли, - почала Джейн, - і колеги із відділень поліції, і знайомі, і ми. Та він сприймав усе це байдуже та холодно. Але зараз все може змінитись. 
Кетрін, відклавши свою роботу, запитально глянула на подругу. Джейн злегка посміхнулась, опустивши погляд. 
-Кет, повір, із того моменту як ти з'явилась у нашій команді - дуже багато чого змінилось. 
-Справді? - не вірячи, запитала дівчина. 
-Так. Змінилися наші стосунки одне між одним, наші деякі звички. А особливо змінився Даніель. Я останнім часом його просто не впізнаю. Він став більш дружелюбним, лагіднішим, теплішим. До нього ніби повернулись емоції і позитивні думки. Ось... Знаєш, коли ти дістаєш вишню із морозильної камери, вона вся покрита таким колючим, холодним льодом та інієм, через який ти не можеш відчути і побачити її справжній колір та смак. А коли лід розтоплюється, ти починаєш бачити її яскраве, багряне забарвлення, відчувати її справжній солодко-терпкий  смак. Починаєш розуміти, яка вона є дійсно. Так і з Даніелем. Ти розтопила лід, який закривав його справжнього, який ховав за собою добру та щиру людину, крізь який ми не могли дізнатися, яким він є насправді. 
Кетрін замислено відвела погляд. 
-Може ти цього не помітила, але зі сторони це дійсно виглядає так, - додала Джейн.
-Ти мені дала тему для довгих роздумів, Джейн. 
Подруга потиснула плечима, заглянувши у карструлю. 
-Іди клич хлопців, обід готовий, - промовила Джейн, ставлячи тарілки на стіл. 
-Добре, - відповіла Кетрін.
Обід відбувався у повній тиші. Було навіть чутно як десь по кухні пролітала муха. Атмосфера була напруженою, гнітучою та неприємною. У всіх був понурий та бридкий настрій. Ніхто навіть не побажав "приємного апетиту". Але пів дня голоду дав про себе знати: кожен наминав за обидві щоки. Кожен, окрім Даніеля. Він лише випив пів стакану води та з'їв один бутерброд. Детектив сидів, спершись ліктями на стіл та поклавши голову на руки так, що його обличчя було сховано. Кетрін, яка сиділа поруч, зітхнувши, глянула на нього та акуратно штурхнула його в бік. Він не підійняв голови, а лише пробурмотів:
-Що?
-Чому ти не їси? 
-Не хочу, - байдуже відповів хлопець. 
-Серйозно? Коли ж ти за сьогодні наїстися встиг, що уже не голодний?
-Кетрін, я тебе прошу, відстань. Я не хочу і все. Не чіпай мене. 
Кетрін опустила погляд та відсунулась. У неї не було сил боротися із цією впертістю. 
-Даніель, все гаразд? - запитав Олівер. 
-Ні. Нічого не гаразд, - нарешті підійнявши голову, промовив хлопець. 
-Ну з'ясується ще щось із тим нещасним розслідуванням, - мовив Олівер, - заспокойся і поїж нормально. 
-Що з'ясується? 
-Ну, як мінімум, я пропонував один варіант... - тихо, щоб не долити олії у вогонь, промовив Домінік.
-Піти у згорілий готель? - зітхнувши запитав Даніель. 
-Знаєш, Даніель, - почав Олівер, - скільки б варіантів я у себе в голові не перебирав, всеодно ідея Домініка виглядає найоптимальнішою та найкращою на даний момент. 
-Справді? - недовірливо перепитав детектив. 
-Справді. По-перше, там ми із стовідсотково гарантією зможемо щось знайти та за щось зачепитись. По-друге, інших варіантів, як я раніше сказав, немає. 
Даніель опустив погляд. Переконання Олівера були досить значні. Але всеодно ця затія здавалась йому занадто ризикованою.
-Не знаю... - невдовзі промовив хлопець. 
-Так і знав що ти це скажеш, - із невеличким розчаруванням промовив Домінік. 
-Ну. Добре. Переконали, - відповів детектив, - добре відпочиньте і цієї ночі будьте готові. 
-Усе, з'ясували, - промовила Кетрін, - а тепер може ти хоч щось з'їсиш? 
