ГЛАВА XX „ЩЕ БІЛЬШЕ ТАЄМНИЦЬ”

Кетрін, Олівер та Даніель пішли до центру відеоспостереження, а Джейн та Домінік, під незадоволені коментарі Домініка - до лікарні. 
Будівля центру відеоспостереження була досить великою. На вході стояв охоронець, міцної статури, в чорних сонцезахисних окулярах. Він і не звернув особливої уваги на детективів, тому вони спокійно пройшли всередину. Друзі опинилися у великій залі, в кінці якої були сходи на другий поверх, біля яких була стійка, за якою сиділа працівниця. Вона була дуже загорілою і мала родимку над губами, які були нафарбовані червоною помадою. Вона із серйозним виглядом перебирала якісь папери. Детективи підійшли до неї, після чого Даніель запитав:
-Вибачте? 
-Англійською? - дивлячись на хлопця з-під лоба перепитала жінка.
-Так, будь ласка. 
-Чим можу бути корисна? 
-Тут зберігаються всі записи міського відеоспостереження? 
Вона завмерла та, відклавши роботу, глянула на Даніеля. 
-Ну допустимо так. 
-Ви не могли б нас до них пустити?
-З якого переполоху? - обурено та навіть із якоюсь насмішкою промовила працівниця, -  молодий чоловіче, ідіть, будь ласка, звідки прийшли. 
-Я знав що ви так скажете.
Даніель дістав невеликий конверт та впевнено простягнув його жінці, зі словами:
-Думаю тут вистачить щоб ви ще й нікому не говорили що бачили мене тут сьогодні. 
Вона недовірливо взяла його та заглянула всередину. Її вираз обличчя змінився від строгого та обурливого до якогось незручного. Вона заховала конверт у стіл та підвелась. 
-Пройдемо будь ласка за мною, панове, - промовила працівниця. 
Даніель рішуче пішов за нею. Кетрін та Олівер лише старались не відстати від свого "командира". Жінка провела їх до так званої "кімнати", де, на комп'ютері, зберігалися всі відеозаписи. Вона увімкнула його і жестом запростла до нього Даніеля. Він кивнув та подякував, а працівниця спокійно вийшла за двері. 
-Як я і думав, - промовив Даніель, з насмішкою дивлячись на двері, у які вийшла жінка. 
-В конверті були гроші? - із впевниними нотками в голосі запитала Кетрін. 
-Так, - почав хлопець, - ось бачите, це ідеальний приклад того, що половина людей цієї планети за гроші готові зробити будь що. Вона тільки що практично зрадила своє місто, надавши мені доступ до відеоспостереження. А якщо я якийсь бандит і хочу вчинити новий злочин? 
Кетрін з Олівером переглянулись та потиснули плечима. Даніель сів за комп'ютер та почав шукати потрібний запис. 
-Коли стався вибух? - запитав він. 
-Другого листопада, - відповіла Кетрін, - приблизно... О... Половині першої ночі? 
-Таак... Вулиця? 
-Зараз... - мовив Олівер, дістаючи телефон. 
Через кілька хвилин він знайшов точну вулицю, на якій стався інцидент. Даніель так само швидко почав шукати потрібний відеозапис. Але його не було. Хлопець здивовано хитнув головою і ще раз передивився всі відео, проте потрібного фрагменту так і не знайшов. 
-Так, стоп, - промовив детектив, - 30-те жовтня, 31-ше жовтня і... все? Запису за 1-ше листопада і далі немає. 
-Як немає? - здивовано запитав Олівер. 
-Ось так. Просто немає. 
-Може сталась якась поломка, або що?... - припустила Кетрін.
-Глянь записи із інших камер, - сказав Олівер, - чи є там відео за останні дні?
-Є. Ось запис із вулиці біля нашого готелю. За 1-ше та 2-ге листопада. 
-Може запитати ту жінку? - запропонувала Кетрін, - вона повинна знати. 
-Ви впевнені що вона нікому нічого не скаже? - запитав Олівер, - мені вона не сподобалась. 
Даніель промовчав. В якийсь момент він підвівся та вийшов за двері, де все ще стояла працівниця. Як тільки детектив відчинив перед собою двері, вона підняла на нього погляд, чекаючи коли той почне розмову. 
-Можна вас на хвилинку? - увічливо запитав Даніель. 
-Звісно. Чим ще можу допомогти? - люб'язно відповіла жінка. 
Вона повністю поміняла ставлення до своїх "гостей". 
-Ви не знаєте, на туристичній вулиці біля побережжя були якісь поломки в ніч із 31-го жовтня на 1-ше листопада? 
-Ні... Якби були якісь поломки, про це всі би знали. 
Хлопець витримав паузу, після чого запитав:
-А камеру міг хтось вимкнути? 
-Як це вимкнути? 
-Просто зробити так щоб вона не працювала деякий період? 
-Ну... Не знаю. У нас такого ніколи не було. 
-Зрозуміло. Дякую. 
Даніель вже хотів було іти, як працівниця запитала:
-Ви ще там довго? 
-Ні. Вже йдемо, - відповів детектив, йдучи назад до Олівера і Кетрін. 
Зайшовши до кімнати, Даніель побачив що друзі щось бурхливо обговорюють, дивлячись якесь відео. Хлопець зацікавлено підійшов до них. 
-Що тут відбувається? - глянувши в екран, запитав Даніель. 
-Камеру якось відключили. Тому запису й  немає, - мовила Кетрін. 
-Відключили?... - недовірливо перепитав детектив. 
-Ось, помилуйся сам, якщо не віриш, - промовив Олівер, - це запис із камери яка була недалеко від місця пригоди. Тут недобре видно, бо поганий ракурс. 
Даніель нахилився перед монітором. Це була ніч. На відео чиясь постать, оглядаючись, підійшла до дерева, яке росло впритул зі стовпом, до  якого була прикріплена камера, і, викарабкавшись по стовбурі нагору, від'єднала від пристрою якісь дроти. У цей час до дерева підійшов якийсь чоловік. Він обдивився клумбу і, все ще з підозрою оглядаючись, відійшов. Загадкова людина чомусь довго не злазила на землю. Олівер трохи відмотав відео. Постать все ще сиділа на дереві, невдовзі, все ж таки, акуратно спустившись на низ, та зайшла за поворот. Даніель промовчав. 
-Ми пробували відшукати записи із інших камер, - почав Олівер, - щоб хоч щось спробувати побачити, але нічого не знайшли. 
-Камера, напевно, до зараз не працює, - припустила Кетрін.
-Добре, - мовив Даніель, - я говорив із тою жінкою. Працівники цього центру, схоже, не знають що у них уже третій день зламана камера. 
-А ти їй про це сказав? - запитала Кетрін
-Ні.
-Чим вони дивляться... - пробурмотів Олівер. 
-Тим самим, чим ми дивились, коли у нас браконьєри в заповіднику з'явились, - відповіла Кетрін. 
-А чому ми тоді на записі із першої камери не бачили як її відключали? - запитав раптом Даніель, - до моменту вимкнення вона ж ще добре працювала і на записі мало б відобразитись те, як її відключали. Чому там цього немає? 
-Може... Ракурс такий? - перервала запавшу тишу Кетрін.
-Ракурс... - злегка кривляючи дівчину, повторив її слова Даніель. 
-А яке є інше пояснення цьому? - запитала Кетрін.
-Що будемо робити? Скажемо їй що у них камери по місту вимикають? - запитав Олівер.
-Стоп, - почала дівчина, - якщо працівники центру не знають що у них вимкнена камера, значить поліція та спецслужби камер не перевіряли. 
Хлопці глянули на Кетрін, не проронивши ні слова. 
-Якби вони передивлялись відеозаписи, - продовжувала дівчина, - то побачили б що деяких відео немає і сто відсотків повідомили б про це. Тоді б, логічно, та жінка або б сказала нам про це. 
-А чому вони не перевірили камери? - відвівши погляд, сам до себе мовив Олівер. 
-Я ж кажу, - мовив Даніель, - місцева поліція навіть вкрадений велосипед не знайде. 
-А як взагалі настроєна та працівниця? - запитала Кетрін, звертаючись до Даніеля. 
-Я не зрозумів. Спочатку негативно, ви це самі бачили. А тільки що спілкувалась, ніби, адекватно. 
-Я думаю варто спробувати заговорити про це, - мовила Кетрін, - може вона щось знає.
-Не знає. Я у неї запитував, - відповів Даніель. 
-Може тоді краще не говорити? - мовив Олівер.
-Ага, - промовила Кетрін, - щоб потім вона, чого доброго, сказала що це ми щось із записом зробили? Я лишніх проблем не хочу. 