Даніель краєм губ посміхнувся, прикривши рот рукою. 
-Добре, тільки щоб ти відстала. 
Дівчина кивнула, теж злегка посміхнушись. 
Після обіду всі, по приказу свого командира, пішли відпочивати. Ніч обіцяла бути цікавою та неспокійною.
Кетрін та Даніель зайшли до своєї кімнати, втомлено лягши на велике м'яке ліжко. Дівчина лагідно притулилась до нього, ніжно обійнявши його за шию. Хлопець приголубив її у відповідь, теж обійнявши. На серці стало тихо, мирно та спокійно. Думки, які ще кілька хвилин назад розбігались у різні сторони, вгамувались. Чулися тільки синхронні удари їхніх сердець, ритм яких злився в один. Вони обоє досить швидко заснули, так і залишившись у надійних обіймах одне одного. 
Настала ніч. Годинник показував першу годину, на вулиці давно була темрява. Даніель, замислено дивлячись у одну точку, стояв у коридорі та, спершись плечем у стіну,  чекав поки Кетрін та Олівер взуються. 
-Всеодно мені здається, що це погана ідея, - все ж дивлячись у постоту, промовив Даніель. 
-Ц, а ти можеш вже не нагнітати? - закотивши очі та цмакнувши язиком,  запитав Домінік, - ну скільки можна? "Це, напевно, погана ідея", "Мені не подобається ця затія". 
Останні слова він демонстративно перекривив. Даніель хотів було щось йому відповісти, але, прикусивши губу та глибоко видихнувши, промовчав. 
-Ти точно не підеш? - розвернувшись до Домініка, запитала Кетрін. 
Його вираз обличчя одразу ж змінився. 
-Та хотів би, але... - він зробив невелику паузу, - ...але напевно ще ні.
-Будьте на зв'язку, - промовив Даніель, нарешті підвівши погляд та глянувши на Джейн та Домініка. 
-Добре, обов'язково, - відповіла Джейн. 
Кетрін зашнурувала кросівок та підвелась. 
-Олівер, ти все? - запитала дівчина. 
-Зара-а-аз... Все, - піднявшись, відповів хлопець. 
-Ідемо? - мовила Кетрін, глянувши на Даніеля. 
-Ідемо... - зітхнувши, відповів детектив. 
Компанія вийшла із будинку та у швидкому темпі попрямувала у сторону готелю. На вулиці було практично безлюдно. Готель був розташований у двох кілометрах від багатоповерхівки, у якій оселились друзі. Даніель був у хмурому та понурому настрої. Він майже не звертав уваги на те, що відбувалося навколо, постійо дивлячись у землю.  Даніель та Олівер ішли попереду, із кожним кроком прискорюючи темп. Кетрін, яка була позаду, не встигала за ними. Вона доганяла хлопців, біжучи, але через кілька хвилин знову віставала. Врешті дівчина цього не витримала та, знову наздогнаши їх, промовила: 
-Стоп, зачекайте, я не встигаю за вами. 
Хлопці зупинились, обернувшись назад. 
-Чому? - коротко запитав Даніель. 
-Ви набагато вищі, у вас ноги довгі, от ви і ходите швидше. 
-Якщо будемо йти ще повільніше, то до готелю прийдемо аж на ранок, - незадоволено промовив Даніель.
-Ще біля триста метрів, - почав підбадьорювати друзів Олівер, - це не так вже і багато, ми зараз швидко дійдемо. Заспокойся і перестань нервувати. 
Даніель опустив погляд. 
-Віддихалась? - невдовзі запитав Даніель, глянувши на Кетрін. 
-Угу. Тільки я вас благаю, ідіть трошечки повільніше, - промовила дівчина. 
-Добре, - відповів Даніель. 
Детективи, як Олівер і говорив, швидко дійшли до будівлі, навіть незважаючи на те, що рухалися повільніше, ніж перед цим. Вони підійшли до готелю із задньої сторони тому, що біля головного входу стояв охоронець. Він, скоріш за все, спав, але краще було не ризикувати. Трійка принишкла за рогом будівлі. Даніель насторожено оглянувся, потім глянув на саму будівлю. 
-Ми будемо оглядати лише територію навколо, чи ще заглянемо всередину? - пошепки запитав детектив, все ще вивчаючи обгорілі стіни готелю. 
-Я думаю варто розділитись, - почав Олівер, - хтось із нас огляне вулицю, а  хтось - саме приміщення. 
-А ви впевнені що там нікого немає? - запитала Кетрін. 
-А хто там може бути? - промовив Олівер, - якщо ззовні є охоронець, то наврядчи є ще хтось всередині. Служб та поліції там теж, скоріш за все, немає - вночі вони не працюють. 
-Ти переконаний у цьому? - недовірливо запитав Даніель, строго глянувши на нього. 
-А ти у своїй практиці досліджував місце злочину вночі, коли у тебе була чудова можливість зробити це вдень? - мовив Олівер, - чи так хтось із твоїх колег робив? Тим паче, ніякого службово транспорту поруч немає. Не прийшли ж вони як ми пішки. 
Даніель замовчав, незабаром промовивши:
-Добре, переконав. Гаразд, розділимся. Олівер, оглянеш вулицю, а ми із Кетрін підемо всередину. 
-А як ми туди потрапимо? - запитала дівчина, - на головнуму вході охоронець, всі чорні ходи заблоковані. 
-Заблоковані? - перепитав Олівер.
-Замкнені, - поправив Даніель. 
-А спробувати відімкнути їх? Ні? 
-У нас немає потрібних інструментів, - зітхнувши, промовив Даніель. 
-А у мене є із собою шпилька, - промовила Кетрін, злегка всміхнувшись, та діставши маленьку заколку із волосся. 
-Та невже? З яких таких пір? - здивовано запитав Олівер. 
-З тих, як ти мені у тій печері усі мізки чайною ложкою виїв, мов "чому це я дівчина-красуня волосся не підколюю?"
-Про що ви говорите? - запитав Даніель, пильно дивлячись на них. 
-Кхм, забудь, - теж посміхнувшись, промовив Олівер. 
-Дай мені свою шпильку. 
Кетрін, знявши із заколки волосок, простягнула її Даніелю. 
-Ну... Не впевнений що щось вийде... Але варто спробувати. Ідемо, я спробую зламати двері, а ви будуте слідкувати, щоб ніхто не прийшов. 
Детективи обійшли будівлю та знайшли один із чорних ходів. Він, доречі, був найближче до їхніх колишніх номерів. Даніель присів перед дверима та запхав шпильку у замкову щілину. Він поколупав нею всередині, крутячи нею в різні боки. Хлопець ще довго нею вертів у дверях, кілька раз ледь не лаячись. Кетрін втомлено притулилась до стіни, спостерігаючи за роботою детектива. В якийсь мемент почулося характерне клацання - двері відчинились. Даніель, із солодким присмаком перемоги підвівся та віддав шпильку Кетрін. Олівер, не вірячи своїм очам, дивився то на двері, то на друга. 
-Як ти це зробив? - здивовано запитав Олівер. 
-Якщо дуже захотіти - можна у космос полетіти, - промовив Даніель, - так, менше розмов. Олівер, можеш приступати до своєї роботи. Тільки будь обережним і не попадись нікому на очі. Нам лишні проблеми не потрібні. 
-Угу. Постараюсь. 
Хлопець розвернувся та миттєво зник за рогом будівлі. Даніель провів його строгим поглям, після чого обернувся до Кетрін, зі словами:
-Ідемо? 
Дівчина заглянула всередину. Там досі стояв неприємний запах, було темно. Обгоріли стіни наганяли неприємні відчуття. Даніель став позаду неї, обійнявши за плечі та поцілувавши її у голову. Його обійняв ніжний і такий дорогий та рідний аромат її волосся. Дівчина взяла його долоню до своєї і також лагідно поцілувала її. 
-Ідемо, - тихо промовила Кетрін. 
Всередені приміщення виглядало ще більш лякаючим та неприємним. Даніель та Кетрін зайшли із тієї сторони, яку зачепила пожежа. Там було темно, хоч в око стрель. Детективи дістали ліхтарики та увімкнули їх. Навколо все освітилось яскравим світлом. Даніель різко приклав його лампою до долоні та скрутив яскравість. Кетрін зробила те ж саме. 