-Напевно, потрібно сказати, - почав Даніель, - може вона зможе щось з'ясувати. Бо на цьому моменті, я так бачу, наші особисті повноваження закінчились. 
Після короткої тиші Олівер промовив: «Добре. Клич її». Даніель, ніби спеціально чекав цієї фрази, різко та впевнено підвівся і знову вийшов за двері. Буквально через декілька секунд він повернувся назад із жінкою, яка раніше провела детективів до кімнати. Друзі пояснили їй ситуацію. Працівниця була крайньо зливована. Вона до останнього не вірила, доки сама не переконалась в цьому. 
-Я навіть не знаю... - промовила жінка, - за моєї роботи тут, таке ніколи не траплялось. 
-Може ви зможете якось дізнатися як таке сталось? - запитав Даніель. 
-Мені потрібно зробити один дзвінок. Вибачаюсь, - сказала працівниця, виходячи за двері. 
-Вона мені не подобається, - одразу ж мовив Олівер. 
-Чому? - запитала Кетрін. 
-Не знаю. Інтуіція. 
-Не хвилюйся. Я думаю, якщо буде щось недобре, ми одразу ж помітимо, - сказав Даніель. 
Олівер потиснув плечима, відвівши погляд. Через кілька хвилин працівниця повернулась і, плотно зачинивши за собою двері, сказала:
-Поломку постараються виправити.
-Добре, - відповів Даніель. 
Він тільки но набрав повітря щоб продовжити свою думку, як жінка його навмисне перебила. 
-Вам, напевно, потрібно йти. Давайте я вас проведу. 
Працівниця, схоже, хотіла випровадити детективів із будівлі, стараючись не відволікатись на посторонні речі і зробити це якомога скоріше. Друзі одразу ж це зрозуміли і невдовзі покинули центр відеоспостереження. 
Половину шляху детективи йшли мовчки. Кожен був замислений про щось своє і ніхто не наважувався завести якусь розмову. Даніель йшов попереду швидкою ходою. Олівер та Кетрін старались не відставати від нього. Як в якийсь момент Олівер, стараючись наздогнати друга, запитав:
-Що будемо робити далі? 
-Запитай мене щось легше. 
Олівер замовк, а потім промовив:
-Може розпитати місцевих? Наприклад сторожів якихось, які чергують десь тут в нічні зміни. 
-І як це буде по-твоєму виглядати? Ти пам'ятаєш що ми не маємо привертати до себе лишньої уваги? 
-Пам'ятаю, але чомусь коли ти чіпав того офіцера і власницю крамниці це правило не діяло. 
Даніель замовчав. У нього закінчились аргументи. Невдовзі він відповів:
-Потрібно добре подумати. 
-Ми зараз прийдемо в готель, і ти одразу ж вирішиш піти розпитувати місцевих і нам знову доведеться іти в інший кінець міста? 
Даніель роздратовано спинився та обернувся до Олівера обличчям, глянувши йому в очі. 
-Що ти в мене хочеш? - запитав Даніель.
-Ми зараз знаходимось неподалік від вулиці, на якій стався вибух. Я хочу повернути туди і розпитати місцевих, що вони бачили. 
-Роби що хочеш. 
-Та й будь ласка. Кетрін ти зі мною? - повернувшись до дівчини, яка догнала хлопців, запитав Олівер. 
Кетрін зам'ялась. Вона не знала що на це відповісти, та на чию сторону стати, тому зробила вигляд що не почула питання друга. 
-Кетрін, ти ідеш зі мною? - строгішим та голоснішим тоном перепитав Олівер. 
-Е... Я... 
Вона піймала на собі злісний і навіть трохи ревнивий погляд Даніеля, який, склавши руки на грудях, напружено чекав її відповіді. В цей час Олівер не менш роздратовано очікувально дивився на неї. Дівчина опинилась "між двох вогнів". Вона не хотіла сваритися ні з хлопцем, ні з другом, але ідея Олівера, все ж, їй здавалась більш кращою. 
-Ем... Даніель, - невдовзі мовила вона, - мені здається що Олівер правий. Може справді буде ліпше піти зараз порозпитувати місцевих, поки ми йдемо повз ту вулицю, ніж потім знову сюди повертатися? Ти ж розумієш що час зараз теж не на нашій стороні.
-Робіть що хочете, - мовив Даніель, розвертаючись та впевнено ідучи вперед. 
-Куди ти пішов? - крикнула Кетрін, наздогнавши його. 
Він зупинився, розвернувся і глянув на неї. 
-Тобі яке до мене діло? Іди зі своїм Олівером куди хочеш. 
-Даніель, все гаразд? Може ми адекватно вирішимо це питання, а не будемо ображатися одне на одного, як діти у дитячому садку. Чи ти шукаєш привід щоб посваритись? - обурено запитала дівчина, - захотів старі часи згадати, Бейкер? Чи мені потрібно як дресерованій собачці підтримувати усі твої погляди і рішення? 
Хлопець розвернувся у протилежну сторону і знову швидко пішов вулицею. 
Дівчина хотіла було знову наздогнати його, але її зупинив Олівер, схвативши за запястя. Вона здивовано обернулась і глянула на нього. 
-Тільки не говори що ти хочеш іти за ним. Кетрін не опускайся до цього рівня, - мовив хлопець, дивлячись їй в очі.
Її вираз обличчя змінився, вона зітхнула і відвела погляд. На її очі почали виступати сльози, але вона стримала їх. 
-Він зараз не в дусі, - м'якше продовжував хлопець, - ти лише зіпсуєш собі настрій. Нехай трохи охолоне, потім поговорите. 
Хлопець повільно відпустив її руку. 
-І... Вибач що так тиснув на тебе. Я розсердився і, не подумавши, поступив як нерозумний підліток. 
Кетрін промовчала.
-Підеш в готель? - невдовзі запитав Олівер. 
-Не знаю. Ти будеш допититувати місцевих? 
-Так. Як би Даніель сильно цього не хотів робити, я впевнений що він скоро сам зрозуміє що іншого виходу немає. А якщо ми будемо чекати доки в його довбешку прийде ця світла думка, то потратимо дуже багато часу.  
-Напевно, ти правий. Я піду з тобою. Йти назад в готель я зараз не бачу сенсу. 
-Ну... Тоді пішли? - м'яко беручи Кетрін за руку, запитав хлопець. 
-Пішли, - посміхнувшись, відповіла дівчина. 
Олівер та Кетрін повернули за ріг однієї будівлі та, пройшовши декілька метрів, опинились на знайомій їм вулиці. 
-Ну і з чого почнемо? - запитала дівчина. 
-Для початку потрібно відкинути всі заклади на цій вулиці в яких, скоріш за все, немає охорони. 
-Це будуть дрібні заклади типу невеликих кафешок і магазинчиків. 
-Правильно, але не зовсім. Якраз таки біля магазинчиків знайти сторожів більша вірогідність, ніж біля кафе. Особливо біля магазинів де продається щось дороге. Також тут є міні-готелі, де точно є нічні чергові. 
-Потрібно спочатку брати ті заклади, які розташовані ближче до місця події. Що розташоване найближче до місця вибуху?
Олівер зажмурився вдивляючись у далину. 
-Готель... "Сто одна ніч"... - промовив він. 
-Що? 
-Готель "Сто одна ніч".
-Де? 
Олівер, злегка закотивши очі, взяв Кетрін за підборіддя, повернув її голову трохи вліво і показав рукою на одну із будівель. 
-Бачиш? - запитав він. 
-Угу. Бачу. Ти хочеш зайти туди? 
-Напевно...
-Тоді пішли. 
-Вже? 
-Ти ж не хочеш багато часу втрачати. Правильно? 
-А... ну йдемо тоді...
Друзі впевнено попрямували до закладу. Це була невелика будівля, проте її розміри не заважали її бути затишною. Ззовні, біля входу, прикрашеного різноманітними декораціями, стояв кремезний чоловік середніх років. Він ще здалеку помітив двох осіб, які наближалися до готелю. Як тільки Кетрін та Олівер підійшли до нього, він одразу ж сказав:
-Англійська, арабська? 
-Англійська, - відповіла Кетрін. 
-Ви постояльці? 
-Ні. 
-Тоді попрошу вас іти туди, звідки прийшли. 
-Ні, зачекайте, - мовив Олівер, - нам потрібно з вами поговорити. 
-Зі мною?
-Так, - продовжила Кетрін.
-Я вас слухаю, тільки недовго. 
-Ви ж знаєте що тут недавно стався незрозумілий вибух? - почала дівчина. 
-Знаю. Але мене тоді тут не було, на зміні був мій колега. 