-Розділимось, чи будемо разом? - запитав Даніель. 
-Не знаю. А ти як вважаєш? 
-Я думаю, краще разом, - почав хлопець, зацікавлено розглядаючи обгорілку стелю, - ми зможемо підстрахувати одне одного, якщо щось трапиться. Тим більше площа, яку нам потрібно дослідити не така вже й велика, щоб розділятись. 
-Добре. Значить будемо разом, - відповіла дівчина, теж приступаючи до роботи. 
Олівер зайшов за ріг готелю та попрямував до місця, з якого утікала злочинниця. На диво, все, поки що, йшло гладко. Хлопець зупинився на паркінгу, де детективи й бачили втікачку минулої ночі. Він оглянувся навколо - місцевість була відкрита та широка. «Чому її тут не помітила поліція? - розмірковував Олівер, - тут дитину малу помітити запросто, я вже не говорю про дорослу жінку». Детектив повільною ходою пройшовся вздовж паркінгу, увесь час дивлячись на землю та шукаючи хоч якісь зачіпки чи сліди. Він дійшов аж до виїзду на дорогу, але на асфальті так і не було чогось незвичайного та значущого. Хлопець, із деяким розчаруванням, зітхнувши, підійняв погляд, подивившись на дорогу. У далині, біля обочини, був припаркований чорний джип. «Та ні, не може бути...». Олівер направився у сторону загадкового автомобіля. Підійшовши ближче, стало зрозуміло, що це та сама Toyota, яка вже ніби "переслідує" детективів. Хлопець кругом обійшов машину. Вона була помітно замащена болотом. «Значить їхала польовою дорогою, - подумав Олівер, - але де тут польова дорога? Хіба виїжджала за місто». Хлопець, трохи повагавшись, одягнув рукавички, щоб не залишити свої відбитки пальців та дьоргнув за дверну ручку - авто, на диво, було відчинене. «Що це за безпечність?» - здивувався детектив, заглядаючи до салону. 
Всередині було прибрано, та приємно пахло ароматизатором. На сидінні, яке було поруч із водійським, лежали якісь папери. Олівер зацікавлено повернув їх до себе. «Домовленість про співпрацю... Сплата коштів... Схоже на якісь робочі документи». Він відклав папери, повернувши їх у початкове положення, після чого відчинив бардачок. Там було купа всякої маячні, в основному косметики. Але була там і одна річ яка одразу ж привернула увагу Олівера. Детектив дістав звідти записник, яким, на вигляд, користувалися ще у минулому столітті.   Він почав гортати його сторінки, швидко перечитуючи всі записи. Хлопець уже хотів перегортати наступну сторінку, але у останній момент його увагу привернув незрозумілий характерний список. «Північна 13; Морська 45; Сонячна 2А; Центральна 9... Це назви вулиць... Дуже знайомі мені назви вулиць». Навпроти перших двох назв стояли "+", навпроти останньої - "-", а біля "Сонячна 2А" спочатку, схоже, стояв "+", але потім він був закреслений на "-". «Так це ж... Північна 13 - бібліотека, Морська 45 - вулиця на якій стався вибух, Сонячна 2А - адреса згорілого готелю. Це все місця, де відбувалися останні події. Невже це все дійсно справа рук цієї молодої дівчини?! Навіщо їй це?!» Він згадав про документи, які лежали на сидінні. Детектив знову взяв їх до рук, тепер уже перечитуючи кожне слово. «Це домовленість про співпрацю та сплату грошей. Значить вона робить це для когось за хороші гроші». Олівер, попередньо сфотографувавши документи, вчергове взяв блокнот до рук, ще раз переглядаючи список. «Навпроти перших двох адрес, де все було вщент зруйноване, стоять "+", - почав роздумувати хлопець, -  останній пунк, схоже, є наступним місцем-жертвою». Навпроти адреси готелю все було перекреслено, а збоку поставлений "-". Хлопець придивився до закресленого символа, піднісши блокнот ближче до очей. «Тут раніше стояв "+". Напевно, його поставили одразу ж після того як загорівся готелю, розраховуючи що він догорить до кінця. Але пожежу встигли загасити, тому частина будівлі вціліла. Якщо тут зараз стоїть "-", то... О, ні. Ні, ні, НІ, НІ! Там ж Кетрін та Даніель! От...» Він нашвидкоруч поклав записник на своє місце, сфотографувавши список у ньому, зачинив авто та побіг до будівлі. 