-А в ніч перед цим на зміні хто був? 
-Я. 
-А ви не бачили чогось підозрілого? - запитав Олівер. 
-Підозрілого?...
-Ну... Чи просто незвичного, - додала Кетрін. 
Чоловік відвів погляд, щось згадуючи. 
-Було щось таке...
-Що саме? - запитав Олівер. 
-Тут хтось ходив. Я не впевнений, але якісь шорохи з клумб із деревами чув.
-Може ви чули, чи бачили щось конкретне? 
-Конкретне... Ну я не знаю чи це якось між собою пов'язане, але...
-Але? - мовила Кетрін.
-Але недалеко була припаркована машина. Автівки постояльців стоять на парковці, яка знаходиться за готелем. Це авто з'явилось тут за кілька хвилин до того, як я помітив шорохи. 
Олівер і Кетрін переглянулись. 
-Може ви ще запам'ятали щось про машину? - запитала дівчина. 
-Вона була чорною. 
-А може ви ще й номера або марку запам'ятали? - з надією в голосі запитав Олівер. 
-Номера ні. А марка Toyota B8, ніби. 
-Більше нічого? - запитала Кетрін.
-Коли я помітив шорохи, то пішов перевірити що там. Я глянув під дерево - там нікого не було. Потім я повернувся назад, все ще спостерігаючи за місцем, звідки чув шарудіння. Але потім подумав що мені здалося, і зайшов у сам готель, - чоловік витримав невелику паузу, після чого запитав:  а навіщо вам це?
-Та... Просто ми живемо недалеко і теж бачили що щось не так. От вирішили і дізнатись, чи це дійсно щось відбувалось, чи нам здалось, - мовила Кетрін.
-Зрозуміло. Це все? 
-Так. Дякуємо, вибачте що потурбували, - сказав на прощання Олівер. 
Друзі пішли назад до готелю. По дорозі вони майже не спілкувались. 
Двері в номер були замкнені. Кетрін дістала ключ і, відімкнувши їх, зайшла до себе. Джейн і Домінік, схоже, були у своєму номері. Дівчина пройшла до спальні, на краю ліжка, спершись ліктями на ноги, сидів Даніель. Він одразу ж відчув присутність Кетрін і обернувся. Вони пересіклись поглядами, після чого дівчина одразу ж вийшла із кімнати. Хлопець спохватився і пішов за нею. 
-Тейлор, стривай!
Кетрін промовчала і навіть не спинилась. 
-Та зупинись ти! - наздогнавши її та хватаючи за запястя, крикнув Даніель. 
-Що ти від мене хочеш?! - роздратовано розвертаючись, різко мовила Кетрін, - відпусти!
Вона дьоргнулась, стараючись вивільнитись. 
-Чому ти тікаєш від мене? 
-Ти ж образився на мене. От я й вирішила не змушувати тебе лишній раз спілкуватись зі мною. Пусти! 
-А... Власне, на рахунок цього... Я б хотів вибачитись. 
Його вираз обличчя одразу ж змінився зі злого і роздратованого на винуватий і сором'язливий. Він м'яко відпутив її руку та ніжно взяв за талію. 
-Я... Поступив неправильно і дуже погано. Нам зараз потрібно працювати злагоджено, а я навпаки якийсь розбрат на пустому місці  роблю. Так, зізнаюсь, я тебе приревнував. Це було безглуздо і... Недоречно. Я зіграв на емоціях, вперше за останні роки. Я... не знаю що зі мною тоді сталось. Це було як ніби якесь затьмарення. Ви дійсно були праві. А я через свою впертість просто не хотів із цим миритися. Вибач мене...
Вона підняла погляд і глянула йому в очі. У них відображались щирі нотки відчуття своєї провини. Він все ще терпеливо стояв, чекаючи її відповіді. Кетрін обійняла його за шию та, ставши навшпиньки, прошепотіла йому на вухо:
-Вибачення прийняті, Бейкер).
Вона опустилась назад. Їхні погляди знову пересіклись. Вони завмерли і ніби, зчепившись зглядами, стали одним цілим. Серце завмерло. Його погляд зіскользнув із її прекрасних очей і заворожено зупинився на її розов'ястих губах. Він знову коротко глянув у її гарячі очі і вже через секунду вони потонули у солодкому, ніжному і такому теплому та приємному поцілунку. І нехай увесь світ трохи зачекає...