Кетрін та Даніель вже обійшли більшу частину обгорілого готелю, але так нічого вартого не знайшли. Усі неприємні емоції вже майже  вгамувались. Вони просувалися у сторону електрощитової. Даніель раптом спинився, про щось інтенсивно думаючи. 
-Що таке? - пошепки запитала Кетрін, теж зупинившись та підійшовши ближче до нього. 
-Якось це все дивно, - теж шепотом відповів Даніель. 
-Що саме? 
-Якщо, - від запнувся, щось згадуючи, - Дженна? 
-Так. 
-Якщо це дійсно робила Дженна, то у неї, скоріш за все, були якісь напарники чи помічники. Одній продумати три грандіозних плани підбалів та спричинення вибухів у грамадських місцях та самотужки їх реалізувати, звучить дивно. 
Кетрін кивнула, задумавшись над цим. У цей момент почувся різкий та дзвінкий звук. Ніби якась важка річ впала на підлогу. Серце почало калатати вдвічі, а те і втричі швидше. Кетрін та Даніель стрепенулись, насторожившись та оглядаючись навколо. Після цього гучного грохоту запала мертва тиша. Було чутно лише їхнє судомне дихання. Даніель розвернувся до Кетрін, різко глянувши на неї. Його обличчя було серйозним та спокійним, хоча перелякані очі говорили зовсім інше. 
-Що це було? - стараючись говорити максимально тихо, налякано запитала Кетрін. 
-Схоже ми тут не одні, - відповів Даніель, знову оглянувшись. 
-Що будемо робити? 
-Зачекай. 
Вони знову затихли, прислухаючись до кожного звуку. Але нічого такого більше не було, навколо воцарилась тишина. 
-Як вони сюди потрапили? - тихо промовила Кетрін, тремтячим голосом. 
-Як ми. Якимось чорним ходом. Або через вікна. 
Детективи ще кілька хвилин постояли на місці, аби переконатись що все гаразд. 
-Ідемо далі, тільки обережно, - промовив Даніель, ковтнувши слину та повільно видихнувши. 
Вони продовжили свою роботу. Поступово детективи дійшли до електрощитової, досі не знайшовши ніяких улік. Це було окреме приміщення, двері до якого були вибиті, тому туди можна було потрапити без ніяких перешкод, що Кетрін та Даніель і зробили. На стінах приміщення були точно такі ж чорні  сліди, як біля електрошитка у згорілій бібліотеці. Даніель зацікавлено почав їх розглядати. 
-Точно такі ж були на стінах у бібліотеці, - промовив Даніель, - пам'ятаєш? 
-Угу, - кивнула дівчина, теж розглядаючи сліди кругом електрощитків, - значить причиною пожежі, як і говорив Олівер, дійсно є електрика. Це багато чого пояснює... 
-Для цього вона й навідувалась у готель та фотографувала його з усіх можливих ракурсів, - мовив хлопець, освітивши один із електрощитків ліхтариком. 
-Можливо, вибух теж спричинили схожим шляхом? 
Даніель потиснув плечима, все ще роздивляючись електрощиток. «Був би тут Олівер...» - подумав детектив. 
-Коли ви бачили як втікала злочинниця, у неї були якісь знаряддя із собою? - невдовзі запитала Кетрін. 
-Пляшка та якісь інструменти. Здалеку було погано видно. 
-Для чого їй могла знадобитись пляшка?.. - замислено промовила Кетрін.
-Я можу помилятись, - почав Даніель, -  але, можливо, там міг бути бензин, або якась інша горюча речовина. 
-Тобто вона тут просто розлила бензин та наробила біди в електрощитку? Як їй вдалось сюди пробратись? Тут ж було багато персоналу та постояльців. Невже її ніхто не помітив? 
-Значить вона працює не одна, як я і говорив раніше.  
-Чому все так складно?( - злегка нахнюпившись, промовила Кетрін. 
-А коли було просто? 
Даніель зробив два кроки назад, дістав телефон та зробив фото приміщення. 
Раптом почувся жіночий голос. Він був тихим, але досить чітким та помітним. Кетрін та Даніель, почувши чиюсь розмову, переглянулись. Хлопець підійшов до виходу із електрощитової і, притихши біля дверного отвору, почав прислухатися до мови, намагаючись розібрати хоч щось. Кетрін тихо стала позаду. Всередині знову все почало колотитись. Від хвилювань стало жарко та ледь не паморочилось у голові. «Та не знаю я... - почулися слова, - так... На місці... Ну я ж сказала: я не знаю чому цей, щоб його, готель не догорів, я робила все як ви мені говорили». Говорячи по телефону, дівчина розливала по підлозі та стінах бензин із дволітрової пляшки. Від цього по приміщенню почав розповсюджуватися неприємний запах, від якого починало все сильніше паморочитися у голові. Даніель повільно та тихо видихнув, намагаючись заспокоїти себе. «"Робила все як ви говорили". Значить її хтось найняв» - подумав хлопець. «...бібліотека та кафе? Там все як ви сказали зробити». Її голос звучав єхидно та навіть трохи злісно. Детективи вкотре переглянулись. Усі пазли склались. Даніель акуратно виглянув із дверного отвору, щоб глянути на злодійку. Її обличчя було закрито маскою, але на лівій руці виблискував точно такий годинник, як на фото у дописі в Instagram. «А що може статись? ...ніхто нічого не зрозуміє. Можете покластись на мене». По іншу сторону дроту ще сказали кілька слів, після чого, Дженна поклала слухавку, продовжуючи розливати паливо по всьому коридору, схоже, у неї було ще кілька пляшок бензину у рюкзаку. Різкий запах посилювався. На Кетрін нахлинула тошнота, почало першіти у горлі. Вона повільно присіла під стіною, затуливши рот, із якого виривався кашель, рукою. Її очі почали червоніти та сльозитись. Даніель теж почав почуватися дуже погано: у голові паморочилося, перед очима все розпливалось, колихаючись то вправо, то вліво. Але здаватися було рано. Він підійшов до Кетрін, та акуратно присів перед нею навпочіпки. 
-Кетрін, ми у небезпеці, - почав хлопець, паралельно споглядаючи на вихід, - потрібно якось вибратись звідси, інакше вона зараз кине сірник - і ми у пастці. 
-...Як...?
-Не знаю... Вона ходить біля самого виходу, якщо вийдемо зараз - попадемось їй на очі. 
-А... Нема якогось... Іншого виходу? 
Кетрін говорила зажатим та хриплим голосом, стараючись не закашляти. Даніель оглянувся, швидко обдивляючись приміщення.
-Напевно, немає... - промовив детектив, хитаючи головою. 
-То може... - вона сильніше стиснула рот рукою, стримуючи задушливий кашель, після чого, ковтнувши слину, промовила, - може вона зараз відійде кудись...
-Навряд, - відповів хлопець, знову глянувши на дверний отвір. 
Даніель несподівано втратив рівновагу та всім тілом нахилився вперед. Він рефлекторно різко виставив праву руку перед собою, спершись у стіну. На його обличчі відобразились біль, млявість та гірка безвихідь. 
-Д-даніель?.. - стривожено мовила Кетрін, - й-як ти?..
-Поки що терпимо, - важко дихаючи, відповів хлопець, поволі підвівшись у своє початкове положення. 
Кетрін видихнула.  
-Треба зробити так, щоб вона відійшла від виходу, - судомно промовила дівчина. 
-Яким чином?
-Я не знаю... 
Зненацька почувся голосний грохіт. Детективи різко кинулись, глянувши на вихід. Даніель акуратно підвівся, притримуючись за стіну, та підійшов до дверного отвору. За декілька метрів від нього, на підлозі, без свідомості лежала та сама Дженна. Захисна маска її не сильно врятувала - дівчина сильно отруїлась парами бензину. Даніель, не оглядаючись, махнув Кетрін, щоб та підійшла до нього. Вона повільно підвелась та стала поруч з хлопцем, дивлячись на злочинницю. Детективи переглянулись. Кетрін та Даніель, якомога швидше направились до виходу із будівлі. Їм дуже пощастило. Далі по коридору розлитого бензину не було. По дорозі Даніель кілька разів ледь не падав. Біля виходу вони зустрілися із задиханим та стурбованим Олівером. Хлопець, побачивши стан Кетрін та Даніеля, спереживався ще сильніше. 
-Що у вас сталось? - схвильованим голосом запитав Олівер, підійшовши до друзів. 
Кетрін виснажено та безпомічно присіла на траву, поклавши голову на коліна. 
-Ми пересіклися із Дженною. Вона стовідсотково є злочинницею. 
-Я знаю, - промовив Олівер. 
Даніель запитально глянув на нього.
-Я знайшов у її автомобілі купу документів та записів, які це підтверджують. Дженна працює на когось за дуже хороші гроші. 
Даніель кивнув, а далі сказав:
-Вона розлила по частині будівлі паливо, схоже, щоб потім вчинити пожежу. Ми із Кетрін отруїлися парами бензину. 
-Не ми одні, - тихо промовила дівчина, піднявши голову, - злодійка теж. Але вона втратила свідомість. 
-Олівер, - почав Даніель, - зараз ти ідеш  до того псевдоохоронця, ніби ти звичайний перехожий, і говориш, що ти бачив, як до будівлі увійшла якась підозріла особа. Він піде перевірить, знайде злочинницю, і на цьому, можна вважати, її спіймали та все закінчено. Далі у поліції із нею розберуться. 
-Серйозно? До охоронця? А якщо від до мене почне прискіпуватись, мов "А хто я такий і що тут роблю?"
-Олівер, я тебе благаю. Ти ж розумний хлопець, придумаєш щось!
-А... Ви? 
-Ми помаленьку підемо додому. 
-Що? Ні, ні, я вас одних не відпущу. А якщо щось трапиться по дорозі? 
Даніель промовчав. 
-Я викличу таксі, - промовив Олівер. 
-Ол... - почав Даніель. 
-Ні, - перебив його Олівер, - я викличу таксі. Відійдете трохи від готелю, щоб зараз не пересіктись із охоронцем. 
-А гроші?
-У мене є із собою. 
-Добре, викликай, - зітхнувши, промовив Даніель. 
Кетрін перевернулась на інший бік. Голова, здавалось, зараз трісне на дві частини. Вона, скривившись, різко вдихнула повні легені повітря, після чого зробила повільний видих. Дівчина привідкрила очі - у кімнаті була напівтемрява. Ротова порожнина та гортань пересохли. Вона тихо застогнала. 
-Кетрін? - почувся голос, - що сталось? 
Даніель підсунувся ближче та глянув їй у обличчя. 
-Води... Принеси мені води... 
Хлопець миттю підвівся та вийшов із кімнати. Через пів хвилини він повернувся із склянкою води у руках. Він присів навпочіпки перед дівчиною, подавши їй стакан. Кетрін, спершись на лікоть, зробила декілька жадібних ковтків, вкінці поклавши склянку на тумбочку. 
-Дякую, - тихо відповіла дівчина, забираючи волосся з обличчя. 
-Ти як? - запитав Даніель, взявши її за руку. 
-Трохи краще... А ти?
Він відвів погляд. 
-Ну... Більш-менш, - відповів хлопець, потиснувши плечима. 
-А де Олівер? 
-Дає свідчення поліції. Він ж, типу, пішохід, який бачив, як до готелю проникла дівчина. 
-Чому вона втратила свідомість від парів бензину, а ми ні? - раптом промовтла Кетрін, - тим більше, що вона була у масці. 
-Вона довше ним дихала раз, а два у кожного організму своя реакція. 
Кетрін відкинулась на подушку, заплющивши очі. Даніель ляг на ліжко поруч із нею, злегка приобійнявши. 
-Заспокойся, Тейлор, все цже закінчилось. 
Вона притулилась до нього, ніби намагаючись сховатися від усього світу. Навколо запала мирна тиша. На душі вперше за останні кілька днів стало спокійно.